Пасивний і активний спротиви

Наступ гітлерівців призвів до страшних наслідків: масовий терор, фізичне та моральне виснаження населення, занепад усіх сфер культурного життя. В цих умовах люди намагалися хоч якось протидіяти окупаційній владі.

Мотиви які спонукали людей до таких дій лежали на поверхні. На даний момент виділяють два основних:

- ідеологічні (притаманні учасникам організованих форм руху Опору);

- економічні та побутово-психологічні (були неусвідомленими, спонтанними виражалися у прагненні хоч мінімально допомогти в надії того, що син або чоловік, які знаходяться в лавах Червоної армії отримають допомогу від добрих людей).

В часи війни Радянське керівництво не виділило основної функції яку повинна була виконувати жінки. Вони розглядали їх з точки зору трудового ресурсу і робили усе необхідне щоб використати жіночу працю по максимуму. Настанови влади, чи погляди влади на місце жінки у суспільстві – це чинник, який так чи інакше впливав на стратегії виживання.

З приходом гітлерівців на територію СРСР радянське керівництво починає активізувати ініціативу стосовно жінок. Поширюються заклики серед населення «стати замість». Тобто жіноча роль починає розглядатися під іншим кутом зору. Стає зрозумілим жінка в першу чергу мати і вона віддано буде захищати своє до останнього. Звичайно усвідомлювати це було важко, проте такі норми соціальної поведінки диктували воєнні реалії. Звісно вони не могли в повній мірі брати участь у збройних диверсійних та саботажних акціях. Це дуже добре розуміла радянська влада і з огляду на це робила великий акцент на психологічні особливості жінки-матері. Саме вони ставали основою головного руху Опору, яким потрібна була допомога продовольством, притулком, інформацією і т. ін. Жінки використовували користуючись своїм становищем розповсюджували серед місцевого населення різного роду інформацію. Це зокрема стосувалося відправки на примусові роботи до Німеччини, пошук євреїв і т. ін. Саме завдяки таким формам спілкування вдалося уникнути багатьох смертей і небажаних вивезень на примусову працю. Однак, страшні звісти часто не сприймалися серйозно. Наслідок як правило був не втішним.

За часів Голодомору жінка була представлена як жертва, яка доведена до відчаю. Таким чином у суспільній свідомості формується та закріплюється стійка асоціація поміж двома поняттями – жінка і жертва. Це пов’язано зокрема з тим, що більшість дослідників розглядають жіночий досвід у поняттях страждань і втрат. Відповідно розглядаючи жінок саме з такої точки зору виключає можливість звернути увагу на різні прояви дієздатності жіночого частини населення.[3, c. 103-104].

Враховуючи страшний досвід Голодомору вийшли низки досліджень, які присвячені гендерним особливостям пережитого. Зокрема до таких дослідників можна віднести О.Кісь, яка виділила аспекти жіночого – гендерно-специфічного – досвіду виживання та протидії.

- пасивний (приховування майна, продуктів);

-активний («бабські бунти»).

Кожен сам обирав собі стратегії і тактики за якими вони будуть боротися з ворогом: стратегію подвигу, спротиву, стратегію «недаремної смерті». І варто зазначити, в силу радянської пропаганди люди жінки готові були віддати своє життя заради перемоги. Такі тактики і методи заохочувалися і вважалися цілком нормальними в силу складної воєнної ситуації. Жінка яка зазнала не одне потрясіння війна розглядалася не такою уже страшною: «…А у войну у нас хоть ещё еда была … «Спросите у меня боюсь я немцев или нет? Нет! У меня некого убивать, понимаете? Всех уже убили». Перебуваючи у відчаї вона ставила перед собою завдання захисту свого життя і своєї родини. Жінки котрі розуміли, що підтримки їм чекати не має від кого, а особливо від владних структур власноруч прийнялася пришвидшувати день перемоги. Вони не задумувалися над тим правильно вони чинять чи ні, це скоріше було на підсвідомому рівні. І залишені на окупованій території жінки діяли виходячи із прагматичних завдань: вижити, врятуватися і зберегтися. Незважаючи на те, що жінка розглядалася владою як трудовий ресурс своє завдання вона вбачала в іншому. Своє життя вона розглядала як ресурс, який в першу чергу допоможе вижити їй самій і близьким. Це можна розглядати як відкритого роду самопожертву. Не має значення якою ціною, головне результат справи. Не замислюючись над наслідками вони свідомо саботували, порушували правила, давали відсіч фашистам. Жінка ставали ніби кордоном – між життям і смертю.[ 4, c. 149-150].

Поняття практики у А. Людке тісно пов’язане з концепцією освоєння. Жінки освоювали різного роду поведінки, які дозволяли їм вижити. Під час освоєння цих практик жінка перетворювалася в діючу особу, яка демонструвала багатогранний, рідко однозначний профіль поведінки та емоцій. [5, c. 166-175].

Пасивний спосіб спротиву був гарною можливістю прокормити свою родину, адже не варто забувати. Свідомо переховуючи продукти харчування жінки усвідомлювали, що в кінцевому результаті їх очікує, але розуміння того що ніхто крім неї змушував до такої тактики. Активну сторону спротиву представляли – «бабські бунти». Це як наслідок розуміння того, що їх буде очікувати після вивезення їхнього майна за території СРСР, прагнення залишити хоч щось керувало такими бунтами. Звісно говорити про серйозні підривні роботи не слід. Це свого роду виведення з ладу низки обладнань на шахтах чи інших підприємствах. Фіксуються випадки захисту власного майна – через скарги на нацистів: «Як-то прийшли нємці опять, а мати говорить: “ А ну бегі, Ніколай, за комендантом! ”. Оні поварачиваються: “ Комендант! Комендант! ” [Говорить із німецьким акцентом, змінюючи голос], - і тікать. Бояться же! Он же грамотно об’ясняв! Вот такі дєла при немцах билі». [6]

Жінки використовували різні способи виживання, зокрема обмін різних речей на продукти харчування і першої необхідності. Вони їздили за сотні кілометрім в нагоді обміняти і отримати хоч щось. Л.Бабська пригадує, що вона разом з братом їздила за межі Житомира аби назбирати на полях якусь їжу. Мати їздила до Вінниці і там купувала їжу. «Дістатися туди і назад було легко німці і словаки дуже часто підвозили таких як вона. Іноді домовлялися за пачку папи рос, її забирали біля дому. Майже всю окупацію мати їздила до Вінниці та інших міст вимінювати речі на продукти. Завдяки цьому ми змогли вижити». [7, c. 183].