Розділ 3 . Тіло і влада : сексуальне насильство під час війни

Гвалтування під час збройних конфліктів завжди мали військово-психологічне значення як засіб залякування та деморалізації противника. Під час багатьох війн «сексуальне завоювання» жінок ворога вважали і винагородою за воєнний успіх, і трофеєм. Рут Зайферт зазначала, що одним з неписаних правил війни є дозвіл переможця на сексуальне насильство над жінками протягом короткого періоду безладу одразу після битви. Однак, ідеологія нацизму суворо забороняла вступати в будь-які сексуальні стосунки з єврейськими і слов`янськими жінками котрих відносили до категорії «расово нечистих» це вважалося злочином, і було суворо заборонено[9, c. 269-271]. Слов`янський народ згідно з нацистською ідеологією був трішки кращим за євреїв, такі собі «недолюди». Як зазначав сам Гіммлер: «Смертельний удар завдає змішання з чужорідною кров`ю». Стає зрозумілим, що сексуальні відносини були вкрай неприйнятними для німецького населення. Ось типові вказівки, видані міністерством юстиції Райху 14 червня 1943 р.: «Німкені, які вступили у статеві стосунки з військовополоненими, зрадили фронт, завдали значної шкоди гідності своєї нації, зіпсували репутацію німецького жіноцтва за кордоном». Вся політика була спрямована на збереження арійських сімей [10, c. 280-281].

Така політика пояснювалася ще з огляду на та, що німецьке командування піклувалося про здоров`я своїх солдат. Так як однією із самих гострих проблем, яка постала в перші роки війни була проблема венеричних захворювань. Важка воєнна ситуація: зубожіння, розруха, голод спонукали жінок продавати своє тіло, аби хоч якось вижити. Для Радянської Армії за часів Великої Вітчизняної війни цей фактор, з огляду на різке зниженням венеричних захворювань серед цивільного населення Радянського Союзу в передвоєнні роки, не мав значення, але в арміях інших країн він грав дуже значну роль.

Згідно з даними медичних звітів, в перші два роки Великої Вітчизняної війни, коли військові дії протікали на території Радянського Союзу, захворюваність на венеричні хвороби була вкрай незначна і не перевищувала довоєнного рівня. Однак з переходом в наступ, коли радянські війська вступили на територію Радянського Союзу, звільнену від окупантів, де ворожі війська, створивши режим жорстокої експлутації і насильства, поширили венеричні захворювання серед цивільного населення, і таким чином кількість венеричних захворювань у війську підвищилося. Це супроводжувалося тим, що в свою чергу, солдати Вермахту не піклувалися про запобіжні засоби під час статевих зносин[10]. За даними німецького історика Франца Зайдлера, що під час війни венеричними захворюваннями перехворіли 706 німецьких солдат. Більше того ця цифра протягом війни збільшувалася [11]. Це спричиняло значні труднощі в солдатських загонах. Ситуація ускладнювалася тим, що переважна більшість не зверталася зі своїми проблемами до лікаря. Навіть розглядали можливість створення спеціальних «сифіліс загонів» через те, що не було часу на їх лікування. Відповідним чином в ризику опинялися і жінки котрі вступали в статевий контакт з німцями. Це призводило до інфікування жінок і поширення цих недуг на підконтрольних територіях. Так на 1941 рік у Вінниці кількість випадків венеричних захворювань зросла до 1400. Була навіть організована у Львові спеціальна лікарня, яка займалася лікуванням хворих жінок. У березні 1942 року у Києві найбільш відвідуваними установами Києва зі стаціонарним лікуванням були: дерматологічно-венерологічна, жіноча та Пуще-Водицька лікарні [12]. Тобто можна засвідчити той факт наскільки ці проблеми стають насущими уже на початковому етапі війни. Венеричні захворювання розглядалися як один із способів боротьби з ворогом. В брошурі «святий обов`язок поляка» зазначалося: «Польські дівчата, якщо ви хворі, ваш обов’язок –мати стосунки з німецькими солдатами і заражати їх. Нехай ця чудова зброя знищить їхню армію! Це сильніше, ніж літаки, гармати та кораблі». Саме ця брошура послужила подальшим знущанням над жінками, їх звинувачували у всіх цих проблемах і жорстоко карали і навіть розстрілювали.

Піклуючись про здоров`я солдат їх змушували походити медичний огляд, а особливо підозрілих змушували по кілька разів на тиждень. Так, в Тернополі 1941р., на примусовий огляд доставили 38 «підозрілих» жінок, з них 24 були інфіковані[13].

На даний момент серед дослідників поширеною є думка, що вояків, котрі порушували нацистські расові закони, суворо карали. Німці, віддані ідеології нацизму, були расово свідомими і практикували самообмеження. Взаємозв`язок поміж сексуальністю і насильством, котрий виник під час війни, вважається чимось неминучим – фактом, який не варто ані ставити під сумнів, ані розслідувати, хіба що вчинені дії визнано винятково жорстокими чи явною воєнною стратегією.

Існує декілька версій щодо такого сексуального насильства, вчиненого німецькими вояками під час Другої світової війни. Загалом якщо брати дослідження Біргіта Бека, то він висуває тезу, що зґвалтування, скоєні солдатами Вермахту, не слід вважати воєнною стратегією: по-перше, досі не відомо про жоден документ, який містив би наказ німцям чинити сексуальне насильство, і по-друге, військове законодавство визначало «сексуальне порушення» як злочин проти військової дисципліни, що у деяких випадках спонукало суддів виносити вирок про ув’язнення ґвалтівників. Дійсно, офіційно офіцерам СС та поліції заборонялося вступати у сексуальні стосунки(шляхом проституції, зґвалтування чи за взаємною згодою), особливо з жінками, яких вважали «расово нижчими».

Зараз активно залучаються до усних опитуваннь жертв війни, які підтверджують сексуальні домагання німецьких вояків. І не дивлячись на те, що офіційних даних про вчинені злочини не має, виключати цей факт або говорити про його рідкість неможливо.

Особливо велика кількість даного роду злочинів були вчинені на початковому етапі війни і під час відступу. У перші місяці вторгнення німців на терени СРСР сексуальне насильство було інструментом, який вояки застосовували під час обшуку домівок та допитів мешканців [9]. Повідомлення В. Молотова, радянського міністра закордонних справ, в січні 1942 року завершувалося описом сексуальних зловживань вермахту на окупованих територіях: " В українському селі Бородаївка фашисти згвалтували кожну жінку і кожну дівчину... У селі Березівка жінки і дівчата від 16 і до 30 років були схоплені і викрадені п'яними німецькими солдатами " [14, c. 258].

Знущання носили різний характер: військовослужбовці Вермахту змушували місцевих жінок роздягатися, коли заходили до їхніх осель;

жінки повинні були імітувати, що миють сходи у будинку у спідній білизні, поки німці спостерігають за цим.

Воякам Вермахту дозволялося проводити особистий обшук, який повинен був здійснюватися за певним регламентом. На практиці це виглядало зовсім по іншому. Замість виявлення різного роду підозрілих речей, скажімо вогнепальної зброї чи таємних повідомлень, німці глумилися над жінками і молодими дівчатами. Часті були випадки коли вони обмацували груди своїх жертв, стискали їхні соски чи чинили інші сексуальні порушення[9]. Ще в січні 1972 року народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов зазначав: «Немає меж народному гніву й обуренню, які викликають в усьому радянському населенні і в Червоній армії незчисленні факти підлих насильств, підлого глумління над жіночою честю та масових убивств радянських громадян і громадянок, що їх коять німецько-фашистські офіцери і солдати…Скрізь озвірілі німецькі бандити вриваються в будинки, ґвалтують жінок, дівчат на очах у рідних і їхніх дітей, глумляться над зґвалтованими …» [8].

Крім того частими були випадки залякування і катування. При цьому вони могли застосовувати фізичну силу: удари по грудях і статевих органах Коли таке відбувалося у рідних стінах, відчуття беззахисності жертви зростало.. В більшості випадків прибігали до групового зґвалтування. Якщо спиратися на Гольдштейна, то він доводить, що колективні вчинки викликають відчуття втрати індивідуальної відповідальності. Низка дослідників схильна стверджувати, що групове зґвалтування у воєнний час часто здійснюється в ієрархічній послідовності. Найвищий за рангом офіцер має право першим увійти в жіноче тіло, тоді як підлеглі офіцери шанобливо ставляться до його поведінки і чекають, коли їм буде дозволено продовжити. Не сказати, що німецьке керівництво нічого не знало про дані злочини. Напроти воно трішки заохочувало подібного роду відносини, але в тому разі якщо це буде жінка расово чистою. Вони закликали вояків виявляти «стриманість стосовно протилежної статі» [9].

Однак сексуальне насильство розглядалося як нормальний, неминучий елемент війни. Це в свою чергу тримало в тонусі вояка, покращувало самопочуття і фізичне здоров`я вояків. Сексуальне насильство не розглядалося як «першорядний злочин». Злочинці відбувалися ув`язненням на термін від кількох місяців до двох років. Наказ «Барбаросса» від 13 травня 1941р., який регламентував діяльність військових трибуналів на Сході, встановлював, що за жоден кримінальний злочин, вчинений німецькими солдатами проти радянського цивільного населення, не слід карати. Сексуальне насильство визнавали «серйозним вчинком», особливо якщо жертва вважалася «расово нижчою», якщо підсудний завдав шкоди репутації Вермахту.

З урахуванням того, що характер німецького сексуального насильства почали вивчати нещодавно не вистачає точних даних цієї сторони німецького глумління. На даному етапі іде переоцінка ролі сексуального насильства на окупованій німцями території. Велике значення починають приділяти саме спогадам, які дають можливість заповнити прогалини в історії. Не дивлячись на те, що саме ця тема в останній час є занадто дискусійною саме їй дослідники приділяють велику увагу. Довгий час «мародерство» щодо цивільного населення не називали «грабежем», а зґвалтування російських жінок «моральним злочином». Тобто, беручи до уваги численні спогади учасників цих подій під іншим кутом зору починають дивитися на злочини того часу.[9]

Було б не правильно говори про те, що всі німецькі солдати були бездушними. Окремі спогади свідчать про їхнє небажання чинити не по совісті. Роблячи аморальні вчинки їх не покидало відчуття провини. У спогадах німецького солдата Віллі Петер Різ було написано, що коли він вступив на територію СРСР влітку 1941р., то був шокований німецьким бездушшям. Було дуже багато алкоголю, цигарок, їжі: «Ми оспівували червоне вино і лікери, горілку і ром поринаючи в сп’яніння, наче приречені; ми вели п`яні балачки про секс… Реготали і продовжували пиятику, витанцьовуючи у вагонах і стріляючи в повітря, змушуючи російську полонянку танцювати для нас голяка, намащуючи її цицьку кремом для взуття, примушуючи її напитися п`яною, як ми…». У своєму щоденнику він говорить настільки йому болячи було за цим спостерігати: «Мене розчавлює почуття провини – і я п`ю!» - писав Різ.

Якщо говорити про причину такого поводження з цивільним населенням, то не варто забувати, що військова наруга має відмінні риси з гвалтуванням в мирному житті. Велике значення відіграє публічність акту. Приниження публічне розглядалося як символ завоювання. Чоловікові як голові родини хотіли причинити максимум страждань, і добре розуміючи на чому важливо зробити акцент вони різними способами принижували їхніх жінок: «у жінок виривають волосся, відрізають частини тіла, пов'язують мотузками…». У 1943 році після поразки під Сталінградом подібного роду знущання збільшилися. Це можна дуже легко пояснити, звернувши увагу на побоювання німців у скорій поразкі своєї армії [15, c. 279-283].

Звісно говорити лише про німецькі злочини і не сказати нічого про радянське поводження з німецькими жінками було б не правильно. Але ц еще одна тема, яка потребує детального вивчення. Варто лише зазначити, що творів які розкривають історію з «незручного» боку, небагато. Це пов`язано передовсім з небажанням говорити про такі непристойні речі, побоювання бути незрозумілими. Найбільш резонансною з цього питання стала книга німкені Габі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою?», яка оприлюднила свою правду про той час: «Те, що я пережила 28 січня 1945 року і що так глибоко травмувало, переслідувало мене тінню впродовж кількох десятиліть». Загалом в книзі розповідається про те, як вона та її товаришка в 15-річному віці стала жертвою сексуального насильства з боку радянських солдат. На даний момент дослідники виділяють ряд причин які спонукали і викликали таку поведінку. Але це проблема яка потребує окремого дослідження. Варто лише зазначити важність спогадів людей котрі пережили ці страшні роки страждань і глумлінь. Адже вони дають можливість відповісти на ті питання, які досі не були вивченими [ 16, c. 138-139].