Наукові засади розвитку соціальних комунікацій.

Соціальна комунікація як міждисциплінарна інтегральна наука, що синтезує теоретичні підходи й моделі соціальної й когнітивної психології, соціології, лінгвістики, історії, філософії, теорії журналістики, культурології, теорії масової комунікації та інших дисциплін формувалася протягом ХХ ст. Ретроспективно оцінюючи досягнення минулого століття в галузі вивчення соціальної комунікації, можна констатувати, що комунікаційна проблематика стала складовою частиною не тільки цих наук, але й деяких прикладних вчень – від документалістики й журналістики до теорії реклами та паблік рілейшнз. Проте цілісна теорія соціальної комунікації до цього часу не склалося. На думку вчених, виникла своєрідна “картина розосередженого вогнища”, коли окреме вогнище освітлює ту чи іншу ділянку соціальної комунікації, але загальна структура теорії комунікації схована в таємничій темряві. Цілком зрозуміло, що подібне становище означає лише початок пізнавального процесу.

Разом з тим, на зламі ХХ-ХХІ ст. все більше вчених схилялися до думки про всезростаючу роль соціальної комунікації в суспільстві. Вони звертали увагу на те, що в процесі антропогенезу комунікаційна діяльність була вирішальною передумовою утворення людської свідомості й мови. При цьому вони відмічали, що комунікація є способом формування людської особистості, оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбувається соціалізація людини та розвиток її здібностей. Науковці підкреслювали, що комунікаційна потреба є органічною (абсолютною) духовною потребою людини, а комунікація це суттєвий фактор та умова існування будь-яких людських співтовариств (від малих соціальних груп до націй та держав). Крім того, комунікативна діяльність – джерело, засіб підтримки та використання соціальної пам’яті, яка акумулює культурний та історичний досвід соціальних об’єктів.

Головний редактор Міжнародної Енциклопедії з комунікації Е.Барнув, констатуючи “комунікаційну революцію, що відбувається в індустріальних країнах”, пише: “Стає очевидним центральне становище комунікації в історії людства, що й пояснює, чому такі різні дисципліни, як антропологія, мистецтвознавство, педагогіка, історія, журналістика, право, лінгвістика, філософія, політичні науки, психологія і соціологія прагнуть до пояснення процесу, співпрацюють в створенні нової дисципліни”, яка має назву - теорія комунікації”. Завдання цієї дисципліни, за словами Е.Барнува, полягає в тому. Щоб, з’ясувати “всі шляхи, за якими інформація, ідеї та настанови поширюються серед індивідів, груп, націй та поколінь”.

Однак “Теорія соціальної комунікацій” не може складатися з розділів запозичених із окремих наук. Щоб пізнати сутність й структуру соціальної комунікації в цілому, потрібно не просто об’єднати, а узагальнити знання здобуті іншими гуманітарними науками. Таке узагальнення, тобто отримання нового знання шляхом критичного аналізу, співставлення, оцінки та систематизації окремих фактів та концепцій, властиве не теорії, а метатеорії, або узагальнюючої теорії. Міжнауковими метатеоріями є такі науки як кібернетика, семіотика, математика, філософія. Отже, говорячи про “співробітництво” наук в створенні “теорії комунікації”, Е.Барнув, по суті справи, має на увазі формування метатеорії соціальної комунікації.

Таким чином, метатеорія [“мета” – (грецьк) – після] соціальної комунікації – це міжнаукова узагальнююча теорія, що формується на основі різних наук, які вивчають ті або інші аспекти соціальних комунікацій. Метатеорія використовує зміст окремих теорій для побудови узагальнюючих концепцій, а окремі теорії використовують ці концепції для поглиблення свого змісту.

Об’єктом метатеорії - є соціальна комунікація в цілому, тобто всі її рівні, форми, засоби й технології руху смислів в соціальному просторі та часі.

Предметом метатеорії - є не конкретні соціально-комунікаційні явища, а знання про ці явища, здобуті окремими теоріями. Оскільки ці теорії відносяться до різних наукових комплексів, метатеорія соціальної комунікації набуває статусу міжнаукової узагальнюючої теорії.

Функції міжнаукових теорій в системі наукового знання полягагають в наступному. Крім пояснювальної, описової та передбачувальної функції, які виконують усі наукові теорії, метатеорія соціальної комунікації виконує наступні функції:

· трансляційну - переніс узагальнюючого знання із однієї дисципліни до іншої з метою поглиблення конкретних знань та розкриття загальних фундаментальних закономірностей;

· стратегічну – орієнтація в напрямках подальших наукових пошуків;

· термінологічну – впорядкування й узгодження термінологічних систем окремих наук;

· практичну – сприяння вирішенню комплексних практичних проблем, які вимагають участі спеціалістів різного профілю;

· світоглядну – сприяння формуванню професійного світогляду спеціалістів (соціально-комунікаційних працівників);

· методологічну – з’ясування об’єкту, предмету, рамок та умов застосування конкретних теорій.

Методологічному апарату метатеорії не властиві такі методи емпіричного пізнання, як експеримент й спостереження, проте широко використовуються методи порівняння, аналогії, типологізації, моделювання. Метатеорії досить часто беруть на озброєння загальнонаукові методологічні підходи: системний, інформаційний, функціональний та інші. Відповідно до визначення метатеорії, джерелами знань, на основі яких вона виробляє узагальнюючи закономірності, типології й принципи, є зміст окремих дисциплін як фундаментальних наук, так і прикладних вчень.