Грунти зони Лісостепу
Умови грунтоутворення. Зона Лісостепу є перехід- ною від вологого клімату лісової зони до посушливого клімату сте- пу. Характерною особливістю клімату є майже однакова кількість річної суми опадів і випаровування. Коефіцієнт зволоження на півночі зони близько 1, 0, на півдні — 0, 77—0, 80. В напрямку з за- ходу на схід елементи клімату змінюються Так, температура найхолоднішого місяця на Заході становить –4—8°С, на сході — до –25°С. Річна кількість опадів на заході 550—700 мм, на сході зменшується до 350 мм. Тривалість вегетаційного періоду на заході становить 150—180 днів, на сході — 90—120 днів. Таким чином, з півночі на південь зони простежуються зменшення гумідності, а з заходу на схід наростання континентальності.
Основними грунтоутворюючими породами є леси і лесовидні суглинки.
Рослинність зони представлена поєднанням широколистяних (Європейська частина зони) і дрібнолистяних (Західний Сибір) лісів з ділянками лучних степів і остепнених луків. Лісоутворюю- чими породами широколистяних лісів є дуб, граб, бук з домішкою липи, ясеня, клену гостролистого та інших порід. На поверхні грун- ту розвивається багата трав’яниста рослинність. За Уралом пере- важають березово-осикові трав’янисті ліси. Щорічний опад листя- них лісів становить 35—50 ц/га. Фітомаса лісу багата на азот і зольні елементи. Щороку в грунт надходить 70—100 кг/га кальцію та близько 20 кг інших елементів.
Біомаса лучних степів становить 200—300 ц/га, в складі якої переважає маса кореневих систем (65—75%). Щороку у грунт надходить 50—55% всієї біомаси, яка містить до 700 кг/га азоту і зольних елементів. Швидкість розкладання рослинних решток як лісу, так і степу відстає від їх надходження. Тому на поверхні грун- ту утворюється лісова підстилка або степова повсть.
Рельєф на території Європейської частини зони лісостепу хви- лястий, сильно розчленований водною ерозією. Західно-Сибірська провінція має рівнинний слабкодренований рельєф.
Рельєф східних провінцій значною мірою розчленований, гор- бистий.
Сірі лісові грунти. Поширені переважно в північній частині зо- ни. Вони займають площу понад 50 млн га. Ці грунти не утворюють суцільної смуги; між їх островами поширені дерново-підзолисті або чорноземні грунти.
Профіль сірих лісових грунтів має таку будову (рис. 25):
Горизонт О — лісова підстилка потужністю 1—2 см.
Горизонт А — гумусний сірого або темно-сірого забарвлення з дрібно- або середньогрудкуватою структурою. В нижній частині має кремнеземнисту присипку; містить велику кількість коренів трав’янистих і деревних рослин. Потужність його 20—30 см. Горизонт Е — вимивання сірого забарвлення з листувато-плас- тинчастою структурою. Потужність його близько 20 см. В темно-сі- рих грунтах, як правило, не формується, інколи має залізо-марган- цеві конкреції.
Горизонт В — ілювіальний коричнево-бурого забарвлення з чітко вираженою горіхуватою структурою. Структурні агрегати
вкриті блискучими темно’коричневими плівками. Має залізо-мар- ганцеві новоутворення. Потужність його 80—100 см.
Горизонт С — грунтоутворююча порода; лесовидний суглинок жовтувато-бурого кольору з карбонатними новоутвореннями.
Тип сірих лісових грунтів поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і темно-сірі.
Назви підтипів вказують на інтенсивність забарвлення гумус- ного горизонту. Другою відміною їх є потужність горизонту Е, який чітко виражений у ясно-сірих грунтів, меншої потужності у сірих і слабко виражений або зовсім не формується у темно-сірих.
Сірі лісові грунти містять від 3 (ясно-сірі) до 8% (темно-сірі) гумусу. Відношення Сгк: Сфк близько 1. В лісовій підстилці бага- то кальцію. Тут виникають новоутворення мінералу вевеліту (ок- салату кальцію).
Реакція грунтового розчину гумусного горизонту ясно-сірих грунтів кисла, сірих — слабкокисла, темно-сірих — близька до нейтральної.
Ємкість вбирання гумусного горизонту змінюється від 10— 15 мг-екв у ясно-сірих лісових грунтів до 25—45 мг-екв на 100 г грунту у темно-сірих. Насиченість вбирного комплексу основами досягає 90% і більше. Всі сірі лісові грунти є опідзоленими.
Отже, за сукупністю властивостей ясно-сірі лісові грунти на- ближаються до дерново-підзолистих, а темно-сірі лісові — до чор- ноземів. Географічне ясно-сірі грунти тяжіють до північного, а тем- но-сірі — до південного Лісостепу.
Морфологічні ознаки і властивості сірих лісових грунтів зміню- ються не лише з півночі на південь, а й з заходу на схід. Це зумов- лено наростанням континентальності клімату і зменшенням суми опадів.
У західних провінціях клімат тепліший, вологий, період актив- ного грунтоутворення триваліший. В цих умовах біологічний кру- гообіг речовин відбувається швидко і повно, процеси грунтоутво- рення поширюються на значну глибину. Тому на заході грунти ма- ють потужні гумусні горизонти з відносно невисоким вмістом гу- мусу. У східних провінціях період активного грунтоутворення ко- ротший, клімат холодніший, опадів менше порівняно з західними провінціями. Грунт промерзає на значну глибину. У цих умовах гумусний горизонт має меншу потужність, а вміст гумусу більший. Це зумовлено уповільненням біологічного кругообігу речовин і неповним розкладанням органічних решток.
На понижених та плоских слабкодренованих ділянках рельєфу з неглибоким (1—2, 5 м) заляганням грунтових вод формуються сірі лісові глейові грунти. Ці грунти мають чітко виражений гумус- ний горизонт потужністю 35—45 см з високим вмістом гумусу (під лісом до 14%).
Чорноземи Лісостепу. Перші відомості про генезис чорноземів з’явилися у працях М. В. Ломоносова та Ф. І. Рупрехта. Проте ос- новоположником вчення про їх походження, географію і родючість є В. В. Докучаєв. Значний вклад у вивчення грунтів цього типу внесли П. А. Костичев, Г. М. Висоцький, С. І. Коржинський, О. О. Ізмаїльський та ін.
У зоні Лісостепу чорноземи представлені трьома підтипами: опідзолені, вилугувані і типові.
Чорноземи опідзолені сформовані на рівних слабкодренованих вододілах під лучними степами. В Україні основна їх цлоща зосе- реджена на правобережжі. На лівобережжі їх менше. Тут вони залягають на лесових терасах Дніпра та його притоків.
Характерною особливістю грунтів цього підтипу є наявність білястої кремнеземистої присипки на структурних агрегатах гуму- сного горизонту, особливо в його нижній частині. Потужність гу- мусного горизонту 35—50 см. На цілинних ділянках в ньому міс- титься від 4 до 8% гумусу, на освоєних — 2, 5—5, 5%. В його скла- ді переважають гумінові кислоти (Сгк: Сфк = 1, 2—1, 5). У нижній частині горизонту грунтовий розчин має слабко-кислу реакцію (рН = 5, 5—6, 0).
Чорноземи вилугувані сформувалися в автоморфних умовах під парковими лісами та лучними різнотравно-злаковими степами, які мають дещо вищий коефіцієнт зволоження, їх ділянки вклиню- ються між масивами опідзолених і типових чорноземів або ото- чують їх.
Значні площі ці грунти займають на правобережжі Лісостепу України, а також на лесових островах Полісся. На лівобережжі площа їх менша.
Характерною особливістю вилугуваних грунтів є глибоке (85—125 см) залягання карбонатів. Це зумовлено періодично про- мивним водним режимом грунтів цієї зони. Наскрізне промочу- вання їх до грунтових вод спостерігається один раз на 10 років. За потужністю гумусного горизонту, вмістом гумусу та його роз- поділом за профілем цей підтип не відрізняється від чорнозему опідзоленого (див. рис. 25, 4 ).
Чорноземи типові формуються під остепненими луками і луч- ними степами на лесових відкладах. У зоні Українського Лісосте- пу поширені від передгір’я Карпат до Лівобережжя р. Оскол.
Чорноземи типові мають найхарактерніші ознаки грунтоутво- рюючого процесу серед підтипів чорноземних грунтів: накопичен- ня гумусу, неглибоке залягання карбонатів, нейтральна реакція грунтового розчину, високий ступінь оструктуреності тощо. Про- філь даного грунту має таку будову (див. рис. 25, 5):
Горизонт О — степова повсть, потужність 0, 5—1, 0 см.
Горизонт А — гумусний, потужність 45—50 см, темно-сірого, майже чорного забарвлення, з чітко вираженою зернистою або грудкувато-зернистою структурою, в нижній частині карбонатний.
Горизонт АВ — гумусний перехідний, потужність 35—45 см, тем- но-сірий з буруватими відтінками, багато кротовин, карбонатний.
Горизонт В — перехідний, потужність 30—40 см, слабкогумус- ний, сірий з бурим відтінком, структура грудкувата неміцна, з карбонатними новоутвореннями у вигляді псевдоміцелію.
Горизонт С — грунтоутворююча порода лес, бурувато-палево- го забарвлення, з великою кількістю карбонатних новоутворень.
Чорноземи типові мають високу ємкість вбирання (35—40 мг- екв на 100 г грунту), містять 7—10% гумусу, у складі якого пе- реважають гумінові кислоти (Сгк: Сфк = 1, 6—2, 4).
За потужністю гумусного горизонту та вмістом гумусу кожний підтип лісостепових чорноземів поділяють на види (табл. 13).
У зв’язку зі змінами біокліматичних умов в меридіональних відрізках Лісостепу чорноземи набувають певних фаціальних особливостей, зокрема в гумусному і сольовому профілях. У су- часній географії грунтів чорноземи Лісостепу і Степу поділяють на чотири фаціальні групи.
Південноєвропейська група формується в умовах теплого і м’якого клімату. Для цих грунтів характерний глибокий (100 см і більше) гумусний горизонт з відносно невисоким (3—6%) вміс- том гумусу, їх профіль промитий від легкорозчинних солей і гіпсу.
Східноєвропейська група грунтів формується в умовах дещо холоднішого і менш вологого клімату. Ці грунти мають глибокий або середньоглибокий гумусний горизонт з високим вмістом гу- мусу (6—12%). За валовим запасом гумусу вони посідають пер- ше місце в світі (300—700 т/га).
Західно- і середньосибірська група чорноземів формується в умовах холодного континентального клімату. Суворі зими зумов- люють їх глибоке промерзання (100—200 см), що призводить до скорочення вегетаційного періоду і зниження біологічних процесів. Мерзлий грунт розтріскується на значну глибину, від чого на про-
Таблиця 13. Види чорноземів Лісостепу
За потужністю гумусного горизонту
| За вмістом гумусу
| | Вид
| см
| вид
| %
| | | | | | Надглибокі > 120 Багатогумусний > 9 Глибокі 120—80 Середньогумусний 9—6 Середньогліібокі 80—40 Малогумусний 6—4 Неглибокі 40—25 Слабкогумусний < 4 Неглибокі вкорочені < 25
філі утворюються «язики» з грунтової маси гумусного горизонту. Тому ці грунти називають глибокопромерзаючими. Крім того, на- явність сезонномерзлотного шару зумовлює глибинне оглеєння і консервацію гумусних речовин. Чорноземи цієї групи містять від 5, 5 до 14% гумусу, а потужність гумусного горизонту досягає ли- ше 45—60 см.
Східносибірська група чорноземів формується в умовах різ- ко континентального клімату з мінусовими середньорічними тем- пературами. Для даного регіону також характерне глибоке (300— 350 см) промерзання грунту і тривале його відтаювання. Суворі зими, сухий весняно-літній період і раннє осіннє похолодання скорочують тривалість біологічно активного періоду. Чорноземи цієї групи мають неглибокий гумусний горизонт (35—45 см) з низьким вмістом гумусу (4—6%).
В умовах підвищеного грунтового зволоження при заляганні грунтових вод на глибині 3—6 м формуються напівгідроморфні лучно-чорноземні грунти. За будовою профілю вони подібні до автоморфних чорноземів, але багатші на гумус і мають глибинну глеюватість.
На понижених ділянках рельєфу при заляганні грунтових вод на глибині 1—3 м в лісостеповій зоні формуються гідроморфні лучні грунти. В їх формуванні поєднані дерновий і глейовий про- цеси. Оглеєння починається з гумусного горизонту.
В межах лісостепової зони виділяють шість провінцій: Північ- но-Українську, Оксько-Донську, Нижньокамську, Барабинську, Бійсько-Єнісейську і Красноярсько-Іркутську.
Північно-Українська провінція займає територію від передгі- р’я Карпат на заході до південно-західних відрогів Середньорусь- кої височини (північні частини Молдови та України, західна час- тина Білгородської та південна частина Курської областей). Гру- нтовий покрив включає сірі лісові грунти, опідзолені, вилугувані і типові чорноземи. На лівобережних терасах Дніпра поширені лучно-чорноземні грунти.
Характерними особливостями сірих лісових грунтів цієї про- вінції є малогумусність (2—3%), низька ємкість вбирання гумус- ного горизонту (10—15 мг-екв на 100 г грунту) та кисла реакція верхніх горизонтів (рН = 4, 5—5, 5).
Чорноземи провінції мають глибокий гумусний горизонт (до 120 см) з низьким вмістом гумусу (4—5%).
Значні площі грунтів провінції порушені водною ерозією. Сі- льськогосподарська освоєність коливається від 20 до 80%. На цих землях вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки, соняшник, картоплю, овочеві, баштанні, плодові та інші культури. Основними заходами щодо підвищення родючості грунтів є вне- сення добрив, накопичення вологи і боротьба з водною ерозією.
|