Особливості візантійської культурної традиції та архітектури

Одним з найважливіших осередків середньовічної художньої культури Європи і Близького Сходу було візантійське мистецтво, тобто мистецтво народів, об'єднаних в період з кінця 4 до середини 15 ст. Візантійським державою, яка утворилася на основі Східної Римської імперії. (Назва «Візантійська імперія» (або просто «Візантія») походить від імені давньогрецької колонії - Візантії, що існувала на місці Константинополя.). 4 - 5 ст. являють собою передвізантійскій період, коли в різних областях Східної Римської імперії зароджувалася середньовічна художня культура Візантії. Кінцевою межею історії візантійського мистецтва був 1453, коли турками-османами був узятий Константинополь і Візантія припинила своє існування. Своєрідність історичного шляху визначило складність розвитку мистецтва Візантії. На відміну від Західної Римської імперії, східна не піддалася катастрофічним руйнуванням, що несли з собою племена варварів-завойовників. У ній збереглися античні міста, високорозвинені ремесла, міцні торгові зв'язки. У Візантії надзвичайно довго зберігалися елементи рабовласницького укладу. Тому перехід від античного до середньовічного мистецтва у Східній Римській імперії здійснювався на основі підвалин античної культури. Візантія виступила берегинею деяких сторін античної спадщини. Глибокі були взаємозв'язки візантійського мистецтва з ранніми вогнищами середньовічної культури - Грузією і Вірменією, а також з народами Східної Європи (Русь, болгари, серби), які прийняли християнство у візантійському його варіанті. У процесі складання середньовічного світогляду принципово змінився стрій художнього образу. Земне, пластичне сприйняття явищ навколишнього світу і той наївний алегоризм, який служив в перші століття нашої Ери засобом поєднання творчих принципів пізньо-античного мистецтва з абстрактними релігійними ідеями християнства, змінилися розумінням духовного начала як основи художнього твору.

Візантієць знав про те, що багато чого у світі не пізнаване і не підвладне ні його почуттям, ні його розуму, оскільки світом править надлюдська божественна сила. Церква у Візантії вірно служила світській владі. Імператор вважався намісником бога на землі і спирався на церковну ієрархію, як і на потужний чиновницький апарат. Природно, що в такій обстановці художня творчість перебувало під суворим контролем правлячих класів і церкви. У Візантії мистецтво, перейняте піднесеними ідеями і звертається до всіх підданих, набуло значення ідеологічної сили, яка прагнула об’єднати суспільство. При цьому порушені життям питання вирішувалися як питання духовні. У церковному зодчестві, де працювали найбільші майстри, вирішувалися найважливіші будівельні та художні проблеми, оскільки саме храм був основним типом суспільного будинку, виконував важливу ідейно-виховну роль. В архітектурі розроблялися складні інтер'єри, які ніби ізолювали людину від решти світу. На величезній території імперії - від Кавказу до Іспанії - створювалися численні укріплення, церковні та світські будівлі, прикрашені мозаїкою і розписом. У Константинополі ще в 6 ст. були зведені грандіозні споруди. Тут був перебудований «Великий палац», споруджена (близько 528 р.) колосальна цистерна, перекрита склепінням, що спираються на мармурові колони (ця цистерна отримала у турків назву «Тисяча і одна колона»). Місто прикрасили іподромом, термами, арками. Але найчудовішою спорудою Константинополястав храм св. Софії, побудований в 532-537 рр.. Релігійні вимоги сковували розвиток скульптури, оскільки православна церква вважала статую ідолом. Скульптура у Візантії, представлена ​ ​ рельєфом (головним чином невеликими рельєфами зі слонової кістки), змикалася з декоративно-прикладним мистецтвом, яке набуло важливого значення. Живопис також перебував під суворою церковно-державною опікою. Він розвивалася за трьома основними напрямками: церковна мозаїка і фреска, іконопис, книжкова мініатюра. Тут панували суворі правила зображення святих або подій з «священної історії». Художник повинен був виконувати канони – правила іконографії, що диктували композицію, тип осіб, основи колірного рішення. Канон певною мірою обумовлював і образний стрій зображення. Так, наприклад, тип оранти (стояча постать з розпростертими руками) визначав риси урочистості та величі, тип зображення Богоматері з пригорненим до неї немовлям - ноту ліричної заглибленості і т. д. Об'ємна форма, пластика, реальний простір не є головними засобами художньої виразності. Зображення у візантійському мистецтві, як правило, площинні. Ритм ліній і тонів кольору виражають експресію, внутрішню динаміку образу.У книжковій мініатюрі в перших століттях н. е.. визначився перехід від античної книги-сувою до «кодексу», тобто книги, що складається з окремих зшитих аркушів. Одночасно змінювалися прийоми ілюстрування, типовими стали окремі ілюстрації, що вшивалися в книгу і вимагали завершеної, обмеженої прямокутним форматом аркуша «станкової» композиції. Необхідно підкреслити, що в художній культурі Візантії велике місце займало світське мистецтво. Створювалися кріпосні споруди, палаци, житлові будівлі; важливу роль, особливо в ранній період, грала світська скульптура; ніколи не зникали з візантійського живопису мініатюри історичного та пейзажного змісту.