Схарактеризувати структуру витрат на конкретне видання. 2 страница

Києво-Печерська друкарня в Києві - 1615 р. при Києво-Печерській лаврі Єлисей Плетенецький створив друкарню, використавши для цього обладнання Стрятинської друкарні, купленої у Г.Балабана. 20 грудня 1616 року в Києві видали першу книгу — «Часослов».1616—1624 — Є.Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, зокрема, Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620).Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток учених, просвітників, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній Танасій та багато інших. Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст» тощо.

Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.

Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).

1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».

Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.

Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії.

Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість із них, особливо богословські твори, видавались форматом «в аркуш». Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, коштували дорого. Книги, розраховані на масовіший вжиток («Часослов», «Псалтир», «Лексикон»), віршована література друкувалась в піваркуша.

Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотної сторони вміщували герб меценатів друкарні і вірші, які тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

Папером Лаврську друкарню забезпечувала папірня в Радомишлі.

Друкарня Києво-Печерської лаври випускала літературу таких тематичних напрямків:

1) Церковно-службова

2) Богословська

3) Навчальна

4) Світсько-полемічна література та віршовані твори

Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст» тощо.

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.

Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії

Іноке́ нтій Ґі́ зель (1600 - 1683) — український православний діячнімецького походження. Родом з соціанської прусської сім'ї. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656—1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України. За дорученням православного київського митрополита П.Могили керував Печерською друкарнею.

З 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври. Брав активну участь у створенні " Києво-Печерського патерика" (1661) Ґізелю приписують авторство «Синопсиса» — першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґ. використовував філос. спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.

Автор філософсько-богословських праць: «Твір про всю філософію» (1645—1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.

Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська. Гізель вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату антиканонічним і гріховним діянням. У 1667 р. він разом з іншим київським духівництвом на бенкеті відмовився підняти чарку за здоров'я київського воєводи П. Шереметьєва і ставленика Москви гетьмана І. Брюховецького, назвавши останнього лиходієм.

5. Перші автори, редактори, переписувачі та видавці книг у після прийняття християнства в Київській Русі.

VІІІ – на поч. ІХ ст. серед предків сучасних словенців, хорватів, чехів, поляків християнство розповсюджували західні місіонери й відчувався вплив римської (католицької) церкви. Тому західнослов’янські народи прийняли християнство за західним, римсько католицьким обрядом. Разом з новою релігією вони перейняли й латинське письмо, пристосувавши його до особливостей своїх мов. Але більшості народу латинь – мова богослужіння, науки та літератури – залишалася незрозумілою, а це обмежувало можливості культурного розвитку. Центрами книжності у західних слов’ян були скрипторії католицьких монастирів. Найдавніші пам’ятки писемності Польщі, Чехії писані латиницею. У південних і східних слов’ян християнство було прийнято в його східних, візантійських формах. Мовою писемності тут стала старослов’янська або давньоцерковнослов’янська мова – південнослов’янська в своїй основі. Оскільки слов’янські діалекти були ще дуже близькі один до одного, то і мовна ситуація, що склалася в південно- та східнослов’янських землях після введення у них власної фонетичної писемності, принципово відрізнялася від двомовності середньовічної західної Європи. Це робило писемність значно більш доступною для широких верств населення, а також для обміну книжковими цінностями. Проте важливими були й традиції дохристиянської культури та писемності. Про існування у слов’ян якихось систем письма в дохристиянський період існує немало фактів, свідчень і гіпотез. Насамперед, це таке достовірне джерело, як трактат «Про письмена» болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра (кінець ІХ – поч. Х ст.). Храбр розповідає про три умовних періоди розвитку слов’янської писемності. Перший – користування «чертами і різами» за часів язичництва. Це підтверджують і археологічні знахідки: т. зв. Рубцівська знахідка 1937 р. на Донеччині – горщик з письменами (зрубна культура), численні сарматські знаки, пам’ятки черняхівської писемності. Деякі відомості про найдавніші писемні пам’ятки слов’ян наводять арабські мандрівники X ст. Другий етап – використання латинських і грецьких літер «без устроєнія», тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей слов’янської мови. За свідченням Храбра, таке використання продовжувалось дуже довго. Про існування у слов’ян у дохристиянський період алфавітної системи письма свідчать також договори слов’янських князів з Візантією VІІІ–Х ст. Договори завжди передбачають створення тексту двома мовами. Найбільш цікаве свідчення про писемність на Русі ще в IX ст. знаходиться в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа» (йдеться про легендарного винахідника слов’янського алфавіту Кирила). В цьому рукописі розповідається, що на шляху до хозарів 860 р. Кирило Філософ зустрів у Корсуні (Херсонесі, в Криму) людину, в якої бачив Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані». Далі в цьому рукописі говориться про те, що Кирило швидко навчився читати ці книги. Інформативне значення цього повідомлення важко переоцінити. Воно засвідчує цілий ряд таких явищ, які рішуче суперечать поширеним уявленням. 3 нього випливає, що Київська Русь часів Аскольда (60-ті роки IX ст.) мала багато християн і вже почала створювати власну церковну літературу, тобто переклади християнських книг на слов’янську (руську) мову існували ще до відповідної діяльності Кирила та Мефодія. На жаль, ми не знаємо, з використанням якого алфавіту ці книжки були написані, а отже не можемо певно сказати, яку азбуку створив Кирило. Починаючи від Храбра, створення слов’янської азбуки за традицією пов’язується з іменами візантійських місіонерів, видатних слов’янських просвітителів, братів Кирила та Мефодія. Відомо, що у 862 р. до Константинополя прибули посли моравського князя Ростислава з проханням до імператора і патріарха направити до Моравії (Чехія) проповідників, які б могли вести проповіді не на латині, а зрозумілою слов’янською мовою. 3 цією метою до Моравії були направлені сааме «Солунські брати» (Кирило та Мефодій були родом із Солуні, Салоників), напівслов’яни за походженням, ймовірно, болгари, високо освічені вчені. Там у 863 р., вважається, Кирило й створив слов’янську азбуку, за допомогою якої брати переклали основні богослужбові книги. Питання про те, який саме алфавіт був тоді винайдений, лишається досі відкритим. Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів – кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбукина іншу. Абсолютно точно відомо, що глаголиця мала розповсюдження серед західних слов’ян, де й проповідував Кирило, і це явно штучний алфавіт, як вірменський чи грузинський. У східних слов’ян поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука, що, ймовірно, еволюціонувала з грецької протягом довгого часу та була остаточно закріплена в кінці IX ст. учнем Кирила в Болгарії, куди перемістився в цей час центр православної просвіти. Берестяні грамоти були відкриті археологами вперше в 1951 р. при розкопках в Новгороді. Це були, як правило, клаптики березової кори (берести) з прорізаними на них текстами. Інструменти – загострені та відполіровані кістки – «писала» – також виявлені при розкопках. На сьогодні відомо вже сотні берестяних грамот, знайдених не лише в Новгороді, але й у Пскові, Рязані, Смоленську, Вітебську, тобто в північній частині давньоруських земель, де завдяки сильній вологості ґрунту вони збереглися. Кількість рукописних книг, створених на Русі у ХІ–ХІІ ст., була, без сумніву, значною, протее до нашого часу дійшла лише маленька частка цього багатства – Євангелія, Ізборники, службові Мінеї, Псалтирі, Повчання, Требники, Житія, Патерики та інші твори. Їх можна поділяти на оригінальні, тобто створені на Русі, та перекладні – як правило, з грецької чи болгарської. Крім того, їх можна поділити умовно ще на три великих групи – богослужбова, літургійна література (для відправлення служб у церквах); література релігійного змісту для читання (т. зв. четьї книги); література не релігійного змісту, світська (збірники законів, літописи, художня література). Написані всі книжки на пергамені кирилицею трьома різними видами почерків – уставом (коли всі літери великі, квадратні, не зв’язані між собою), півуставом (літери менші, виписані не так старанно, як в уставі) і, пізніше, скорописом. Заголовки писали в’язью. Серед ранніх давньоруських рукопи- сів ХІ ст. є чотири великі рукописні книги із зазначеною датою створення.

1) 1056–1057 рр. Остромирово Євангеліє- Найдавніша точно датована рукописна книга наших предків. Переписана найвірогідніше в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Книга великого формату й обсягу (35х30 см, 294 арк., по 18 рядків, два стовпці) на пергаменті, розкішно та старанно виконана, прикрашена трьома кольоровими мініатюрами на повну сторінку, заставками з орнаментами рослинного типу, ініціалами з зображеннями людських облич, а також тіл реальних і фантастичних тварин чи птахів. Книга свідчить про сталі традиції книжкової культури в Київській Русі. Письмо – устав чотирьох почерків, наявність південнорусизмів. Книга зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт- Петербурзі.

2) 1073 р. Ізборник Святослава-Збірник, що складається з 383 статей та виписок релігійного, філософського, історичного змісту, серед них – список книжок «істинних і ложних»; своєрідна енциклопедія свого часу. Переписаний на пергаменті дияконом Іоанном для київського князя Святослава уставом. Великоформатна книга (33, 6х24, 8 см, 266 арк., по 29 рядків на сторінці, два стовпці), багато прикрашена, містить 6 мініатюр на повну сторінку, виконаних фарбами і золотом, серед них зображення Святослава в колі сім’ї – найдавніший вітчизняний портрет; архітектурні зображення, малюнки птахів та звірів. Є заставки, ініціали, кінцівки. Мовні особливості – численні південнорусизми. Оригінал зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

3) 1076 р. Ізборник Складений переписувачем Іоанном з рукописів великокняжої бібліотеки як перекладних, так і оригінальних, переважно релігійно-моралістичного характеру. Формат зменшений (16х12 см, 277 арк.), письмо – устав, має південнорусизми. Оформлений дуже скромно, на гіршому пергаменті й майже без орнаменту. Зберігається в Російській національній бібліотеці.

4) 1092 р. Архангельське Євангеліє Знайдено в Архангельську в кінці ХІХ ст., звідси назва. Формат 20, 5х16, 6 см, 178 арк., рядків 21, є 22, 24, 25 на сторінці. Походження південноруське. Письмо – устав, подібний до почерку попередніх рукописів, в один стовпчик. Оформлення бідне: заставки, кінцівка, ініціали. Зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві

5) «Повість временних літ», створена у 1111 – 1113 рр. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором.

6) До ХІ–ХІІ ст. належать різні редакції юридичного збірника Київської Русі – «Правди Руської», величного кодексу норм феодального права.

7) Особливе місце в оригінальній давньоруській писемності займали патерики – розповіді про отців церкви, наприклад високохудожній «Києво-Печерський патерик».

Бібліотеки: Ярослава Мудрого, монастирські бібліотеки (Києво-Печерської лаври, Софії Київської, Соловецький монастир).

6. Видавнича справа Франції, Німеччини та Італії ХVІІ – ХVІІІ ст.

Франція

У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.

Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.

У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.

У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».

До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.

З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.

У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.

До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.

Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.

Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.

Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.

Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.

В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.

У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.

Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».

Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.

Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.

Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.

Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.

На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль(дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.

Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.

У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.

Німеччина

Книгодрукування в Німеччині в XVІ ст.

В XVІ ст. в Німеччині починаює свою діяльність великий реформатор Мартін Лютер. З його допомогою починається друкування книг не латинею, а німецькою мовою.

Мартін Лютер (1483—1546)

В 20-х рр. XVI ст. Біблія була перекладена багатьма мовами Європи: німецькою, англійською, голландською, польською, румунською, чеською та іншими.
Відомий друкар Ганс Люффт видавав німецькою мовою переклади Мартіна Лютера: “Новий Заповіт” (1522), “Пятикнижжя Мойсея” (1523), “Біблію” (1534).

“Біблія” (1534)

Великі географічні відкриття та нові дослідження в галузі природознавства дали поштовх до нової книжкової тематики.
Себастьян Брант написав книгу “Корабель дурнів”, Еразм Роттердамський видав книгу “Похвала глупості” (1511), виходить енциклопедія з географії “Космографія, або Опис усіх країн світу” Себастьяна Мюнстера (1541) і “Анатомія” Андреаса Везалія (1543), виходить енциклопедія “Історія тварин” у 5 томах.

“Корабель дурнів” Себастьяна Бранта (1494)

Еразм Роттердамський (1469—1536)

“Похвала глупості” Еразма Роттердамського (1511)

Андреас Везалій (1514-1564)

“Анатомія” Андреаса Везалія (1543)

В II пол. XVI ст. друкарі спеціалізувалися на виданні підручників, науково-популярних книжок з історії, географії, астрономії, права і художньої літератури. Ілюстрували такі відомі художники, як Йост Амман, Віргіл Золіс, Ганс Зебальд та інші. Починається використання в книзі гравюра на міді.

Одна з робіт Віргіла Золіса

Одна з робіт Ганса Зебальда

В кінці XVI ст. німецькою мовою книги друкувалися у 140 містах (Берлін, Штутґарт, Лейпціг).

Італія

Твори античних авторів і літературу світського характеру друкували антиквеними шрифтами, а церковнослужбові та духовні книги і в XVI ст. продовжували друкувати готичними. Провідним осередком книгодрукування в Італії була Венеція, де працювала багато друкарів, що приїхали сюди з європейських країн.

Проте загальна культура книги - якість шрифту, складання, верстка та друк залишалися на досить низькому професійному рівні. Друкарське мистецтво певною мірою підтримували майстри книги, які обслуговували папську друкарню (створена у 1626 р.). Тут виготовлялися богослужбові та духовні книги, численні словники й церковні довідники; для цієї друкарні пуансоніст Стефано Паоліно створив 23 друкарських шрифти, в тому числі й кириличний.

Відродження традиційно високого мистецького та друкарського рівня італійської книги почалося тільки в першій половині XVIII ст. і було пов'язане з активною діяльністю венеціанських друкарів, художників і граверів. У Венеції виникають численні творчі та наукові об'єднання, розквітає театр, музика й образотворче мистецтво. Широковідомим стає вчення англійського математика та фізика І. Ньютона (1643—1727), яке включає закон всесвітнього тяжіння, основи небесної механіки, основні закони класичної механіки, корпускулярну теорію світла та ін.

Згодом культурний рух охопив майже всі економічно потужні італійські міста. Так, у Мілані друкувалися добре оформлені (з використанням мідьоритів) наукові та науково-популярні видання, зокрема такі, як історичне дослідження вченого Л. Мураторі «Творчість італійських письменників» (1723). Друкарня належала науково-творчому об'єднанню «Палатіна». А в Римі у власній друкарні відомий італійський гравер-офортист Джованні Баттіста Піранезі (1720—1778) почав друкувати створені ним величезні графічні аркуші естампів із циклу «Види Риму», які відзначалися складністю композиції та філігранною офортною технікою.

Реформи в галузі книгодрукарської справи, які відбулися протягом XVIII ст. у багатьох країнах Європи, активно підтримав видатний італійський книговидавець Джамбаттіста Бодоні (1740—1813). Саме йому належить слава відродження високих художніх традицій у книжковому мистецтві Італії.

У 1791 р. Дж. Бодоні заснував при королівському палаці власну друкарню. І в Королівській, і у власній друкарнях він приділяв велику увагу шрифтовій культурі. Спочатку Дж. Бодоні використовував шрифт і складальні прикраси, створені французьким майстром книги П'єром Сімоном Фурньє (1712— 1768), а згодом почав виготовляти власні шрифти.

Протягом свого життя Дж. Бодоні створив понад 400 шрифтів і видав понад тисячу книг, серед них такі зразки друкарства, як зібрання творів Т. Тассо (1789), Горація (1791), Вергілія (1793), Гомера (1808) та ін. У 1806 р. він надрукував визначне видання «Оratio Dominica» («Отче наш»), у якому ця молитва подавалася 155 мовами.

Починаючи з другої половини XVI ст. і на довгий період пальма першості у розвитку палітурного мистецтва переходить від італійських майстрів-палітурників до французьких. Протягом кількох століть вони стають законодавцями моди в галузі зовнішнього оздоблення європейської книги.

7. Проаналізувати український видавничий рух 1860-90-х рр. в умовах цензури.

Цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів державної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи інших інтересів цієї структури.

З державних та суспільних підприємств – це друкарні університету св. Володимира, губернського правління та Києво-Печерської лаври, з приватних – підприємства М. Т. Кор-чак-Новицького, С. В. Кульженка, І. І. Чоколова, І. І. Кушнерьова і спілки. Саме між ними передусім відбувається розподіл сфер діяльності в поліграфічному виробництві міста. В промисловості країни набувають поширення й так звані трудові артілі, серед яких бути і друкарські.

Українська ліберальна буржуазія та буржуазно-націоналістичні кола здійснювали активну видавничу діяльність через громади, ”Просвіти”, земства тощо.

Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: " ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути"

Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання " Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.