Дисциплінарна частина Святогорського уставу

Великий синаксар Афоно-Іверської лаври XI ст., приклад святогорських уставів, у дисциплінарній частині представляє скорочення й невелику відмінність від Діатипоса. Із Діатипоса тут взяті пункти про час богослужінь, про їжу, про розмірністьу службах, про нестяжательність, про порядок виходу з монастиря, про ув’язнення, про одяг, про неробочі дні.

Час богослужіння вказано для утрені: цілий рік утреня буденна о 8-ій годині (2-га ночі), на годину пізніше, ніж за Діатипосом. У неділю – о 7-ій годині (1-ша ночі), а на свята – о 5-ій годині (11-та вечора), трохи пізніше, ніж в Діатипосі. У дванадцятидневіє, в сиропусний тиждень та в другий день великих Господських свят – перед 9-ою годиною (коло 2-ої ночі). Підчас Великого посту – перед 6-ою годиною (коло 11-ої вечора).

Щодо посту скасовується дозвіл Діатипосу на сир підчас П’ятидесятниці і для свят у багатоденні пости. Але цей дозвіл зберігається на свята у звичайні середи та п'ятниці.

Працюючим на важких роботах в піст подається їжа о 6-ій годині (12-та опівдні), а не о 3-ій (9-та ранку).

Монахам заборонено набувати гроші (про меблі не сказано). Із епітимій зберігається ув’язнення із зауваженням: «покарання ж побоями або іншими, доречними в світі засобами, наші отці засудили, хоча у випадку крайньої нужди дозволяється вдаватися і до них».

При бажанні залишити монастир «ігумен вручає монаха іншому ігуменові, або вжиє якісь інші заходи».

Святкові дні поділяються на:

1) неробочі для всіх (братів та працівників): 12 свят, 13 і 26 вересня, 8 і 14 листопада, 6, 9 і 26 грудня, 1 січня, 23 квітня, 8 і 24 (Симеона Чудотворця) травня, 24 і 29 червня, 29 серпня;

2) неробочі тільки для братів: 20 вересня, 18, 23 і 26 жовтня; 1 і 13 листопада, 4, 13 і 27 грудня, 17, 20 і 25 січня, 17 і 24 лютого, 9 березня, 8 червня, 1, 8, 20 і 27 липня, 31 серпня.

Таку малу кількість свят для працівників синаксар пояснює малочисельністю працівників при монастирі (лише 4) і великою для них платнею.

Як функціонував цей устав в Афоно-Іверській лаврі за другого її ігумена св. Євтимія (†1012), до появи його повного запису, видно із життєпису^{[clxvii][167]} ігумена, складеного його наступником і перекладачем Синаксаря Григорієм Мтацмінделі.

За словами життєписця, Євтимій стояв в церкві, не спираючись на посох і не притуляючись до стіни. Братії, що стояла біля стіни, також заборонено було притулятися до неї. Молоді стояли посередині церкви в два або три ряди, благоговійно, з опущеними вниз руками. Коли належало, вони сідали на свої лави, що стояли посередині церкви, також в два або три ряди.

Євтимій призначив двох богобоязливих наглядачів, одного старшого, другого молодшого, який підкорявся старшому. Молодшого посилали по келіях і він приводив до церкви брата, який залишився в келії.

Якщо якийсь брат не прийшов до шестопсалмія, Євтимій судив його по правилах отця Теодора таким чином:

1) того хто трудився багато вдень і не мав часу поспати не карав – денні роботи йому ставились за молитовний подвиг;

2) тих, які мали вільний час, або тих, які виконували дрібні роботи, а також священиків, дияконів і читців піддавав такому покаранню: молодих примушував бити по 100 поклонів перед вівтарем, а старих і немічних позбавляв того дня вина і їжі.

Під час богослужіння старший наглядач стояв при дверях і питав брата, який виходив з церкви, про причину виходу. Якщо істотної потреби не виявлялося, він не випускав його. По справжній потребі випускав під умовою негайно повернутися назад. Якщо ж вийшовший спізнювався, його піддавали догані. А якщо ще раз спізнювався, у цей день його не впускали до трапезної, залишаючи на сухому хлібі, або присуджували йому 100 поклонів.

Невтомно працюючим св. отець дозволяв іти з церкви після шестопсалмія і відпочивати, але обов'язково повернутися на другий дзвін.

Слабким братам він дозволяв стояти в притворі і опиратися на посох, хворим – навіть сидіти.

Молодих братів, що розмовляли, сміялися або брали один одного за руки негайно викривали. Якщо ж це повторилось, доносили св. отцеві, який і судив їх строго.

Винного у сварці або бійці приводили до келії св. отця, який наказував йому лягти на землю. Винуватий, поклонившись, лягав. Один брат притримував його за голову, другий – за ноги, а третій поверх ряси давав йому 30, 40 або 60 ударів поясом. Якщо ж хтось заступався за караного, його піддавали тому ж покаранню. Покарані, ставши навколішки, кланялися св. отцеві і зі сльозами на очах просили у нього вибачення. Після цього вони лягали на землю і залишалися в такому положенні два або три тижні. Час від часу св. отець приходив до них і утішав їх словом і ділом, до того ж самого спонукав він і інших службових осіб. Виконавець покарання теж утішав покараного і дарував йому рясу або наплечник, або іншу якусь потрібну річ. Покарані дивилися на перенесене покарання, як би вони потерпіли його з рук самого Христа.

Головно св. отець турбувався, щоб ніхто не давав ложного свідчення у якійсь справі, не знаючи обставин. Спійманого на цьому він виганяв з монастиря.

Блаженний отець забезпечив братію усім до голки і ниток, і тим позбавив приводу продавати або набувати чого-небудь без його веління. Брат не міг передати своєї власності іншому без згоди св. отця. Якщо ж хтось переступав волю св. отця і набував одяг або чогось цінного, того він строго викривав. «Ми не раз бачили, як він спалював в огорожі монастиря наплечник, одяг або кукуль».

Часто казав він братії: «Святі відмовляли собі навіть у воді. Невже ж нам недостатньо по два рази на день приймати їжу, і то удосталь – з вином і різними стравами?» Тому якщо хто-небудь купував вино і єлей, всю покупку виливали до помийної ями.