Зона тундрових грунтів
Для клімату субарктики характерні тривалий хо- лодний період, близьке залягання багаторічної мерзлоти, мала кількість опадів і незначне випаровування. Середньорічна темпера- тура в європейській частині тундри становить –0, 3 ° С, в азіат- ській — до –12°С. Середня температура найтеплішого місяця на півдні тундрової зони становить 10—11°С, а сума температур > 10°С — 400—600°С. Тривалість безморозного періоду 2—3 місяці, вегетаційного періоду (з температурою > 10°С) — близько 50 днів. Найбільша кількість опадів (понад 400 мм) випадає на Коль- ському півострові і на території Чукотки, в центральній частині тундри — 150—200 мм. Низька випаровуваність в цій зоні зумовлює перезволоження тундрових грунтів. За короткий літній період грунт відтаює на невелику глибину. Глинисті і суглинкові грунти на дре- нованих ділянках відтаюють на 50—60 см, а піщані і щебенюва- ті — на 120—150 см. Болотні грунти відтаюють на меншу глибину. Отже, грунтоутворення в тундровій зоні відбувається під впливом мерзлотного типу водного режиму.
На території тундрової зони домінують рівнинні форми рельє- фу. Гори і плоскогір’я займають порівняно невелику територію. Ба- гаторічна мерзлота зумовлює формування великої кількості озер, боліт, горбів і полігональних форм мікрорельєфу.
Тундрові грунти формуються на різноманітних породах четвер- тинного періоду та сучасних льодовикових, водно-льодовикових, морських, озерних та інших відкладах різного механічного складу.
Характерною особливістю тундри є відсутність лісу. Слово «тундра» в перекладі з карельської мови означає «безлісний про- стір». Тундрові рослини належать в основному до двох екологічних груп: ксерофітів (рослини сухого клімату) і психрофітів (рослини холодного клімату). Вони мають пристосувальні ознаки до суворих умов існування. За складом рослинності тундрову зону поділяють на три підзони.
1. У підзоні арктичних тундр переважають злаково-осоково-мо- хові ценози. Загальна біомаса становить 30—50 ц/га, запас золь- них елементів у фітомасі близько 160 кг/га.
2. У підзоні типової тундри панує мохово-лишайникова рослин- ність. Значні площі тут вкриті низькими чагарничками (чорниця, брусниця, воронка). Загальна біомаса досягає 200—300 ц/га, а за- пас зольних елементів — 900 кг/га.
3. У підзоні південних тундр домінують чагарникові життєві форми (єрнік, карликові береза, верба, воронка, брусниця). У пер- шому ярусі ростуть мохи, лишайники і трави. Загальна біомаса пів- деннотундрових ценозів досягає 450 ц/га.
Інтенсивність розкладання органічних решток в тундрі низька. Тому на поверхні грунту формується підстилка з напіврозкладеної органічної маси.
Зональним типом грунтів тундрової зони є тундрові глейові грунти. Будова їх профілю така (див. рис. 23, 2):
О — підстилка з напіврозкладених решток рослин потужністю 3—5 см,
з мохами і лишайниками;
А — перегнійний (або грубогумусний) горизонт потужністю до 12 см,
темно-бурий, суглинковий, містить багато коренів рос- лин;
В — глейовий горизонт, потужність якого поширюється до мерзло- го горизонту, суглинковий, переважно сизий з плямами іржа- вого та бурого забарвлення, в нижній частині тиксотропний.
Глейовий тиксотропний горизонт характерний для грунтів воло- гих регіонів (східноєвропейський, чукотсько-анадирський). Тиксо- тропія — це здатність перезволожених грунтів під впливом механіч- ної дії (струшування) переходити з в’язкого пластичного стану в рідкий і знову повертатися до попереднього стану при перебуванні в спокою.
Верхній горизонт тундрово глейового грунту містить до 10% гумусу (в торфовому горизонті до 40%), в складі якого перева- жають фульвокислоти (Сг: Сф = 0, 1—0, 8). Профіль грунту повні- стю вилужений від легкорозчинних солей і карбонатів. Реакція грунтового розчину в різних підзонах коливається від слабкокислої
до нейтральної. Ємкість вбирання 10—20 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насиченості основами до 98%.
Тундрово-глейові грунти мають високу щільність, низьку порис- тість, слабку аерацію і низьку водопроникність.
Залежно від форми акумуляції органічних речовин (торф, гу- мус), наявності опідзолювання та ступеня оглеєння тип тундрових глейових грунтів поділяють на підтипи: арктотундрові, тундрові глейові і тундрові глейові опідзолені.
Арктотундрові грунти приурочені до підзони арктичних тундр і поширені по азіатському узбережжю Північного льодовитого океану та його південних островах. Вони мають ознаки переходу від арктичного до тундрового грунтоутворення. Характерною особ- ливістю їх є слабке оглеєння.
Тундрові глейові грунти — поширені в підзоні типової тундри. Весь профіль цього грунту, за винятком гумусного горизонту, ог- леєний.
Тундрові глейові опідзолені грунти поширені в південній підзо- ні під чагарниковою рослинністю. Характерною особливістю цих грунтів є слабковиражене опідзолювання. Під гумусним горизон- том (А) формується опідзолений горизонт (Е) у вигляді перерив- частих плям, потужністю 1—2 см, білястого забарвлення.
У континентальних провінціях тундрової зони на добре дрено- ваних супіщано-щебенистих відкладах формуються тундрові під- бури, які мають кислу і сильнокислу реакції, вилугувані від легко- розчинених солей і ненасичені основами.
На понижених, погано дренованих елементах рельєфу під осо- ками і гіпновим мохом формуються тундрові болотні грунти, їх профіль складається з живої мохової подушки з опадом рослин- них решток потужністю 3—6 см, торфового горизонту потужністю 20—200 см, мінерального і тиксотропного горизонтів. Весь профіль цих грунтів оглеєний.
На узбережжях північних морів формуються засолені грунти.
Крім зональних особливостей в грунтовому покриві субарктики проявляються провінціальні особливості. Так, в грунтовому по- криві Кольської провінції, яка належить до південної підзони, переважають ілювіально-гумусні опідзолені грунти і тундрові під- бури. Тут багато болотних грунтів. На території Канінсько-Печор- ської провінції є всі рослинні підзони тундри. В грунтовому покри- ві переважають грунти болотного типу. Всі грунти провінції мають високу ступінь оглеєння. Північно-Сибірська провінція дуже різ- номанітна за природними умовами. Суворий клімат сприяє розвит- ку морозобійних тріщин. Відмерлі органічні рештки значною мірою розкладені. Крім тундрових глейових тут поширені болотно-тундро- ві і болотні мерзлотні грунти. Всі грунти провінції максимально оглеєні. Кліматичні умови на території Чукотсько-Анадирської про-
вінції (висока вологість повітря, низька випаровуваність) сприяють посиленню тиксотропії, процесу оглеєння і накопиченню торфу. Тому тут значні площі зайняті болотно-тундровими і болотними мерзлотними грунтами.
Народногосподарське значення грунтів субарктичної зони. Рос- линний покрив тундрових грунтів є кормовою базою північних оле- нів. В цій зоні зосереджено майже 42% оленярських пасовищ Ро- сії. Лишайникові тундри використовують як зимові, а мохові і тра- в’яно-мохові — як літні пасовища.
В останні десятиліття, в зв’язку з розвитком продуктивних сил за Полярним колом, важливого значення набуває розвиток земле- робства і тваринництва в тундрі, існує потреба створення продо- вольчої бази для забезпечення місцевого населення овочами та м’ясо-молочними продуктами. В умовах короткого вегетаційного періоду Заполяр’я можна вирощувати лише деякі культури: кар- топлю, цибулю, моркву, кормові коренеплоди. Високий економіч- ний ефект дає вирощування сіяних багаторічних трав. Навколо ве- ликих міст і промислових центрів розвинене землеробство закри- того грунту.
При освоєнні тундрових грунтів основним заходом є теплова меліорація. Для цього з осені проводять снігозатримання, а навес- ні «згоняють» сніг, покриваючи його чорною речовиною (попелом, сажею, порошком темних мінералів тощо). Влітку грунт мульчу- ють торфом або перегноєм. По можливості влаштовують утеплені грядки, проводять глибоке розпушення грунту, вапнування і вно- сять високі дози добрив.
У зв’язку з освоєнням природних ресурсів Крайньої Півночі ви- никла проблема охорони природи тундри, її грунтового покриву, рослинного і тваринного світу.
Розділ 15 ГРУНТИ БОРЕАЛЬНОГО ПОЯСУ
Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає значні території Північної Америки, Європи і Азії. Грунти цього поясу сформувалися переважно під тайговими лісами на пухких льодовикових породах четвертинного періоду.
У межах бореального поясу виділено дві групи областей: тай- гово-лісові і мерзлотно-тайгові. За географічним положенням тай- гово-лісові області поділяють на континентальні і приокеанічні. На території континентальних областей (Північно-Американська і Єв- ропейсько-Сибірська) основними типами грунтів є підзолисті і бо- лотно-підзолисті, а на приокеанічних (Ісландсько-Норвезька і Бе- рингово-Охотська) — дерново-торф’янисті і попелово-вулканічні.
На території мерзлотно-тайгових грунтово-біокліматичних об- ластей (Північно-Американська і Східно-Сибірська) під впливом багаторічної мерзлоти сформувались кріогенні мерзлотно-тайгові грунти.
Детальнішу характеристику умов грунтоутворення, морфологію, класифікацію і генетичні особливості грунтів бореального поясу розглянемо на прикладі грунтово-біокліматичних областей, розта- шованих на Євразійському континенті.
Бореальний пояс перетинає Євразійський континент з заходу на схід між тундрою і Лісостепом. Південна межа поясу на заході проходить майже по 50° пн. ш., а далі на схід піднімається до 56— 58° пн. ш. На цих величезних просторах сума температур > 10° коливається від 400—600°С на півночі до 1800—2400 ° С на півдні. Більшу частину території поясу займає лісова рослинність.
У різних регіонах бореального поясу склались неоднакові гідро- термічні умови, які зумовили розвиток різних ландшафтів. Залеж- но від цих умов у межах поясу на території Євразійського конти- ненту виділяють чотири грунтово-біокліматичні області: Ісланд- сько-Норвезьку тайгово-лісову, Європейсько-Сибірську тайгово-лі- сову, Східно-Сибірську мерзлотно-тайгову і Берингово-Охотську тайгово-лісову.
Серед тайгово-лісових найбільшу площу займає Європейсько- Сибірська область, грунтовий покрив якої має велике народногос- подарське значення і в наш час детально вивчений.
15.1. ГРУНТИ ЄВРОПЕЙСЬКО-СИБІРСЬКОЇ ТАЙГОВО-ЛІСОВОЇ ОБЛАСТІ
Ця область займає територію від островів Велико- британії до Єнісею. Тут панує процес підзолоутворення. По суті це зона підзолистих грунтів, в межах якої виділяють три підзони:
1. Підзона глеєпідзолистих і підзолистих ілювіально-гумусних грунтів північної тайги.
2. Підзона підзолистих грунтів середньої тайги.
3. Підзона дерново-підзолистих грунтів південної тайги.
Умови грунтоутворення. Клімат області помірно холодний, кон- тинентальний, із значною кількістю опадів, які перевищують випа- ровування. Коефіцієнт зволоження у всіх провінціях > 1, 33. Для північної частини області характерне надмірне зволоження і по- рівняно невелике надходження сонячної радіації. Середньорічні температури тут нижче 0°С. Тривалість періоду з біологічно актив- ними температурами вище 10°С становить 2—3 місяці. В західній частині підзони за рік випадає 400—600 мм опадів, на сході — 380—550мм.
Середня тайга краще забезпечена теплом. Середньорічні темпе-
ратури тут вище 0°С, а сума температур вище 10°С становить 1200—1600°С. Тривалість періоду з біологічно активними темпера- турами становить 3—4 місяці. Коефіцієнт зволоження в цій підзо- ні також > 1, 33.
Південнотайгова підзона має достатнє зволоження і значно більше тепла, ніж середньотайгова. Сума біологічно активних тем- ператур на європейській території становить 1600—2460°С, на азі- атській — 1400—1750°С. Протягом року на європейській терито- рії випадає 500—700 мм опадів, на азіатській — 350—500 мм. Кое- фіцієнт зволоження майже на всій території області становить 1, 00—1, 33. Лише в Прибалтійській провінції він > 1, 33. Все це сприяє широкому розвитку землеробства.
Рослинність. На півночі області поширені північнотайгові ліси і лісотундрові рідколісся. В європейській частині області вони представлені в основному ялиновими, ялиново-березовими і сосно- вими лісами, в Західному Сибіру — ялиново- і сосново-модринови- ми лісами. На поверхні грунту ростуть зелені мохи, чагарнички (чорниця, буяхи, багно, тощо), лишайники. Органічні рештки на поверхні грунту розкладаються дуже повільно. Це зумовлює на- копичення великої кількості біомаси в лісовій підстилці.
В рослинному покриві середньої тайги переважають ялинові (темнохвойні) ліси, а на території Західно-Сибірської низовини— ялиново-ялицево-кедрові. Поверхня грунту вкрита гіпновими моха- ми і чагарничками. На пісках ростуть соснові ліси. Трав’янистих рослин в лісах середньої тайги дуже мало. Біомаса лісової під- стилки також розкладається дуже повільно.
Південнотайгові ліси представлені мішаними хвойно-широко- листяними і широколистяними лісами з багатим трав’янистим по- кривом. На піщаних грунтах ростуть соснові і сосново-дубові ліси. На території Західного Сибіру сформувались ялиново-кедрово-яли- цеві ліси, серед яких зустрічаються березові і осикові. Біологічна продуктивність їх неоднакова. Вона наростає з півночі на південь (табл. 12).
Грунтоутворюючі породи. Європейська частина області вкрита переважно породами льодовикового і водно-льодовикового похо-
Таблиця 12. Показники біологічної продуктивності ялинових лісів тайгово-лі- сової зони (за Забоєвою, 1975; Родіним і Базилевич, 1975)
Підзона
| Загальна фітомаса, ц/га
| Щорічний приріст, ц/га
| Опад, ц/га
| Надходження у грунт азоту і золь- них елементів, кг/га
| Північна тайга Середня тайга Південна тайга
|
|
|
|
| | | | | | | | | | | | дження. Основними породами на цій території є моренні і водно- льодовикові відклади. Моренні відклади поширені головним чином в межах Валдайського зледеніння. Є вони і на інших територіях області. Мають різний механічний склад, є карбонатні і безкарбо- натні. В північних районах області грунти формуються на глинис- тих озерно-льодовикових відкладах. На території Полісько-Дніп- ровської, Мещорської, Верхньоволзької та інших низовин пошире- ні водно-льодовикові відклади, які мають піщаний або супіщаний механічний склад. В центральних та південних районах залягають покривні суглинки і глини та лесовидні суглинки. На стародавніх терасах великих річок грунтоутворюючою породою є стародавньо- алювіальні, переважно піщані та супіщані, відклади; в заплавах — сучасні алювіальні відклади.
Територія Західного Сибіру також вкрита породами льодовико- вого походження. В північних районах поширені моренні піски, су- піски, суглинки та лесовидні суглинки, а в південних — важкі і се- редні пилуваті суглинки.
Рельєф. Європейсько-Сибірська область розташована в основ- ному в межах Східно-Європейської рівнини, де є як височини, так і низовини. Найбільшими височинами є Литовсько-Білоруська, Валдайська, Смоленсько-Клинсько-Дмитрівська, Тиманський кряж та ін. Характерними елементами їх рельєфу є пасма і горби, між якими розташовані озера та болотні грунти. Горбисто-хвилястий характер рельєфу зумовлений сильним розчленуванням річковими долинами, балками, ярами.
Найбільшими низовинами у цьому регіоні є Мещорська, Полісь- ко-Дніпровська, Верхньоволзька та ін. Вони мало розчленовані і слабкохвилясті. На їх території багато озер і боліт.
Західно-Сибірська низовина являє собою плоску, слабкодрено- вану, заболочену територію.
Зональним типом Європейсько-Сибірської області є підзолистий грунт. В межах кожної підзони виділено зональні підтипи цього типу.
Грунти північної тайги. Основними підтипами цієї підзони є глейово-підзолисті та підзолисті ілювіально-залізисто-гумусні грунти. Значні площі тут зайняті болотними грунтами.
Глейово-підзолисті грунти (поверхнево-глейово-підзолисті) фор- муються на суглинкових переважно озерно-льодовикових відкла- дах і мають таку будову (рис. 24, 7).
Горизонт О — лісова підстилка, напіврозкладена маса органіч- них решток, потужність до 5 см.
Горизонт Eg — підзолисто-елювіально-глейовий, сизувато-сі- рого забарвлення, потужність 5—10 см.
Горизонт В — перехідний, сірувато-жовтий, в нижній частині ілювіальний, потужність до 30 см.
Рис. 24. Схематична будова грунтів Європейсько-Сибір- ської тайгово-лісової області:
1 — глейово-підзолистий грунт; 2 — підзолистий ілювіально-гумусний грунт, 3 — підзолистий грунт; 4 — дерново-підзолистий грунт.
Горизонт С — неоглеєна щільна супісь, бурувато-жовтого за- барвлення.
Отже, характерними морфологічними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного горизонту і наявність поверхневого огле- ення.
Генетичні особливості глейово-підзолистих грунтів зумовлені насамперед промивним водним режимом і тривалим поверхневим застоєм води навесні і восени. Продукти розкладання лісової під- стилки зумовлюють високу кислотність по всьому профілю. Ступінь насиченості основами елювіального горизонту становить менше- 20%. Вміст гумусу 2—4%, в його складі переважають фульво- кислоти (Сгк: Сфк = 0, 2—0, 5).
За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту глейово-під- золисті грунти поділяють на чотири види: поверхнево-підзолисті (E < 5 см), мілкопідзолисті (E 5—20 см), неглибокопідзолисті (E 20—30 см) і глибокопідзолисті (E > 30 см).
Підзолисті ілювіально-гумусні грунти сформовані на давньо- алювіальних і флювіогляціальних пісках та щебенюватих породах в межах Балтійського кристалічного щита. Вони мають таку будо- ву профілю (див. рис. 24, 2).
Горизонт О — лісова підстилка, шар відмерлих решток хвойних рослин на різних стадіях розкладання. Потужність до 6—8 см.
Горизонт Е — підзолистий, майже білий, піщаний. Потужність 2—4 см.
Горизонт В 1 — ілювіальний, яскраво-коричневий, або іржаво- бурий. Потужність до 10—20 см.
Горизонт В 2 — ілювіальний, перехідний, іржаво-бурий колір зникає зверху донизу. Потужність 20—30 см.
Горизонт С — грунтоутворююча порода, — сірий пісок з вклю- ченнями валунів та щебеню.
Характерними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного го- ризонту і оглеєння. Інтенсивне промивання зумовлює нерівномір- ний розподіл органічних речовин по профілю. В горизонті Е вміст їх різко зменшується (1—3%) і знову різко збільшується в ілюві- альному горизонті В 1 (5—6%). В складі гумусу переважають фульвокислоти (Сгк: Сфк = 0, 3—0, 5), що зумовлює високу кислот- ність (рН водна 3, 5—4, 0) і ненасиченість основами.
Характерною рисою грунтового покриву підзони є наявність значних площ, зайнятих інтразональними болотно-підзолистими і болотними торфово-глейовими грунтами.
Болотно-підзолисті грунти формуються на слабкодренованих ді- лянках та в неглибоких пониженнях під заболоченими ялиновими і сосново-ялиновими лісами. Ці території періодично перезволожу- ються поверхневими та грунтовими водами. Такі умови зумовлю-
ють накопичення на поверхні грунту напіврозкладених рослинних решток (торфу), оглеєння профілю і формування підзолистого го- ризонту.
Грунти цього типу поширені також в підзонах середньої і пів- денної тайги. За характером органічного горизонту виділяють три підтипи: торф’янисті, дернові і перегнійні. Торф’янисто-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти формуються переважно в підзонах пів- нічної і середньої тайги. Дерново-підзолисті і перегнійно-підзолис- ті поверхнево- і грунтово-оглеєні грунти характерні для південної тайги.
Болотні торфово-глейові грунти формуються в умовах надмір- ного зволоження атмосферними або грунтовими водами під специ- фічною рослинністю. В генезисі цих грунтів чітко виражений про- цес формування потужного торфового горизонту. Вони поширені по всій території Європейсько-Сибірської області. Залежно від по-ходження їх поділяють на два типи: торфові болотні верхові і тор- фові болотні низинні. В межах кожного типу виділяють два підти- пи: торф’янисто-глейові (потужність торфу менше 50 см) і торфові (потужність торфу більше 50 см).
Торфові болотні верхові грунти формуються на вододілах, пе- резволожених атмосферними водами, під рослинністю верхових бо- літ (сфагновий мох, напівчагарники, сосна, ялина, береза). Вони бідні на зольні елементи (2, 4—6, 5%), мають сильнокислу реак- цію, слабко насичені основами (10—30%).
Торфові болотні низинні грунти формуються на понижених ді- лянках рельєфу (глибокі депресії, заплави річок, водно-льодовико- ві низовини тощо) під евтрофною і мезотрофною рослинністю (осо- ки, очерет, гіпнові мохи, вільха, верба, береза та ін.). Вони мають слабкокислу реакцію, високий ступінь насиченості основами і ви- соку зольність (6, 5—10%).
У межах північнотайгової підзони виділяють три грунтові про- вінції (Кольсько-Карельську, Онезько-Печорську і Нижньооб- ську), які різняться між собою за характером підзолоутворення та поверхневого оглеєння.
Грунти середньої тайги. На міжрічкових просторах середньо- тайгової підзони в автоморфних умовах під покривом хвойних лісів формуються типові підзолисті грунти — підзональний підтип типу підзолистих грунтів.
Процес формування підзолистих грунтів аналогічний формуван- ню глейово-підзолистих, але тут чітко проявляється процес підзо- лоутворення та інші риси цього типу. Крім того, у підзолистих грунтів оглеєння немає або воно дуже слабко виражене Підзолисті грунти мають таку будову профілю (див. рис. 24, 3): Горизонт О — лісова підстилка, потужність 5—10 см Горизонт ОА — слабкорозвинений гумусний горизонт, потуж- ність 3—5 см, сірого забарвлення.
Горизонт Е — підзолистий, елювіальний світло-сірого білястого- забарвлення, структура пластинчаста неміцна, щільний. Потуж- ність коливається від кількох до 30 см.
Горизонт В — перехідний, ілювіальний, червонувато-бурий, ір- жаво-бурий або чорно-бурий. В нижній частині залізомарганцеві новоутворення.
Горизонт С — супіщано-суглинкова грунтоутворююча порода.
Типові підзолисті грунти поділяють на види за двома ознаками: 1. За глибиною опідзолювання від нижньої межі горизонту О (ана- логічно класифікації глейово-підзолистих) на поверхнево-підзо- листі — до 5 см; мілкопідзолисті — до 20 см; неглибокопідзолис- ті — до 30 см і глибокопідзолисті — понад 30 см 2. За ступенем підзолистості на слабкопідзолисті — горизонт Е виражений лише плямами; середньопідзолисті — горизонт Е суцільний, його потужність і потужність горизонту А приблизно однакові; сильнопідзо- листі — горизонт Е суцільний і має значно більшу потужність, ніж горизонт А; підзоли — горизонт Е великої потужності, горизон- ту А практично немає.
Підзолисті грунти належать до груп сильнокислих і кислих грунтів, вони слабко насичені основами (15—20%), мають низьку ємкість вбирання (10—15 мг-екв на 100 г грунту), низький вміст гумусу (1—3%) і поживних елементів, несприятливі фізичні влас- тивості.
Крім типових підзолистих в середньотайговій підзоні пошире- ні підзолисті ілювіально-гумусні, болотно-підзолисті, болотні і дер- пово-підзолисті грунти.
Грунти південної тайги. Основним фоном грунтового покриву південнотайгової підзони є дерново-підзолисті грунти. (Деякі ав- тори (І. С. Кауричев, 1989 та ін.) розглядають дерново-підзолисті грунти як самостійний тип). Вони мають таку будову профілю див. рис. 24, 4).
Горизонт О — лісова підстилка, опад хвойних, листяних дерев і трав’янистих рослин. Потужність 2—5 см.
Горизонт Ad — дерновий, сірого забарвлення, насичений корін- ням трав’янистих рослин. Потужність 8—10 см.
Горизонт А — гумусний, сірого забарвлення різних відтінків, структура дрібногрудкувата, неміцна. Разом з горизонтом Ad мають потужність до 20—30 см.
Горизонт Е — підзолистий, елювіальний, ясно-сірого, білястого забарвлення, безструктурний. Потужність від кількох до 20— 25 см.
Горизонт В — ілювіальний, бурий, темно-бурий, коричнево-бу- рий, щільний, горіхувато-призматичної структури. В нижній час- тині світло-бурий, грудкуватий. Потужність 60 см і більше.
Горизонт С — грунтоутворююча порода.
За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту дерново-під- золисті грунти поділяють так само на поверхнево-підзолисті, мілко- підзолисті, неглибокопідзолисті і глибокопідзолисті, а за ступенем вираженості підзолистого горизонту на дерново-слабкопідзолисті, дерново-середньопідзолисті і дерново-сильнопідзолисті.
Весь профіль дерново-підзолистих грунтів має сильнокислу або кислу реакцію. Середній вміст гумусу в горизонті А становить 3— 4%. В його складі переважають фульвокислоти. Ємкість вбиран- ня невисока — 14—20 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насиченості основами 60—70%.
В межах підзони в напрямку з заходу на схід наростає конти- нентальність клімату. Це зумовлює зміну властивостей грунтів і особливостей грунтового покриву. Грунти західних районів міс- тять менше гумусу, ніж грунти східних районів. В грунтовому покриві тут більша площа заболочених грунтів. На сході підзони ступінь розвитку процесу підзолоутворення менший. У відповідно- сті з даними закономірностями підзону дерново-підзолистих грун- тів південної тайги в межах СНД поділено на шість провінцій: Бі- лоруську, Прибалтійську, Середньоруську, Вятсько-Камську, Се- редньообську і Приангарську.
Українське Полісся входить до складу Білоруської провінції, в грунтовому покриві якої переважають дерново-слабкопідзолисті грунти з низьким вмістом гумусу (1—2%).
Серед автоморфних грунтів південної тайги заслуговують на увагу дерново-карбонатні, які займають значні площі в межах Прибалтійської провінції. Цей тип грунтів приурочений до райо- нів Ордовицького плато, де вони формуються на сильнокарбонат- ній морені та елювії карбонатних порід під широколистяними та хвойно-широколистяними лісами з багатим трав’янистим покри- вом в умовах гумідного клімату та промивного водного режиму.
У вітчизняній І зарубіжній літературі дерново-карбонатні грун- ти називають рендзинами. Значення цього терміну пов’язують із звуком «рен-дзжік, рен-дзжік», який виникає при оранці плугом глинистих кам’янистих грунтів. В Естонії їх називають альварами. Невеликі масиви дерново-карбонатних грунтів поширені в Білору- сі і на заході Українського Полісся. У Польщі, Німеччині та Фран- ції ці грунти займають великі території.
Дерново-карбонатні грунти мають високу потенціальну родю- чість Вони містять від 5 до 10% гумусу, у складі якого переважа- ють гумінові кислоти, зв’язані з кальцієм. Реакція грунтового роз- чину нейтральна, ємкість вбирання і ступінь насиченості основами високі.
15.2. ГЕНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ГРУНТІВ ПІДЗОЛИСТОГО ТИПУ
Основною генетичною особливістю підзолистих грунтів є процес формування підзолистого горизонту. Процес під- золоутворення вивчали вчені різних поколінь, починаючи від В. В. Докучаєва до сучасного періоду. Було розроблено кілька гі- потез і теорій походження підзолистих грунтів. Найбільшої уваги заслуговують роботи К. К. Гедройця, В. Р. Вільямса, І. В. Тюріна, О А. Роде, В. В. Пономарьової та інших вчених. На основі добутих ними даних процес підзолоутворення можна уявити в такому виг- ляді.
Основними факторами, які спричинюють опідзолювання, є орга- нічні кислоти, що синтезуються у верхніх горизонтах грунту в про- цесі життєдіяльності грибів, і промивний водний режим. В основі процесу підзолоутворення лежить кислотний гідроліз- первинних і вторинних мінералів, в результаті якого утворюються водорозчинні сполуки. Низхідним током води вони виносяться з елювіального горизонту. Частина цих сполук випадає в осад в ілю- віальному горизонті, інша вимивається за межі профілю грунту і потрапляє в гідрографічну мережу. Найлегше вимиваються луги і лужно-земельні елементи. Сполуки заліза, марганцю і алюмінію акумулюються в ілювіальному горизонті.
Внаслідок цих процесів на певній глибині верхнього шару грун- ту залишається лише тонкоборошниста маса кремнезему, яка не руйнується кислотами і надає грунту білястого забарвлення. Так формується елювіальний підзолистий горизонт (Е).
Своєрідне поєднання факторів грунтоутворення в зоні хвойних лісів зумовлює й інші особливості підзолистих грунтів.
Інтенсивне промивання грунту атмосферними водами зумовлює чітку диференціацію профілю на елювіальну та ілювіальну части- ни. Вміст гумусу в горизонті Е різко зменшується. Цей самий го- ризонт збіднений на глинисті частки та оксиди металів, які акуму- люються в ілювіальному горизонті. В зв’язку з цим відносний вміст SіO2 в підзолистому горизонті зростає.
Верхні горизонти підзолистих грунтів мають високу актуаль- ну і потенціальну кислотність, особливо на цілинних ділянках під лісом. Вони мають низьку ємкість вбирання і низький ступінь на- сиченості основами. Як наслідок цього вони є бідними на елементи живлення для рослин.
Крім того, підзолисті грунти мають несприятливі фізичні власти- вості і тому належать до категорії низькородючих грунтів.
У північнотайговій підзоні через малу кількість тепла і низьку природну родючість землеробство розвинене дуже слабко. Орні землі тут займають лише 0, 1% території. Як правило, обробляють супіщані підзолисті ілювіально-гумусні і заплавні грунти, на яких вирощують овочеві, кормові, зернові і зернобобові культури на зе- лений корм. Основні заходи меліорації спрямовані на прискорен- ня танення снігу, прогрівання грунту і регулювання водного ре- жиму. Всі грунти підзони потребують суцільного вапнування і вне- сення високих доз органічних і мінеральних добрив.
Основними галузями сільського господарства північнотайгової підзони є оленярство, хутрове звірівництво і рибальство.
Природні умови середньотайгової підзони також малосприят- ливі для ведення землеробства. Орні землі займають тут менше 2% території. Основними культурами є жито, овес, ячмінь, багато- річні трави, в південних районах — льон.
Основними меліоративними заходами є осушення перезволоже- них ділянок і вапнування. Для підвищення родючості грунтів вно- сять високі дози органічних і мінеральних добрив. Підзона має великі ресурси природних кормових угідь для розвитку м’ясо-молоч- ного тваринництва.
Південнотайгова підзона належить до території з інтенсивним землеробством і тваринництвом. Орні землі займають тут вже 17% території. Значні площі орних земель зайняті під картоплею, ово- чами, льоном, зерновими культурами, цукровими буряками, коноп- лями та іншими культурами.
При освоєнні грунтів проводять культуртехнічні роботи (кор- чування чагарників, вивезення валунів, планування), осушення, вапнування. Освоєні землі потребують систематичного внесення органічних і мінеральних добрив.
|