Публіцистика в парадигмі сучасної журналістики.

Публіцистика (від лат. publicus – суспільний, народний) є терміном, який має широку палітру різночитань та тлумачень. Історія виникнення терміну має кілька гіпотез. За однією з них, поява терміна припадає на ХV ст., коли в Італії з’являється перша газета і перший памфлет. За іншою, виникнення і поширення терміну відбулося в Німеччині в кінці ХІХ ст. Вже з німецької він був запозичений польською, російською, болгарською та іншими слов’янськими мовами. М. Титаренко пропонує розрізняти три сфери функціонування публіцистики (відповідно, три підходи до її розуміння):

- публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв та ін. Жанри художньої публіцистики – від художнього нарису (М. Коцюбинський " Як ми їздили до криниці") до публіцистичної лірики (І. Драч, Б. Олійник) та ліро-епосу (О. Ольжич " Незнаному воякові").

- публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось. Прикладами таких творів є есеїстка Ю. Андруховича, О. Забужко, В. Медведя та ін.;

- публіцистика як сфера журналістики (так звана газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. Прикладами цього типу публіцистики є публікації журналістів газети " День" (зокрема, К. Гудзик, І. Сюндюков), " Літературна Україна" (В. Яворівський та версія його рубрики на державному радіо).

Існує два погляди журналістикознавців на публіцистику: у широкому та вузькому її розумінні. У широкому – до публіцистики зараховуються всі публічні виступи на актуальні суспільно важливі теми; у вузькому, професійно-журналістському значенні – частина матеріалів, яка відіграє у ЗМІ особливу роль, бо тут журналіст, ідучи далі від інформування та коментування, набагато глибше і місткіше досліджує, аналізує й узагальнює події, факти, явища, відповідно впливаючи на суспільну свідомість. Тобто йдеться про публіцистику як один із потоків журналістської інформації та як окремий вид творчості.

Публіцистика (за визначенням В. Здоровеги) – це твори, в яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак і на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.

Публіцистика (за визначенням Й. Лося) – словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохоплюючий засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їхньої культурної ідентичності.

Публіцистика (за визначенням Г. Вартанова " Короткий тлумачний словник журналістських термінів і понять") – рід літературної творчої діяльності, який оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу.

Публіцистика як вид творчості, як один із інформаційних потоків реалізується у формі " журналістики думок", яку сьогодні активно протиставляють журналістиці новин. На цю тенденцію звернула увагу Н. Габор, відзначивши подібну ситуацію в Західній моделі журналістики. Дослідниця проаналізували тенденції розвитку мас-медіа США і дійшла до висновку, що, попри довіру пересічного споживача медіапродукції до ЗМІ, які вбачають у інформації товар і говорять про цінність факту, що відділений від інтерпретації, маніпулятивні технології дають можливість керувати громадською думкою, використовувати її у певних політичних інтересах. Із метою впливу на суспільну свідомість великої ваги набуває концептуальна публіцистика.

Як вказує дослідниця, у публікації П. Старобіна " Концептуальна сенсація" (журнал " Коламбія джорналіст ревю", 1996) було узагальнено нові віяння в журналістиці, зокрема вказувалось на те, що останнім часом американські ЗМІ почали надавати перевагу аналітичному типові подачі матеріалів. Звичайно, що й інформаційні матеріали, й аналітичні " концептуальні" займають свої ніші є мають свою мету в інформаційному просторі, а, отже, можуть бути одночасно як корисними, так і небезпечними.

Проте, на нашу думку, Н. Габор змішує поняття. Концептуальна публіцистика не є маніпулятивною, а саме про такий тип журналістських матеріалів йдеться у її науковій розвідці. Так, наводячи приклад виборів 2004 року, авторка зазначає наявність " концептуальної" публіцистики (визначимось із поняттями – у американському варіанті): " Не схильному до самостійних роздумів читачеві вона пропонувала готові ідеї. Тямущого читача вона підкуповувала вдалою аргументацією фактів, екскурсами в історію, порівняльними аналізами, щедрим цитуванням авторитетних джерел, власними коментарями, метафоричністю мови". Не зовсім зрозуміло, про що йдеться: чи то про політичний дискурс в ЗМІ, чи то про журналістські матеріали, пов’язані з аналізом ситуації виборів, чи то про публіцистику діячів культури? Далі відбувається розстановка крапок над " І": " Концептуальна публіцистика, аналізуючи ситуацію, нав’язує власні ідеї (на відміну від аналітичної журналістики, яка пропонує читачеві активно думати), налаштовує читача на рішення, передбачені заданою концепцією. Вона має великі можливості до маніпулювання свідомістю. З одного боку, вона орієнтується на розумного читача, з іншого, у ній закладена недовіра до нього. У цій ситуації втрачається сенс правдивості інформації". Отже, все ж таки матеріали маніпулятивного характеру.

Н. Габор звертає увагу на загрозливу тенденцію, коли " не суспільство змінює інформацію, а інформація перебудовує світ. Умовно інформацію, яка функціонує в суспільстві, можна поділити на дві категорії: природна, що з’явилась в результаті розвитку самого суспільства; штучного породження, коли в інфопростір з певною метою " запускають" потрібні ідеї. До останнього типу належить концептуальна публіцистика".

Зовсім інше бачення концептуальної публіцистики зустрічаємо в дослідженнях Й. Лося, М. Титаренко, Т. Балди та інших львівських науковців.

Й. Лось подає наступне визначення публіцистики: " Публіцистика – словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне і морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності". Основними концептами цього визначення є людський дух, моделювання свідомості, морально-філософське освоєння, формування особистості, національна ідентичність, що підкреслюють націєтворчий, державотворчий потенціал інформації цього типу.

М. Титаренко зауважує, що термін світоглядної (можливі варіанти: світонастановчої, концептуальної, універсальної, християнської, автентичної, антропософської) публіцистики вперше з’явився у працях відомого публіциста, доктора філософських наук, члена Української Вільної Академії Наук і НТШ Миколи Шлемкевича (1894-1966). У своїй статті " Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)" він подає масштабне дослідження й теоретичне обґрунтування цього нового для тодішнього українського журналістського дискурсу концепту, що й донині залишається білою плямою науки журналістики (йдеться передовсім про теорію). Власне поняття публіцистика виникло раніше за поняття " журналістика", " журналізм". На часі, на думку М. Титаренка, виокремлення й детальніше вивчення світоглядної публіцистики як окремої, самодостатньої і традиційної для України (!) парадигми журналістики, на противагу іншій, звичайній і популярній прозахідній парадигмі – інформаційного журналізму

Світоглядна публіцистика і інформаційний журналізм характеризуються рядом ознак, що складають опозиційні пари:

1) бажання заглибитися (СП) – оперативність, а відтак – дилетантизм, поверхневість (ІЖ);

2) інтроверсія особистості (СП) – екстраверсія професії (ІЖ);

3) письменники/публіцисти, мислителі, філософи (СП) – " і всі, і ніхто" (ІЖ);

4) творча незалежність (СП) – колективне редагування (ІЖ);

5) суб’єктивність (СП) – відсутність власної думки, об’єктивність (ІЖ);

6) позачасово актуальне, субстанційне (СП) – дочасне (зображати те, що завтра вже буде не потрібним) (ІЖ);

7) риси, властиві і СП, і ІЖ: мультидисциплінарність, поєднання навичок організатора, автора, редактора; потреба у відпочинку/неможливість відпочинку, залежність/незалежність.

Ці два інформаційні напрямки свідчать про різний тип світоглядних орієнтацій, різні філософсько-концептуалістські позиції. Американські космополітична культура є штучно витвореним, хоча й модно-масовим зразком, на відміну від природної, національної. Саме західний варіант журналістики (інформаційного журналізму) породжує таку проблему як інфляція слова, коли слово набуває неправдивих облудних інтерпретацій. Цю проблему вдало окреслила Т. Жолубак: " Інформація як знання людства є неживою, але ідеальною субстанцією. І тільки синтезуючись зі свідомістю людини, яка теж містить у собі ідеальний закон (мораль, що промовляє через сумління), але не завжди дотримується його, набуває функціональної сили. Звідси, із людського розуму, виходить вже викривлена інформація. Дезінформація, псевдоінформація шкідливо впливають на людину, і надто велике їх поширення свідчить про низький духовний рівень суспільства". Й. Лось говорить про потребу повернення місійності Слова, що має навчати людину, " сповнювати надією", саме " цільова шляхетно мотивована журналістика мусить повернути собі панівне місце у царині впливу на масову свідомість".

Світоглядна настанова є нехарактерною для американської культури (в англійській мові немає слова публіцистика), тоді як для України вона є органічною частиною національної культурної традиції. Як зазначає Й. Лось, ми " спрощено тлумачимо публіцистику, хоча принаймні наша українська традиція дає переконливий матеріал ширше й автентичніше глянути на сферу творчості, яка є “об’єктивним розум народу”, “віднаходить вічне у швидкоплинному”. Світоглядна (філософічна) публіцистика … є авангардом духу. Публіцистика – одна з царин духовної культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією".

Початок української публіцистики пов’язують із традиціями давньоруської літератури, зокрема, полемічною літературою ХVІ-ХVІІ ст., що стосувалась релігійних питань, проте мала вирішальний вплив на культурно-національний розвиток українського суспільства. Наприклад, В. Юкало підкреслює, що " У ХVІ-ХVІІ ст. ще не існувало націй у сучасному розумінні. Національна ідентичність виявлялась через віру. … Світогляд українця (русина) тоді був тісно пов’язаний з православною (руською) вірою". Публіцистичний струмінь визначає особливість давньої літератури, бо вона була перш за все сферою формування суспільної думки, а не мистецького самовираження. Гостроактуальні проблеми суспільства наявні в кожному літературному творі і підтвердженням цього є " деміургійна" література В. Єшкілєва. Слушну думку з цього приводу висловив І. Полянський: " Життя і творчість влаштовані так, що час від часу доводиться повертатися до, здавалося б, освоєних і давно пройдених тем. Тому ось вкотре мене накриває потужне хвиля захоплення… фантастикою. Світоглядною фантастикою – скажу точніше, оскільки нові часові та позачасові обставини несподівано дають нове прочитання старим текстам". У контексті сучасного епічного бачення слід визначити основні пріоритети суспільства, стрижнем же будь-якої держави-нації є викристалізована національна ідея.

Цікаву версію розвитку українського слова й національного світогляду подає О. Пахльовська, порівнюючи українську та російську культурні традиції: " Радикальне розходження української і російської культур відбулося в добу Бароко, де українська перебувала в діалогічному контакті: католицька і протестантська Європа, єрусалимський спадок, ісламський світ. Російська культура обмежила свій культурний радіус жорстким поясом войовничого ортодоксального православ’я. Православ’я отже, - єдино " правильна" віра. Церковнослов’янська мова – мова " сакральна". Якщо латина була мовою церкви і науки, то церковнослов’янська не вийшла за межі східної церкви. Церква була на службі Влади безмежної Імперії, а Мова слугує цементуючим розчином цього тандему. Надалі ці моделі були закріплені. Перехід української літератури на розмовну мову був радикальним, " єретичним" і вирішальним для подальшої диференціації українського і російського світів. Змінилася філософія мови. Мова Людини протиставила себе Мові Влади". Публіцистика, як одна із сфер національної культури апелює до добра, мудрості, тому вона має стати основою духовної реорганізації сьогодні.

Сучасні інформаційні технології дозволили розширити кількість і межі засобів масової інформації. Інтернет вже сьогодні називають п’ятою владою. Саме його пропонували ще недавно як альтернативу телебачення, орієнтованого на малоосвіченого споживача. Проте одразу зрозумілими були " недоліки" цього засобу масової інформації, зокрема, пригнічення національних і етнічних цінностей на противагу глобальним, загроза традиційній моралі, інформаційна втома, " комп’ютерна наркоманія".

На думку М. Титаренко, на часі відокремлення ще однієї модерної парадигми – електронного журналізму із властивими йому суперечливими ознаками: гіпертекст (гіпермедіа) (Трансформація претексту може мати підґрунтям осміювання, пародіювання – явища гіпертекстуальності), анонімність (а тому часто некоректність, безвідповідальність, неточність), відсутність етапу редагування, лавинність інформації, полілогічність, можливість онлайн спілкування із читачами, інтерактивність, саморегуляція та ін. У цьому секторі, як і в загальній площині ЗМІ, більшість становлять інформаційний та розважальний журналізм. Тому світоглядна журналістика має завдання реалізації у різних типах медіа – пресі, телебаченні, радіо, Інтернет.

Як зазначає М. Титаренко, структуру сучасних ЗМІ можна окреслити у вигляді триголового змія, де головами є світоглядна публіцистика, інформаційний журналізм, електронний журналізм, а тулубом – світовий комунікативний простір.

Духовність українців завжди була закорінена в концепції кордоцентризму, інтуїтивного пізнання й осмислення життя, тому нав’язувана космополітичною культурою меркантильність не може бути духовним орієнтиром українства. Й. Лось вказує: " Якщо ми усвідомимо собі велич тих, які утверджували людську і національну гідність, найвищі вартості буття, то викристалізуємо своє буття у правді. Національну ідею треба підвести в ранг ідеалу". Отже, світоглядна публіцистика є основою збереження національної ідентичності. Саме національна культура має сприятливу духовну атмосферу для гармонійного розвитку особистості, тому, приєднуючись до думки М. Титаренко можемо говорити " про націєтворчу функцію СП, а відтак – націєгенетичну, оскільки у СП закодовано усі мікро- і макроподи етносу, що активуються під час рецепції текстів".

Розмірковуючи про сутність розслідувальної та світоглядної публіцистики, І.Полянський зазначає: " Світоглядна публіцистика покликана обслуговувати Вічність. Коли вона цього не робить, вона шкідлива. Розслідувальна публіцистика покликана обслуговувати Справедливість".

У типології публіцистики поміж культурологічної, політичної, релігійної, філософської світоглядна публіцистика відрізняється тим, що поєднує в собі всі ці види, функціонує ніби на перетині, бо публіцистика вже за своєю природою філософічна. Вона здійснює діалог поколінь і бере відповідальність за націєкультурну ідентичність.