Схарактеризувати структуру витрат на конкретне видання. 4 страница

Друкувалися також богословські твори українських авторів — перевидання Катехизиса Петра Могили, приписуваний Сильвестрові Косову трактат " О семи сакраментах". 1704 р. видано Служебник у незвичному для цієї книги форматі октаво, 1715 р. — Октоїх у форматі кварто, 1717 р. Євангеліє у тому ж форматі. Поза тим і далі видавалися малоформатні книги, зручні не лише вдома, але й в подорожі, зокрема у форматі 1/24 аркуша Псалтир 1712 і 1716 рр., Молитослов 1714 р.

Як здається, після переведення Івана Максимовича в 1712 р. на митрополичу кафедру до Тобольська (де він і помер 1715 р.), чернігівське книговидання втратило притаманну йому раніше орієнтацію на друкування творів сучасних авторів. Завдяки літературним нахилам попередніх чернігівських владик Лазаря Барановича та Івана Максимовича, в продукції друкарні літургійні видання становлять менший відсоток, ніж це було в більшості тогочасних українських друкарень. З другого боку, найбагатше оздобленими, природно, були саме літургійні друки, як Тріодь цвітна 1685 р., Служебник 1697 р., Новий Завіт 1717 р. Дбайливо оформлені й літературні твори на релігійні теми. У деяких з них досить оригінальна композиція: в форті " Руна орошенного" (1696) сюжетні зображення закомпоновані в хрестовидну фігуру, в " Алфавіті" І. Максимовича 1705 р. заголовок вміщено в овальний вінок з лаврового листя. Внизу форти " Алфавіта", як і низки інших видань, було зображення церкви Іллінського монастиря, де діяла друкарня ³³.

В заставках книги Максимовича " Богородице діво", виконаних Яковом Сацьким, у рослинний орнамент оригінально закомпоновано заголовки в’яззю й сюжетні зображення.

Для чернігівських видань дереворити виконували вже згадуваний Семен Ялинський, Никодим Зубрицький, Никон Фігурський /248/ (чи не тому так названий, що різьбив фігури), Інокентій Піддубний, Макарій Синицький. Широко використовувалися також гравюри на міді того ж Н. Зубрицького, О. Тарасевича, І. Щирського, І. Стрельбицького. Інокентій Щирський виконав для Чернігівської друкарні високомистецькі ілюстрації до видання 1696 р. " Руна орошенного" Дмитра Туптала ³⁴, йому ж досить обґрунтовано приписують не цілком завершену серію гравюр Богородиці з деревами, кліше якої щасливо збереглися у Чернігові ³⁵. Гідно продовживши започатковані у Львові та Києві засади декоративного оформлення книжок, Чернігівська друкарня внесла в мистецтво книги і свої оригінальні риси ³⁶.

Укази 1721-1724 рр., про які піде мова далі, нанесли по чернігівському друкарству ще відчутніший удар, ніж по київському.

11. Для створення тематичної презентації з історії світової видавничої справи змоделювати історію видавничої справи європейських країн ХVІІ – ХVІІІ століть.

Франція

У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.

Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.

У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.

У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».

До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.

З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.

У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.

До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.

Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.

Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.

Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.

Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.

В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.

У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.

Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».

Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.

Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.

Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.

Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.

На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль(дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.

Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.

У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.

Німеччина

Книгодрукування в Німеччині в XVІ ст.

В XVІ ст. в Німеччині починаює свою діяльність великий реформатор Мартін Лютер. З його допомогою починається друкування книг не латинею, а німецькою мовою.

Мартін Лютер (1483—1546)

В 20-х рр. XVI ст. Біблія була перекладена багатьма мовами Європи: німецькою, англійською, голландською, польською, румунською, чеською та іншими.
Відомий друкар Ганс Люффт видавав німецькою мовою переклади Мартіна Лютера: “Новий Заповіт” (1522), “Пятикнижжя Мойсея” (1523), “Біблію” (1534).

“Біблія” (1534)

Великі географічні відкриття та нові дослідження в галузі природознавства дали поштовх до нової книжкової тематики.
Себастьян Брант написав книгу “Корабель дурнів”, Еразм Роттердамський видав книгу “Похвала глупості” (1511), виходить енциклопедія з географії “Космографія, або Опис усіх країн світу” Себастьяна Мюнстера (1541) і “Анатомія” Андреаса Везалія (1543), виходить енциклопедія “Історія тварин” у 5 томах.

“Корабель дурнів” Себастьяна Бранта (1494)

Еразм Роттердамський (1469—1536)

“Похвала глупості” Еразма Роттердамського (1511)

Андреас Везалій (1514-1564)

“Анатомія” Андреаса Везалія (1543)

В II пол. XVI ст. друкарі спеціалізувалися на виданні підручників, науково-популярних книжок з історії, географії, астрономії, права і художньої літератури. Ілюстрували такі відомі художники, як Йост Амман, Віргіл Золіс, Ганс Зебальд та інші. Починається використання в книзі гравюра на міді.

Одна з робіт Віргіла Золіса

Одна з робіт Ганса Зебальда

В кінці XVI ст. німецькою мовою книги друкувалися у 140 містах (Берлін, Штутґарт, Лейпціг).

Італія

Твори античних авторів і літературу світського характеру друкували антиквеними шрифтами, а церковнослужбові та духовні книги і в XVI ст. продовжували друкувати готичними. Провідним осередком книгодрукування в Італії була Венеція, де працювала багато друкарів, що приїхали сюди з європейських країн.

Проте загальна культура книги - якість шрифту, складання, верстка та друк залишалися на досить низькому професійному рівні. Друкарське мистецтво певною мірою підтримували майстри книги, які обслуговували папську друкарню (створена у 1626 р.). Тут виготовлялися богослужбові та духовні книги, численні словники й церковні довідники; для цієї друкарні пуансоніст Стефано Паоліно створив 23 друкарських шрифти, в тому числі й кириличний.

Відродження традиційно високого мистецького та друкарського рівня італійської книги почалося тільки в першій половині XVIII ст. і було пов'язане з активною діяльністю венеціанських друкарів, художників і граверів. У Венеції виникають численні творчі та наукові об'єднання, розквітає театр, музика й образотворче мистецтво. Широковідомим стає вчення англійського математика та фізика І. Ньютона (1643—1727), яке включає закон всесвітнього тяжіння, основи небесної механіки, основні закони класичної механіки, корпускулярну теорію світла та ін.

Згодом культурний рух охопив майже всі економічно потужні італійські міста. Так, у Мілані друкувалися добре оформлені (з використанням мідьоритів) наукові та науково-популярні видання, зокрема такі, як історичне дослідження вченого Л. Мураторі «Творчість італійських письменників» (1723). Друкарня належала науково-творчому об'єднанню «Палатіна». А в Римі у власній друкарні відомий італійський гравер-офортист Джованні Баттіста Піранезі (1720—1778) почав друкувати створені ним величезні графічні аркуші естампів із циклу «Види Риму», які відзначалися складністю композиції та філігранною офортною технікою.

Реформи в галузі книгодрукарської справи, які відбулися протягом XVIII ст. у багатьох країнах Європи, активно підтримав видатний італійський книговидавець Джамбаттіста Бодоні (1740—1813). Саме йому належить слава відродження високих художніх традицій у книжковому мистецтві Італії.

У 1791 р. Дж. Бодоні заснував при королівському палаці власну друкарню. І в Королівській, і у власній друкарнях він приділяв велику увагу шрифтовій культурі. Спочатку Дж. Бодоні використовував шрифт і складальні прикраси, створені французьким майстром книги П'єром Сімоном Фурньє (1712— 1768), а згодом почав виготовляти власні шрифти.

Протягом свого життя Дж. Бодоні створив понад 400 шрифтів і видав понад тисячу книг, серед них такі зразки друкарства, як зібрання творів Т. Тассо (1789), Горація (1791), Вергілія (1793), Гомера (1808) та ін. У 1806 р. він надрукував визначне видання «Оratio Dominica» («Отче наш»), у якому ця молитва подавалася 155 мовами.

Починаючи з другої половини XVI ст. і на довгий період пальма першості у розвитку палітурного мистецтва переходить від італійських майстрів-палітурників до французьких. Протягом кількох століть вони стають законодавцями моди в галузі зовнішнього оздоблення європейської книги.

Україна

Києво-Печерська друкарня в Києві - 1615 р. при Києво-Печерській лаврі Єлисей Плетенецький створив друкарню, використавши для цього обладнання Стрятинської друкарні, купленої у Г.Балабана. 20 грудня 1616 року в Києві видали першу книгу — «Часослов».1616—1624 — Є.Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, зокрема, Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620).Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток учених, просвітників, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній Танасій та багато інших. Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст» тощо.

Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.

Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).

1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».

Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.

Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії.

Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість із них, особливо богословські твори, видавались форматом «в аркуш». Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, коштували дорого. Книги, розраховані на масовіший вжиток («Часослов», «Псалтир», «Лексикон»), віршована література друкувалась в піваркуша.

Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотної сторони вміщували герб меценатів друкарні і вірші, які тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

Папером Лаврську друкарню забезпечувала папірня в Радомишлі.

Друкарня Києво-Печерської лаври випускала літературу таких тематичних напрямків:

5) Церковно-службова

6) Богословська

7) Навчальна

8) Світсько-полемічна література та віршовані твори

Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли «Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст» тощо.

Більшість видань друкарні виходило старослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.

Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача через переклад деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували «Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань Св. Ап. Павла» (1623) та «Бесіди Іоана Златоуста на дії Св. Апостолів» (1624).

1625 — у Лаврській друкарні видали ще один значний богословський твір «Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова».

Великою популярністю користувалось «Євангеліє учительне» (1637) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з «Часословом» видала «Лексикон слав'янороскій», укладений Памвою Бериндою.

Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму й унії

Іноке́ нтій Ґі́ зель (1600 - 1683) — український православний діячнімецького походження. Родом з соціанської прусської сім'ї. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656—1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України. За дорученням православного київського митрополита П.Могили керував Печерською друкарнею.

З 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври. Брав активну участь у створенні " Києво-Печерського патерика" (1661) Ґізелю приписують авторство «Синопсиса» — першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґ. використовував філос. спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.

Автор філософсько-богословських праць: «Твір про всю філософію» (1645—1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.

Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська. Гізель вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату антиканонічним і гріховним діянням. У 1667 р. він разом з іншим київським духівництвом на бенкеті відмовився підняти чарку за здоров'я київського воєводи П. Шереметьєва і ставленика Москви гетьмана І. Брюховецького, назвавши останнього лиходієм.

Острозька друкарня в Острозі - найдавніший після Львова осередок книгодрукування на українських теренах. Заснована Іваном Федоровичем з ініціативи і на кошти князя Костянтина Острозького у 1577—1579 роках.

Головною метою князя Острозького був видрук повного тексту Біблії церковно-слов'янською мовою. Вже з 1570-х років князь почав шукати необхідні для публікації біблійні списки. Водночас він підшукував вчених людей, які були б здатні реалізувати цей амбітний проект.

Близько 1574 року князь Острозький запізнався з московським вигнанцем, друкарем Іваном Федоровичем і в травні місяці того ж таки року запросив до себе на службу. Невдовзі Федорович переїхав до Острога. Проте друкування довелося відкласти, оскільки наявні списки не відповідали вимогам князя та його вчених людей. Посланці князя обійшли багато монастирів у Греції, Сербії, Болгарії, відвідали Рим і Константинополь.

Тим часом князь Острозький призначив Федоровича управителем друкарні Дерманського монастиря. Федорович пропрацював там два роки, очікуючи повернення всіх посланців князя зі списками Біблії.

Нарешті в 1576 році Федорович переходить до Острога й остаточно упоряджує друкарню за перше півріччя 1577 року. За допомогою Лавріна Пилиповича, можливо у Львові, а не в Острозі Федорович відливає біблійні черенки. Друкарня почала повноцінно працювати в першу половину 1577 року. Робота почалася зі славнозвісної Біблії. Проте праця застрягла на півдорозі, оскільки основний текст вироблявся Острозькою Академією надто повільно.

Тим часом князь Острозький розпорядився надрукувати Новий Завіт та Псалтир, який був надрукований в 1580 році й став першою книжкою друкарні. Одночасно на 52 листах було надруковано предметний покажчик до Нового завіту.

Повний текст біблії, після багаторічної роботи, було надруковано 12 серпня 1581 року. Острозька біблія — найважливіша книжка, надрукована в Острозі. Біблія друкувалася окремими частинами, що пояснює окрему пагінацію цих частин (276, 180, 30, 56, 78 листів та 8 листів передмов, разом — 628 листів, або 1256 сторінок). Біблія мала передмову, написану князем Острозьким. Кілька сот примірників біблії Федорович продав у Львові.

У 1582 році після непорозуміння з князем Острозьким Федорович повертається до Львова. Проте друкарня продовжує працювати. Загалом тут було надруковано не менше 25 назв книжок.

Доля Острозької друкарні остаточно не з'ясована. За одними свідченнями, вона була передана княгинею Анною єзуїтам. Існує також переказ, що Лаврська друкарня почалася з друкарні Острозької. 1648 року козаки, розбивши польське військо Д. Заславського, взяли Острог і спалили костел, єзуїтську колегію та друкарню.

Відомі твори: Часослов (1602), Лямент (1603), Требник (1606), Молитвослов (1606), Лікарство на оспальний умисл (1607), Житіє Марії Єгипетської тощо.

Дерманський монастир — православний монастир, один з осередків антиуніатської боротьби в Україні в кінці 16 — 1-й пол.17 ст. Заснований в кінці 15 ст. українським магнатом князем К. І. Острозьким в с. Дерманіна Волині. Утримувався коштом князів Острозьких.

Свою давню думку про заснування в Дерманськім монастирі культурно-освітнього центру Костянтин Острізький здійснив лише 1602 р. В цім році, 5 липня, князь, з благословення патріарха Мелетія, цілком перероблює Дерманський монастир: заводить тут киновію, засновує школу, а також і друкарню при ній; багатому й до того монастирю князь дарує нові маєтки.Та й для самого монастиря князь поставив нові умови — він хотів зібрати до нього лише освічених ченців.

В 1574—1575 рр. управителем монастиря був російський першодрукар І.Федоров. У 1602 р. князьК. К. Острозький подарував монастиреві друкарню, внаслідок чого Д. М. на деякий час став осередком книжкової справи. Першим ігуменом Д. М. був І.Борискович. Ченці вчили грецької, латинської і слов'янської мов і займалися перекладами. Архімандритом Д. М. був (1625—1633 рр.) полоцький архієпископМ.Смотрицький після переходу на унію. Пізніші митрополити та єпископи: Терлецький, Жоховський (17 ст.).

Сучасний вигляд монастря

У 18 столітті — Вінницький, Володкович, Максиміліян Рилло, Ростоцький. 1821 р. російський уряд відібрав Д. М. у василіан і передав православним ченцям з Острога. До 1920 р. в Дермані існувала церковно-учительська школа. Пізніше була відкрита єпархіальна дівоча школа, згодом перетворена на українську приватну гімназію (до початку 30-х рр.).

Відомі твори: " Охтаиксиреч осмогласник", " Лист Мелетія святейшого патріархи Александрійского до велебного єпископа Ипатія Потея", " Граматики".

Львівська братська друкарня в Львові - в Львові - видавниче підприємство при Львівському братстві.

Створена на базі обладнання друкарні І.Федорова, викупленого після його смерті у лихварів, з 1608 р. діяла вже при Онуфріївському монастирі. У 1609 р. тут видано Часослов і Псалтир. У 1628 р. у друкарні сталася пожежа. Вціліле обладнання передано до братської школи. У 1633—1634 рр. для друкарні добудовують другий поверх школи. У 1630—1644 рр. у братській друкарні виготовлено 18 видань, з них 14 церковнослужбових. У 30-40-х роках 17-го сторіччя друкарня Львівського Успенського братства видає декілька багатоілюстрованих видань — зокрема Євангелія 1636 р. (понад 50 дереворитів).

Відомі твори: «Іоанна Златоустого книга о священстві» (1614), «Собор в богоспасаємом граді Вілні бившій» (1614), «На рожство Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» (1616), Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого» (1631), Служебник (1637).

Унівська друкарня - - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський район Львівської області).

Заснована на базі Львівської друкарні єпископа Арсенія Желіборського, діяла у 1648—1699 і 1732—1770 рр.

Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т. ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне " Житіє святого Володимира").

Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову.

Керівниками унівської друкарні у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.

1618 ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький почав друкувати на пересувній друкарні «Зерцало богословія». В 1648-1770 рр. при лаврі діяля Унівська друкарня, де було надруковано ряд відомих стародруків. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М.Зубрицького, Є.Завадовського, Мини, М. Фуглевича.

Справжню друкарню в Уневі заснував львівський єпископ Арсеній Желиборський, який перевіз сюди львівську друкарню, з 1646 у ній працював відомий друкар А. Скульський.

В Уневі видано «Псалтир», «Пѣ тныи Акафісты» (1660). Опіку над уневською друкарнею продовжував архимандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710), за якого друкарі Симеон і Василь Ставницькі видали «Выкладъ о церкви святой» (1670), а Дмитро Кульчицький «Псалтир» (1678). У 1673 в унівській друкарні молдавський митрополит Дософтей (Доситей) Барила видав румунською мовою кирилицею відомий віршований «Псалтир» («Psaltirea pre versuri tocmită») за зразком Я. Кохановського, «Акафісти» (1673) і «Літургіон» (1679), перекладені з українських видань. За єпископа Афанасія Шептицького (1722 — 46) в унівській друкарні видано «Собраніє припадковіъ» (1732) і «Служебникъ» (1733). За весь час в унівській друкарні видано близько 60 книг, друк яких відзначався добрим поліграфічним виконанням. У 1770 унівська друкарня занепала через суперництво Львівського Ставропігійського Братства.

Відомі твори: «Выкладъ о церкви святой» (1670), «Собраніє припадковіъ» (1732), «Служебникъ» (1733).

Почаївська друкарня — видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на початку 19 ст.