Схарактеризувати структуру витрат на конкретне видання. 3 страница

Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві.

Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники " Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків " Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату " Кобзар" у Женевській друкарні.

Проводячи великодержавну шовіністичну політику, царський уряд переслідував національні культури народів, що населяли Російську імперію, у тому числі й українського народу. Валуєвський циркуляр 1863р. та Ємський акт 1876р. обмежували видання книг українською мовою. Їх намагалися друкувати в Москві, Петербурзі й за кордоном (Лейпцніг, Женева та ін). Книгодрукування українською мовою проводилося здебільшого на громадських засадах на кошти окремих осіб і громадських організацій. На Західних українських землях після конфіскації „Русалки Дністрової” (1837) друкування книг українською мовою було заборонено аж до революційних подій 1848р. На початку XIX в. книги друкувалися переважно в казенних друкарнях — Сенатської, Академії наук, друкарні військового міністерства і морської друкарні — в Петербурзі; Університетської і Синодної — в Москві. У 1807 р. був виданий високий рескрипт про відкриття друкарень у всіх губернських містах. Підпільні друкарні РСДРП — це нелегальні друкарні с.-д. організацій, що діяли на тер. Росії з кінця 90-х рр. 19 ст. до лютого 1917. Історія с.-д. руху в Росії, в т. ч. на Україні, особливо з часу утворення РСДРП, нерозривно пов'язана з організацією і діяльністю підпільних друкарень. Свої перші видання с.-д. орг-ції розмножували на гектографах, друкарських машинках, мімеографах тиражем 100—300 примірників. У кін. 90-х рр. 19 ст.— на поч. 20 ст., коли с.-д. орг-ціям удалося придбати перші друкарські верстати, тираж видань зріс. Осн. джерелом фінансування П. д. РСДРП були внески робітників; значну матеріальну допомогу подавали передові діячі культури, зокрема М. Горький, В. Ф. Коміссаржевська. Однією з перших П. д. РСДРП на Україні була друкарня київського " Союзу боротьби за визволення робітничого класу", в якій друкувалися листівки, брошури, два номери " Рабочей газеты". Виникнення " Искры" і іскрівських орг-цій сприяло розвиткові робітн. преси (див., зокрема, іскрівські організації на Україні). Першими великими П. д. РСДРП, які виконували роль центральних, були друкарні " Искры" в Баку (" Ніна", діяла 1901—05) та Кишиневі (1901—02). В організації Кишинівської друкарні брали участь київ. і полтав. іскрівці. Центр. експедиція друкарні містилася в Києві. В 1901—03 за ініціативою " Искры" в Росії організовано П. д. РСДРП в Авлабарі (передмістя Тифліса), Нижньому Новгороді (тепер м. Горький). В липні 1903 Бюро орг. к-ту по скликанню II з'їзду партії з допомогою Київ. та Одес. к-тів РСДРП влаштувало іскрівську П. д. РСДРП в Умані. Редакція " Искры" підтримувала з нею постійний зв'язок. У друкарні було передруковано 41 та 43 " Искры" по 3 тис. примірників кожний. Осн. склад видань друкарні містився в Києві, звідки газету доставляли в Харків, Полтаву, Херсон, Миколаїв, Одесу, Катеринослав, за межі України — в Москву, Новгород, Самару та ін. міста. В 1903—07 П. д. РСДРП працювали в Москві, Виборзі, Ризі, Петербурзі та ін. містах. Свої П. д. на Україні мали с.-д. орг-ції Києва, Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Одеси, Полтави, Єлизаветграда та ін. міст. На гектографах, склографах і мімеографах видавали свої видання іскрівці Луганська, Бердичева, Мелітополя, Бахмута та ін. міст. У П. д. РСДРП друкували листівки, передруковували статті В. І. Леніна, матеріали з'їздів тощо. П. д. Київ., Полтав. і Харків. орг-цій РСДРП перевидали Програму партії. Деякі с.-д. орг-ції, що мали добре технічно обладнані друкарні, приступили до видання своїх друкованих органів. У різні роки в П. д. РСДРП виходили газети в Москві (" Рабочий", 1905, " Голос труда", 1904—05), в Петербурзі (" Казарма", 1906—07), Виборзі (" Вперёд", 1906—08; " Пролетарий", 1906—07), Ризі (" Голос солдата", 1905—07), Києві (" Киевский социал-демократический листок", 1902—03; " Голос солдата", 1906; " Железнодорожный пролетарий", 1908), Катеринославі (" Летучий листок", 1903; " Жизнь солдата", 1906—07; " Текущий момент", 1907); Харкові (" Харьковский пролетарий", 1901; " Голос социал-демократа", 1916), Миколаєві (" Борьба", 1908), Севастополі (" Солдат", 1906—08, " Рабочий", 1907—08), Єлизаветграді (" Голос рабочих", 1905), Одесі (" Семафор", 1906, " Одесский рабочий", 1908, " Рабочий", 1910) та ін. В 1910—14 найбільше П. д. мали Петерб., Моск. та Бакинська орг-ції РСДРП. У 1914—17 найзначніші II. д. мав Петерб. к-т РСДРП. Працюючи в підпіллі, П. д. РСДРП не раз зазнавали розгрому поліцією. Після Лютн. революції 1917 більшовицькі видання почали виходити легально.

Літ.: Техника большевистского подполья. Сборник статей н воспоминаний. М., 1924; Иванов Ю. Г. Подпольные типографии ленинской " Искры" в России. 1901 —1903 гг. Кишинёв. 1962; Левитас И. Г., Москалёв М. А. Фингерит Г. М. Революционные подпольные типографии в России (1860— 1917). М., 1962.

Т. Б. Слюдикова.

8. Проаналізувати концепції витоків друкарства в українських землях.

На сьогодні в історії видавничої справи не існує єдиної точки зору на походження українського друкарства, і основною причиною недослідженості проблеми є те, що в умовах царської, а потім ірадянської цензури ця тема не могла бути об’єктивно вивчена.

Узагальнення концепцій (слід враховувати мовно-стилістичні особливості та оформлення видань):

1) Друкарство прийшло в Україну не зі Сходу, а 3 Заходу (від німців). 2) дата виникнення друкарства в Україні - 1460 р.

3) Перший український друкар - Степан Дропан. 4) Іван Федоров - фундатор постійного книгодрукування в Україні.

Найголовніші осередки раннього українського друкарства:

1) Галичина і Волинь,

2) Києво-Печерська лавра (Київ),

3) Чернігів.

9. Визначити принциповість з’ясування парадигми походження рукописного і друкованого слова того чи іншого народу.

Проблема з’ясування походження і рукописного, і друкованого слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Давні київські літописи донесли сучасникам цікаві свідчення особливо шанобливого, навіть побожного ставлення наших пращурів до книжки. Ось з яким глибоким переконанням і вірою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаменитий автор «Повісті минулих літ»: «Велика користь буває людині од учення книжного. Книги є ріки, що наповнюють увесь Всесвіт. Се є джерела мудрості, бо в книгах є незмірна глибина».

Такі писемні свідчення переконують у тому, що наші пращури мали не лише загальне уявлення про книгу, а й були добре обізнані з нею — уміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити.

Раніше стверджували, що джерела рукописної справи, запровадженої нашими пращурами на праукраїнських землях, можна вивчати лише з початку одинадцятого століття, тобто від часу після офіційного прийняття й поширення християнства в Київській Русі. Але вже в життєписі великого болгарського просвітителя та проповідника Константина, який прибув на землі наших пращурів як місіонер, читаємо, що в Києві він знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами».

Ще давнішими за релігійні книжки є рукописні твори, виконані на кістяному знарядді так званим піктографічним письмом, віднайдені археологами на Київщині. Створення цього малюн-кового тексту (групи знаків, що нагадують свастику, зиґзаґ, дерево, хвилю тощо) датують четвертим-п’ятим століттям нашої ери.

У тому, що в дохристиянські часи наші предки мали письмо, переконують нові знахідки й відкриття вітчизняних і зарубіжних дослідників як давнішого, так і останнього часу. Одне з переконливих свідчень — тексти в печерах і гротах святилища Кам’яна Могила на Запоріжжі. Тепер це Державний історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила», який у майбутньому, певне, уважатимуть ще одним чудом світу.

Світова слава до цього своєрідного жовтого кам’яного острова в безмежному приазовському степу прийшла порівняно недавно, коли археологи відкрили тут дивовижну колекцію написів на плитах, захованих у великих печерах і гротах. Вік написання текстів

На них датується сьомим-третім тисячоліттями до Різдва Христового. У шістдесяти печерах віднайдено майже сто п’ятдесят текстів, написаних малюнковим письмом.

Добутий і ретельно досліджений матеріал дає підстави авторові вважати, що грандіозне святилище-архів Кам’яна Могила таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги — епічного твору «Сказання про Гільгамеша», а також писемні на-бутки наших пращурів у період творення трипільської та інших археологічних культур.

10. Проаналізувати друкарську діяльність Лазаря Барановича в Новгород-Сіверському і в Чернігові.

Лазар (у миру Лука Баранович) (1620 — †3 (13) вересня 1693) — український церковний, політичний діяч другої половини 17 століття, Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Руської Православної Церкви.

Заснування і розвиток постійного друкарства на Лівобережжі стали безперечною заслугою визначного письменника і впливового церковного ієрарха Лазаря Барановича, який упродовж 37 років (з 1657 р. до своєї смерті 1693 р.) був чернігівським владикою, спершу в сані єпископа, а з 1667 р. — архиєпископа.

Попри свою активну участь у керівництві церквою і в політичному житті, Баранович вважав себе також письменником. Він автор численних збірок проповідей, панегіричних передмов, українських та польськомовних віршів. У проповідях, і особливо у віршах не обмежувався релігійною тематикою, справи церковні тісно пов’язував зі світськими. Як вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом її професор і ректор, Баранович зберіг добрі зв’язки з київськими діячами культури. Першу свою велику працю, гарно ілюстровану збірку недільних казань " Меч духовний", він видав у друкарні Києво-Печерської лаври. Однак за друкування довелося заплатити чималі гроші, до того ж, живучи постійно в Чернігівській єпархії, автор не мав змоги перевіряти коректуру і контролювати якість друку так, як йому того хотілось би. Тим-то у Лазаря Барановича виникла думка заснувати власну друкарню. Як слушно припускає І. Огієнко, до цього міг заохочувати владику і його добрий знайомий і близький співробітник Йоаникій Ґалятовський, теж зацікавлений у публікації своїх творів. На думку створити власне видавниче підприємство мала вплив також невдача спроб видати книжку " Труби словес проповідних": лаврська друкарня зажадала надто високої оплати за друк, московська спершу погодилась видрукувати власним коштом, але врешті повернула рукопис авторові. Ось тоді, 1671 року, Баранович визнав за необхідне заснувати друкарню і доручив своєму писареві /241/ Семенові Ялинському зайнятися цією справою ¹⁹. На облаштування підприємства і видання великої за обсягом книги " Труби словес проповідних" архиєпископ асигнував Ялинському 4 тис. золотих, крім того, передав прибутки від млина.

Хоча з 1672 р. Баранович оселився в Чернігові, місцем для друкарні було обрано його попередню резиденцію — Спасо-Преображенський монастир в Новгородку (Новгороді-Сіверському). В самому Чернігові на той час ще не знайшли відповідного приміщення для друкарні, крім того, в околицях Новгородка були маєтки архиєпископії, звідкіля друкарі забезпечувалися харчами й дровами. Семен Ялинський поїхав навчатися друкарського ремесла до Вільнюса і хоч, врешті-решт, набув необхідної кваліфікації, Баранович вважав, що підготовка до відкриття друкарні триває надто довго. Незадоволення архиєпископа-письменника можна зрозуміти: " Труби словес проповідних" йому довелося таки друкувати в Києво-Печерській друкарні, витративши на це ще чотири тисячі золотих.

У листі, датованому 1674 роком, Лазар Баранович скаржився на невтішні обставини життя у Чернігові й поганий настрій і додавав: " Думав був прогнати меланхолію заведенням друкарні, — але й тут довга проволока завела мене тільки в розпуку" ²⁰.

Все ж протягом 1674 р. комплектування друкарні в Новгороді-Сіверському закінчилося і на початку наступного року вийшли з друку окремими брошурами проповіді Лазаря Барановича /242/ " Слово на Благовіщення", " Слово на св. Тройцю" і " Слово на Воскресіння". Того ж року опубліковані збірка віршів Барановича польською мовою " Filar wiary y grunt prawdy" (3.I., 526) і " Псалтир" (З.І., 535) ²¹. У післямові останнього зазначено, що книжку видрукувано друкарем Симеоном Ялинським заходами " архимандрита Новгородка Сіверського". Це, мабуть, не сподобалось архиєпископові Лазарю, тим більше, що, як він писав, друкар і архимандрит діяли на шкоду його, " власного тоєї друкарні господаря". На думку Барановича, Ялинський і архимандрит заробили понад півтори тисячі золотих, видрукувавши без відома власника друкарні " три тисячі книжечок, то єст Кграматички, Часловці, Елементарі". Йшлося про дуже популярні навчальні посібники, зокрема букварі кириличні (" граматики") і латинські (" Elementa puerilis institutionis"). B подальшому, мовляв, друкуючи книги тиражем, що доходив до 1500 примірників, архимандрит і друкарня віддавали господареві лише 500 з них, а дві третини ділили між собою ²².

Хоч взаємні претензії про поділ прибутків у подібних випадках майже неминучі, з наведених фактів можна зробити висновок, що підприємство було прибутковим і для головного власника — архиєпископа, і для майстра-друкаря, і для майстрового спільника — архимандрита. Проте, крім названих малоформатних Букварів та Часословців, прибуток давали головно богослужбові книги. Такими були лише дві з 21 відомого нині новгород-сіверського видання: згадуваний Псалтир 1675 p. (З. І., 525) і Анфологіон 1678 p. (З. І., 555). Оформлення їх типове для українських друкарень, головними його елементами були форти — оздобні титульні аркуші, орнаментальні й сюжетні гравюри (всього в розпорядженні друкарні було три форти, 21 кліше гравюр на дереві, одне на міді, 16 заставок і кінцівок) ²³.

Анфологіон — єдина книжка цієї друкарні, видана великим форматом (фоліо, тобто 2°). Його прикрашає форта, де поєднано /243/ зображення Христа й святих з малюнком архітектурного ансамбля — Спаський собор у Новгороді і два будинки, очевидно бурса та друкарня ²⁴. Форту і заставки виконав гравер В.Л. Навчальні книжечки трьох найменувань були зовсім маленьких розмірів (в 12 частку аркуша), всі інші друкувалися " середнім" форматом — кварто, тобто в Чверть аркуша, і прикрашалися лінійним обрамленням сторінок. Цей формат і таке оформлення були найпоширенішими і в інших друкарнях при виданні псалтирів, авторських літературних творів. А останніх з 21 новгород-сіверськрго видання аж 14: сім творів самого Лазаря Барановича, п’ять його приятеля Йоаникія Ґалятовського, по одному Олександра Бучинського і Дмитра Туптала (Ростовського). Літургійно-навчальною була одна книжка (Псалтир), чисто літургійною теж одна -Анфологіон. Таким чином, у Новгород-Сіверській друкарні бачимо співвідношення тематики видань, якого не було в жодній православній друкарні другої половини XVII — першої половини XVIII ст.: не менше двох третин всієї продукції становили авторські літературні твори. При цьому значна частина останніх відома в одному примірнику, і це дозволяє припустити, що насправді таких друків було більше, але не всі збереглися. Репертуар видань підтверджує те, що випливає з листування Барановича: друкарню створено для оприлюднення творчості тогочасних авторів і насамперед його самого. При цьому власник дбав і про прибутки, але, в остаточному підсумку, їх не могло забезпечити друкування літературних творів великого обсягу: нагадаємо, що за " Труби словес проповідних" довелося заплатити києво-печерській друкарні чотири тисячі золотих.

Баранович нарікав на недостатню якість поліграфічного виконання новгород-сіверських друків Ялинського Очевидно, йому мріялись книги на рівні найкращих зразків тодішньої поліграфії. Але, враховуючи умови, в яких діяла друкарня, і необхідність підготовки на місці працівників, слід визнати безперечним досягненням те, що новгород-сіверські друки не відставали від аналогічних за жанром друків Польщі та інших сусідніх країн.

Відразу ж після початку діяльності Новгород-Сіверської друкарні Лазар Баранович задумав перенести її до Чернігова. В 1675 р. він писав: " Друкарня в Новгородку, і для перевезення цієї черепахи потрібно добрих пегасів" ²⁵. Врешті, пожежа міста Новгорода- Сіверського і Спасо-Преображенського монастиря, де була друкарня, яка сталася 7 липня 1679 р. (ця пожежа згадана у Літописі Самовидця), змусила негайно перевезти до Чернігова друкарню і все її обладнання, в тому числі кліше: дереворитів та одного мідериту ²⁶. Жодних матеріалів друкарні Ставровецького в Чернігові не залишилося.

Хоч Баранович і мав до друкаря чимало претензій, іншого майстра знайти не зміг, тому був змушений укласти писемну угоду з Ялинським. Цей цікавий документ, підписаний архиєпископом 7 вересня 1679 р., має назву " Пункти на спорядження друкарні". У преамбулі архиєпископ відзначив, що Ялинський ще /244/ не повністю виконав зобов’язання " досконале нам друкарню виставити", але обіцяє і пильно над цим працює. Тому Баранович і прийняв всі умови, запропоновані друкарем. Йшлося про те, що з тиражу кожної друкованої книжки майстер отримуватиме для вільного збуту на свою користь значну кількість примірників: видань формату фоліо — по 100, кварто — по 150, октаво — 150-200, залежно від обсягу книжки. Архиєпископ зобов’язувався давати кошти друкареві на оплату найманих працівників, а також на виливання літер, постачати матеріали для виготовлення шрифтів і друкарської фарби, оплачувати ремонтні праці ремісникам (столяреві, слюсареві, золотареві). При відсутності роботи архиєпископ мав давати винагороду працівникам, щоб вони не відійшли, — якщо б це сталося, залучення працівників теж мав би оплатити власник друкарні. Він також обіцяв постачати " товариству куншту друкарського" питний мед на початок роботи, а під час праці — пиво й горілку, залежно від того, " як велика робота". На місці мав залишатися і спадкоємець Семена Ялинського, якщо б побажав оволодіти друкарським ремеслом ²⁷.

Того ж дня, що й " пункти", Лазар Баранович підписав Ялинському універсал, де обіцяв ці пункти виконувати, мати в протекції друкаря і його нащадків, крім того, на утримання майстрові надавався водяний млин. Отже, Баранович був змушений прийняти умови майстра, застерігши лише, що той втратить привілей і має повернути 4000 золотих, отриманих ще раніше, якщо своєчасно не впорається із зобов’язаннями.

Уже в 1680 р. у Чернігові в Троїце-Іллінському монастирі* видрукувано Псалтир і дві польськомовні книжки Лазаря Барановича (" Notiy pię ć, ran /245/ Chrystusowych pię ć " та " W Wieniec Bozey Matki ss. Oycow Kwiatki") ²⁸. Псалтир наслідування новгород-сіверського видання 1675 p. з незначними відмінностями ²⁹. Натомість обидва твори Барановича були написані прозою і віршами, з численними цитатами латинською і церковнослов’янською мовами. Отже, праця пішла вже второваним шляхом, однак Баранович і далі мав претензії до друкаря, зокрема, щодо якості шрифту та друкарської фарби. Цим, мовляв, майстер скомпрометував чернігівські видання: " ніхто не хотіл і глядіти на так темноє письмо". Звільнивши врешті Ялинського, Баранович прийняв на його місце майстра Лукаша з Вільнюса, який довів друкарню до ладу, але незабаром помер. Маючи документи із зобов’язаннями Барановича супроти нього, Семен Ялинський у 1689 р. подав гетьманові Іванові Мазепі скаргу на власника друкарні за звільнення його та інші кривди. Уникаючи тяганини, Баранович пішов на значні поступки: залишив за Ялинським і його нащадками млин, зобов’язався давати підданих для ремонту якихось дворів друкаря в Новгородку, врешті дозволив дітям майстра безоплатно " до двадцяти аркушов друковати". Навіть, якщо б не все це майстра задовільнило, то, незважаючи на обурення його поведінкою, Баранович погоджувався прийняти Ялинського на службу: " нехай знову до друкарні приступуєт". З цього видно, що принаймні частина претензій друкаря були слушними. Взаємини Барановича з Ялинським заслуговують на увагу, бо засвідчують і те, як дбав видавець про якість друку, і те, наскільки цінувалася друкарська праця.

Спершу Чернігівська друкарня була під наглядом київських митрополитів, коли ж Баранович домігся ставропігії для своєї архиєпископії, він сам став головним цензором видань власної друкарні ³⁰.

Лазар Баранович помер 1693 р. За його життя у Чернігові надруковано не менше, ніж 33 видання, з яких 19 — твори тогочасних українських авторів: п’ять самого Барановича, вісім — Йоаникія Ґалятовського (якого Баранович призначив ігуменом Чернігівського Єлецького монастиря), три — Дмитра Туптала, по одному — Лаврентія Крщоновича, Стефана Яворського, Івана Величковського, І. Богдановського, Івана Орновського. Якщо п’ять останніх представлені лише як автори панегіриків, то Баранович видавав свої панегірики, польські релігійно-моралізаторські вірші і проповіді. Серед творів Ґалятовського були також полемічні трактати, спрямовані і проти католиків, і проти мусульман, і проти " різних єретиків". Ґалятовський писав українською та польською мовами, Дмитро Туптало — українською і церковнослов’янською. 1683 р. надруковано книжку Дмитра Туптала " Руно орошенноє", перше видання якої вийшло 1677 року у Новгороді-Сіверському під назвою " Чуда Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії, діючіїся от образа єї чудотворного в монастиру св. славнаго Пророка Ілії Черніговском". Ця популярна книжечка передруковувалася в Чернігові багато разів — 1689, 1691, 1696, 1697, 1702 рр. і пізніше.

Типовим зразком багатомовності Чернігівської друкарні та її власника є невелика книжечка Лазаря Барановича " Слово на Рождество Христово" 1682 р. Основний текст — вірш церковнослов’янською і почасти українською мовою, далі подано латинськомовний вірш " Prima trias virgo est...", його український переклад і польськомовний вірш з латинським заголовком " Aurora musis amica". B кінці книжки вказано: " Слово сіє от трудолюбія Лазара Барановича іздадеся в типографії монастира с[вя]тотроєцкого Іліїнского Черніговского року 1682" (З.І., 603). Цікавим виданням є вірш польською мовою з латинськими вставками (цитатами з творів Овідія та інших авторів), які Іван Величковський написав від імені працівників друкарні — " товариства куншту типографічного" (З.І., 622) ³¹. Польською мовою видано панегірик Орновського гетьманові Іванові Мазепі " Muza Roxolanska". Значно менше, ніж літературних творів, видано за життя Барановича богослужбових видань. Чисто літургійних дві книги — Охтоїх 1682 р. і Тріодь цвітна 1685. Псалтир міг використовуватися як на богослуженнях, так і для домашнього читання, ще вісім книжечок, судячи з їх малого формату, призначалися для читання вдома і навіть у подорожах (чотири видання Молитвослова, Часослов в 12 частку аркуша та ін.).

За життя Барановича друкарня вважалася його власністю. Під час хвороби архиєпископа київські друзі майже вмовили його заповісти друкарню Лаврі, все ж цього не сталося. Після смерті власника друкарня перейшла у власність Чернігівського Іллінського монастиря ^*, хоч найбільший вплив на її діяльність продовжували мати архиєпископи. Папірня в Білиці Ямпільської сотні Ніжинського полку (діяла в 1689-1781 рр.) випускала папір для потреб друкарні. Очевидно їй належить папір, філіграні якого зображають св. Бориса і Гліба, герб Івана Мазепи, емблему архиєпископа Івана Максимовича ³².

^*. На початку XVIII ст. друкарня була завантажена релігійними віршами нового чернігівського архиєпископа Івана Максимовича (" Алфавіт рифмами зложений...", 1705; " Богородице діво...", 1707; " Осм блажеств євангельських", 1709), а також здійсненими ним перекладами творів західноєвропейських авторів Амброзія Мерліака (" Феатрон...", 1708), Бенедикта Гефтена (" Царскій путь Креста господня", 1709), Йогана Ґергарда (" Богомисліє", 1710 і 1711), Гієремії Дрекселя (" Іліотропіон", 1714).