Основна частина. Рекомендований маршрут екскурсії по Тернополю

Рекомендований маршрут екскурсії по Тернополю

14. Старий і новий замки

15. Майдан Волі, пам’ятник королю Данилу Романовичу

16. Катедра (домініканський костел)

17. Вулиця Петра Сагайдачного

18. Пам’ятник Івану Франко

19. Вулиця Валова

20. Вулиця Руська

21. Церква Різдва Христового

22. Тернопільський обласний краєзнавчий музей

23. Пам’ятник Соломії Крушельницькій

24. Театральна площа, театр, пам’ятник Олександру Пушкіну, Тарасу Шевченко,

25. ЗОШ №4 (колишня ІІ-а ц. к. гімназія), пам’ятник С. Бандері, Тернопільська міська рада, Обласна прокуратура

26. Готель Тернопіль

Вступ

На відміну від багатьох європейських середньовічних міст Тернопіль має фіксовану дату заснування – 15 квітня 1540 року, коли королівська канцелярія у Кракові надала локаційний привілей (Loсaciо oppidi Tarnopolie) великому коронному гетьману Польського королівства Яну (Іоанну) з Тарнова на заснування оппідума (містечка-фортеці) Тарнополє на закинутому (спустошеному) місці, званому Сопільче. Назва «Тарнополь» вперше фіксується у документі, написаному «руською» мовою, під 1575 роком. Основну частину мешканців міста становили русини-українці. Другою за чисельністю групою були поляки.

Вже за 8 років, 20 січня 1548 року, на клопотання Великого коронного гетьмана графа Яна з Тарнова, польський король Сигізмунд І надає містечку (оппідуму) Тарнополє тевтонське право (iure theutonico), яке традиційно перекладається українською мовою як німецьке. У 1550 році засновник міста Ян з Тарнова надав містечку магдебурзьке право та детально регламентував обов’язки міщан, одночасно дозволив селитися у місті євреям. Традиційно вважається, що основу герба міста Тарнополя становить родовий герб родини Тарновських «Леліва». Вперше на території Польського королівства герб «Леліва» був зображений на печатці краківського воєводи Спициміра 1324 року, а в письмових джерелах зафіксований під 1399 роком. Відомо, що композицію, яка поєднувала зображення шестипроменевої зірки та оберненого догори кінцями півмісяця, використовували ще за часів античності. Вперше вона з’явилася на реверсі монет римського імператора Адріана (117–138 рр.). «Леліва» – це поєднання золотої шестипроменевої зірки (Estoiles) із півмісяцем (Crescent) під нею. Зображення символізує прихильність вищих сил до міста. Логічно було б припустити, що цей герб надав місту Тарнополю одночасно з магдебурзьким правом сам великий коронний гетьман у 1550 році.

Після смерті гетьмана Яна з Тарнова у 1561 році місто успадкував його син Ян Кшиш­тоф і володів ним до 1567 року. У 1562 році він підтвердив привілей мешканцям міста Тарнополя, наданий його батьком. Після смерті Ян Кшиштоф Тарновський був похований разом із батьком, у катедральному соборi м. Тарновa (Польща). Місто Тарнополь успадкувала Зофія – сестра Яна Кшиштофа. Вона була дружиною князя Костянтина Костян­тиновича Острозь­кого. У 1570 ро­­ці під час пологів Зофія померла, тож на кілька десятиліть власником міста став князь Острозький (1526/7–1608). Він надав міщанам низку грамот, дбав про церкви міста.

Місто доволі часто потерпало від татарських нападів. Татари без успішно намагалися захопити укріплення Тарнополя у 1549, 1575, 1589 роках. Під час першого такого нападу оборону міста очолила відважна княжна Євдоксія Чарторийська. У цій війні під стінами Тарнополя, за твердженням Гіпполіта Ступніцького: «w r. 1549 odważ na kobieta, Eudoxia, księ ż na Czartoryska, wielce się przyczynił a». Вона озброїла своїх підданих косами і ціпами і «nimi podczas najgorę tszey walki nieprzyjacielowitył wzię ł a, a poł amawszy jego szyki, okropne zamieszani sprawił a, i tym samym zwycię ztwo Polakom przyspieszył a». Насправді, події відбулися наступним чином. Після отримання повідомлення про напад татар на місто, з Сандомира до Тарнополя вирушив з військами коронний гетьман, залучивши під свої стяги багатьох підлеглих. Але тільки ця вістка досягла табору татар, вони з полоном ретирувалися у напрямку до Криму, так і нічого не заподіявши місту.

14 січня 1567 року під Тарнополем збиралося посполите рушення Львівської землі для боротьби проти татар. На жаль, наслідки організації цієї мобілізації шляхти нам залишаються невідомими.

Наступного разу татари з’явилися під містом у 1575 році. Цьому сприяло ряд подій, пов’язаних з відсутністю на троні короля, передчасною смертю польного коронного гетьмана Єжи Язловецького з Бучача (Georgium Jazlowieczki de Buczacz, praefectum exercitum Regni), та низка інших обставин. У кінці літа на південно-східному кордоні Речі Посполитої була помічена концентрація значних військових сил Кримського ханства на чолі з братом хана Адлі-Ґіреєм, які у вересні 1575 року рушили на Поділля. Згідно повідомлення Бєльського, їх загальна чисельність сягала 80–100 тисяч. На початку жовтня татари заложили «кошъ» під Тарнополем. Третій напад татар на місто відбувся у 1589 році. 12 квітня 1590 року польський король Сигізмунд ІІІ нобілітував (надав шляхетство) магістра вільного мистецтва і доктора філософії Яна Вішьнєвського, секретаря Януша Костянтиновича Острозького – волинського воєводи. Мотивацією надання нобілітації послужила участь у битвах нобілітованого з татарами під Тарнополем і Збаражем. Одночасно Ян Вішьнєвський отримав герб Острозьких, названий Баклай. У зв’язку з тим, що нобілітація відбулася на початку 1590 року, ми можемо з впененістю стверджувати, що Ян Вішьнєвський брав безпосередню участь у битві з татарами під Тарнополем 1589 року.

Наприкінці XVI століття у Тарнополі був здійснений переклад частини книг «Старого Заповіту» нашим земляком Лукою. В кінці цього перекладу, що тоді зберігався у бібліотеці колишнього Варшавського університету, зазначено: «Божею помощью, повелѣ ліемъ же и пильностію худаго человѣ ка на имя Луки въ неславнемъ градѣ Тернополѣ, лѣ та 1596».

Основна частина

Замок. Первинний замок, ймовірно камінно-дерев’яний, збудований за наказом великого коронного гетьмана графа Яна з Тарнова, вперше згадується у документах під 1550 роком, а будова кам’яної твердині розпочалася у 1554 році. Після смерті гетьмана, його син Ян Кшиштоф звелів добудувати стіни замку. Цікаво, що близько 1565 року в місті перебував італійський військовий архітектор Христофор Боззано або Боццано (Криштоф Бодзан) з Феррари. Можливо, саме під його керівництвом замок було добудовано в італійському стилі «casaforte». Наступну згадку про кам’яний замок у Тернополі знаходимо в щоденнику таємного посла австрійського ерцгерцога Максиміліана Еріха Ляссоти фон Стеблау, який відвідав місто в 1589 році.

Замок у Тарнополі. Малюнок-реконструкція Кшиштофа Москаля, 2009 рік

Церква Воздвиження Чесного Хреста вперше згадується у грамоті князя Костянтина Костянтиновича Острозького 1570 року. Вона розташовувалася неподалік від колишньої Львівської брами. У 1627 році з західного боку церкви була прибудована триярусна дзвіниця. Кошти на ці роботи дали Тома і Катерина – подружжя Замойських. Окремий «фундуш» церкві надала у 1760 році Гелена Потоцька. Споруда церкви збудована з каменю, у ренесансному стилі, купол з елементами готики. Зазнала руйнувань у роки Першої та Другої світових воєн. Сучасного архітектурного вигляду набула після реставрації y 1954 році, зокрема було видозмінено купол. На прилеглій до церкви території зведено капличку в стилі сакрального кітчу, популярного у наш час. Сьогодні пам’ятка використовується за призначенням, належить Українській автокефальній православній церкві.

У серпні 1914 року Тарнополь був окупований російськими військами. Тепер арештам і репресіям піддавалися не лише симпатики Австрії, але й українофіли. Закривались українські культурні установи і періодичні видання, були заборонені кооперативні, спортивні товариства та політичні партії, зазнавала тиску Українська греко-католицька церква. У східні райони Російської імперії, аж до Далекого Сходу, були вислані свідомі українці, зокрема й деякі гімназисти. Російське офіцерство та адміністрація на чолі з графом Бобринським мстилися за те, що галичани воювали на боці Австрії.

Під час воєнних дій багато будівель було зруйновано. Майже всі промислові підприємства припинили свою роботу. Скоротилася торгівля. Різко погіршилося матеріальне становище населення. 30 липня 1917 року Тарнополь відвідав останній цісар Австро-Угорської імперії Карл І. При в’їзді до міста, на Загребеллі (тепер «Дружба») його зустрічав почесний ескорт – ескадрон прусської кінноти. Тисячі міщан вітали цісаря на площі Ринок. Цивільну владу представляв намісник Галичини генерал Гуйн. У лютому 1918 року до Тарнополя приїхав ерцгерцог (архікнязь) Вільгельм Габсбург-Льотрінген (1895–1948), якого русини-українці називали «Василем Вишиваним» і вважали претендентом на український престол, якби Україна здобула незалежність і стала монархією. Його кандидатуру підтримували галицькі українські консервативні кола та греко-католицький клір. Вільгельм Габсбург-Василь Вишиваний з власної ініціативи вивчив українську мову і навіть складав нею вірші, а з вишиванкою він майже не розлучався. Ерцгерцог очолив армійську групу, до складу якої входили Українські Січові Стрільці. Ця група мала вирушити на допомогу Українській Народній Республіці, визволяючи її спільно з німцями від більшовиків (за умовами мирної угоди в Бресті). Згодом, Вільгельм Габсбург відмовився від свого висунення на український престол і служив у республіканських військах Армії УНР як сотник (згодом полковник) Василь Вишиваний, помер 1948 року в Києві у в’язниці НКВС.

У ніч на 1 листопада 1918 року у Львові українські військовики з таємного комітету під командуванням сотника Дмитра Вітовського роззброїли австрійських військовослужбовців міста та захопили урядові будинки, казарми, арсенал. Влада перейшла до Української Національної Ради. Такий поворот справ був несподіваним для польських військово-політичних організацій. Вони самі претендували на владу в Східній Галичині, і українська державність їх не влаштовувала. Вже 1 листопада 1918 року польські організації під командуванням М. Мончиньського вчинили заколот і розв’язали криваві бої за Львів. Далі події розвивалися драматично.

У цих складних умовах 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада ухвалила Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії. В ньому, зокрема, говорилося: «Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнімаючи весь простір бувшої Австро-Угорської Монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка».

У подіях, які передували «листопадовому зриву» та відбулися після нього, активну участь брали тарнополяни. Українська Національна Рада підтримувала зв’язок з усіма повітовими радами. В кінці жовтня Українська Національна Рада розіслала наказ, щоб у ніч на 1 листопада 1918 року українці перебрали на місцях владу від австрійської адміністрації до своїх рук. Передбачаючи можливість опору поляків і військових частин у Тарнополі, вчителі української гімназії Семен Сидоряк і Андрій Музичка розіслали старших учнів на села, щоб вони організували озброєних хлопців, роззброїли жандармів і прибули до Тарнополя.

Зміна влади в місті відбулася мирно. Ввечері 1 листопада австрійський комендант Тарнополя передав українцям владу. Андрій Музичка зі своїми гімназистами роззброїв жандармерію. Вже наступного дня тарнополяни побачили українські національні прапори на урядових будинках. У селах перехід влади також відбувся мирно. Григорій Лучанко привів відділ із с. Малашівці та сусідніх сіл і укріпився на залізничній станції, Павло Баб’як прибув з озброєним загоном селян із с. Курники. Прийшли військові загони із сіл Денисів та Настасів. З них було організовано перший військовий загін і направлено до Львова, де вже почалися військові дії проти озброєних поляків. Водночас створювались органи державної влади. Головою Повітової Національної Ради в Тарнополі став Петро Карманський – вчитель гімназії. Повітовий комісаріат очолили Олексій Сальвицький, Ілярій Брикович, Осип Білинський. Міський комісаріат очолив Семен Сидоряк. Почали виходити українські газети «Український голос» та «Українські вісті».

Після вимушеної здачі Львова 21 листопада 1918 року, уряд Західно-Української Народної Республіки, Державний секретаріат, під керівництвом доктора Костя Левицького, переїхав до Тернополя – саме така назва міста вживалася у той час. Урядові установи розмістилися у приміщеннях магістрату (будинок не зберігся, нині тут сквер з пам’ятником О. С. Пушкіну), в українській державній гімназії на вул. Костюшка (тепер вул. Камінна, цей будинок не зберігся) та в польській державній гімназії по вул. Конарського (тепер вул. Грушевського). Установи були розміщені ще у готелі «Подільський». На теперішній час зберігся тільки будинок польської гімназії (згодом, знову гімназія, облвиконком, тепер ЗОШ № 4). Про те, що в цьому приміщенні розташовувався уряд ЗУНР, свідчить меморіальна таблиця.

Саме в Тернополі творилася Українська Галицька Армія (УГА). У грудні 1918-го було видано указ Президента ЗУНР Є. Петрушевича про створення УГА. З початку грудня 1918 року як Начальний (головний) комендант армію очолював генерал Михайло Омелянович-Павленко. Тернопіль як столиця показав приклад формування українського війська. У ці дні місто вислало для захисту незалежності України Перший подільський полк піхоти ім. С. Петлюри і батарею артилерії. Чотири курені (батальйони) цього полку було виряджено на оборону Львова. П’ятий курінь під командуванням сотника М. Королюка, перший з Галичини, вирушив на оборону Києва на заміну тих наддніпрянців, які воювали під Львовом. Тернополяни пишаються тим, що саме в їх місті розроблялися плани Злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР) в одну державу, урочисто проголошену 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. А полк ім. Петлюри на чолі з сотником М. Королюком ніс почесну варту під час цієї історичної події.

14 липня 1920 року Робітничо-Селянська Червона армія, переслідуючи польські війська, вступила на землі Західної України. На Збручі протягом двох тижнів відбувалися жорстокі бої. 26 липня 8-а ка­ва­лерійська дивізія Червоного козацтва під командуванням 23-річного Віталія Примакова увійшла до Тарнополя.

Протягом липня – серпня 1920 року війська РСЧА захопили 20 повітів, з яких 16 – на Тернопіллі. На території, що охопила Збаразький, Зборівський, Заліщицький, Підгаєцький, Скалатський, Теребовлянський, Тарнопольський, Чортківський, Гусятинський, Борщівський, Бучацький і Бережанський повіти, декларацією від 15 липня було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. 23 вересня Галицька Соціалістична Радянська Республіка остаточно припинила своє існування і повернулася польська окупація. Тарнополь знову опинився під владою Польщі. 21 березня 1920 року Тарнополь відвідав тодішній тимчасовий керівник Польщі маршалок Юзеф Пілсудський. Через 15 років, 11 листопада 1935 року, на спогад про цю подію, польська влада встановила «кінний» пам’ятник «І-му маршалку Польщі» Юзефу Пілсудському. Цей перший пам’ятник Ю. Пілсудському в тогочасній Польщі мав великий постамент, біля якого стояли з рушницями в руках піші фігури вояків (автор монумента Аполлінарій Ґловіньський). У вересні 1921 році було утворено Тарнопольське воєводство Польщі, яке складалося із 17 повітів.

У вересні 1939 року Тарнополь опинився у вирі подій Другої світової війни. Радянський Союз та гітлерівська Німеччина таємним пактом Молотова-Ріббентропа домовилися про розподіл Східної Європи. Вже 1 вересня 1939 року війська нацистської Німеччини напали на Польщу. Польський 54-й полк піхоти, що квартирував у Тарнополі, виступив з міста на фронт. За даними, які наводить польський автор Чеслав Бліхарський, протягом другого тижня війни частини люфтваффе бомбардували місто. 17 вересня 1939 року військові частини Радянського Союзу, реалізуючи домовленості за пактом Молотова – Ріббентропа, перейшли річку Збруч і вступили на західноукраїнські землі. Увечері того ж дня до міста Тарнополь увійшли підрозділи 10-ї танкової бригади та кавалерійської дивізії. Розпочався процес інтеграції західноукраїнських земель до складу УРСР та СРСР. У грудні 1939 року була утворена Тарнопольська область.

Лихими для Тарнополя виявилися роки німецько-радянської війни та німецької окупації. 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР – свого колишнього «союзника» по поділу Європи.

З початком війни у місті перебував штаб Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника М. П. Кирпоноса. 22 черв­ня сюди прибув як представник Ставки Головного Командування начальник Генштабу РСЧА генерал армії Г. К. Жуков. Після оборонних боїв 2-го липня 1941 року частини Червоної армії залишили Тарнополь. Його зайняли німецькі війська. Але наступного дня солдати 10-ї танкової дивізії генерал-майора С. Я. Огурцова, яка входила до складу 15-го мехкорпусу РСЧА, вибили фашистів з міста. Проте наступного дня вони таки залишили Тарнополь. У місті розмістилися штаби XIV армійського моторизованого корпусу вермахту і 5-ї дивізії «Вікінг».

Німецька окупація Тарнополя тривала 33, 5 місяці. Тарнополь адміністративно належав до дистрикту «Галичина» у складі Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Військовий комендант міста граф Подевільс 15 липня 1941 року видав розпорядження, яким було заборонено будь-яку політичну діяльність. Натомість усі громадяни були зобов’язані працювати: «Без праці немає хліба».

У серпні 1943 року в Тарнополі відбулася подія, яку в радянські повоєнні часи назвали «матч смерті» – гра з футболу між збірною міста, на основі довоєнного УСТ «Поділля», і збірною військово-повітряних сил Третього рейху «Люфтваффе». Проти професійної команди німців виступили гравці довоєнних футбольних клубів, що зібралися протягом трьох днів, відведених громаді Тарнополя для підготовки до гри. Збірна міста вийшла на матч із «Люфтваффе» в зелено-чорних футболках – кольорах УСТ «Подiлля». Українці виграли з рахунком 1: 0.

У березні 1944 року розпочалося звільнення Тарнопольської області частинами 1-го Українського фронту Червоної армії. З 8-го березня розпочалися бої за Тарнополь. Вони були настільки запеклими, що згодом їх називали «малим Сталінградом».

Щоб зупинити просування радянських військ на Захід, фюрер Німеччини А. Гітлер особисто висунув ідею перетворити Тарнополь на «фортецю», яка мала б зупинити наступ ворога. Однак, Тарнополь, що до війни був ключовим транспортним вузлом, адміністративним і торговим центром, ніяк не надавався на роль «фортеці» і фактично не мав жодних укріплень. Гітлер відвів Тарнополю функцію «прив’язувати до себе, по змозі, якнайбільше ворожих сил» і голоси проти цього не враховував. Комендант «фортеці» підпорядковувався особисто головнокомандувачеві сухопутних військ відповідної армії і був наділений правами бойового генерала.

Понад місяць часу місто утримував гарнізон, яким командував генерал-майор Егон фон Нейндорф, нагороджений Рицарським хрестом за бої у Тарнополі, а Дубовим листям до нього посмертно. Він загинув 15 квітня на території міста. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Тарнополь лежав у руїнах. У серпні 1944 року постановою Верховної Ради СРСР була змінена назва міста на Тернопіль.

Майдан Волі. Пам’ятник королю Данилу Романовичу, скульптор Борис Рудий. 2001 рік. Можна розповісти коротко історико-біографічну довідку про життя князя.

Домініканський костел. Ідея будівництва костелу належала власнику міста великому коронному гетьману Речі Посполитої Юзефу Потоцькому. Її реалізацію гетьман розпочав у 1749 році, але з його смертю в 1751 році всі роботи зупинилися. За дещо зміненим проектом польського архітектора графа Августа Фрідеріка Мошиньського, зятя Станіслава Потоцького – сина гетьмана, костел було збудовано у стилі пізнього бароко 27 років потому, завдяки онукам фундатора. Внутрішній розпис храму протягом кінця 1770-х ро­ків здійснив львівський художник Станіслав Строїньський, разом зі своїм учнем і зятем Юзефом Хойніцьким. Храм був підпалений Червоною Армією 19 вересня 1939 року. Значних руйнувань споруда собору зазнала під час визволення міста в березні-квітні 1944 року. В 1908–1910-х та 1950-х роках костел був реконструйований і відбудований. У повоєнний час використовувався як склад. У 1980–1990-х роках тут розміщувалася картинна галерея. Тепер – катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Домініканський кляштор – сучасний Тернопільський обласний державний архів, вулиця гетьмана Петра Сагайдачного, пам’ятник Івану Франко, скульптор Іван Сонсядло. 1995 рік.

Вулиця Валова, саме тут у XVI-XVII ст. була східна межа міста. Вулиця Руська, Кам’янецька в’їзна брама.

Церква Різдва Христового. Первинна дерев’яна споруда церкви вперше згадується у 1570 році. Ймовірно, під час татарського нападу 1589 року вона згоріла. На південь від руїни упродовж 1602–1608 років збудовано новий кам’яний храм. Як повідомляє давня хроніка, міщани «усмотрѣ вши собѣ майстра доброго муляра на имя Леонтія» звели церкву Різдва Христового. Загальна вартість будівництва споруди склала 1916 золотих монет. 4 січня 1609 року церква була освячена львівським єпископом Ієремією Тесаровським. Дзвіниця храму містилася під центральним куполом церкви. Сьогодні великі слухові вікна під куполом замуровані. Церква постраждала під час штурму Тарнополя в квітні 1944 року. Відреставрована 1956 р. філією Інституту українських реставраційних робіт – Укрзахідпроектреставрацією і, зокрема, І. Старосольським. У 1990-х роках передана УАПЦ. Заразналежить УАПЦ, є осідком Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія. В останні роки до храму здійснені незаконні добудови, в т. ч. у вигляді «пам’ятників». Відвідуємо церкву.

Тернопільський обласний краєзнавчий музей засновано у 1913 році. Відкритий у новозбудованій споруді у 1982 році. Найбільший музейний заклад області. У фондах зберігається понад 185 тис. експонатів. Відвідуємо музей.

Вулиця Руська, Центральний універмаг збудований на фундаменті Парафіального костелу. Пам’ятник Соломії Крушельницькій, скульптор В. Стасюк. 2010 рік.

Тернопільський академічний драматичний театр ім. Т. Шевченка, архітектори Д. Чорновіл, І. Михайленко, В. Новіков. Відкритий у 1957 році. Пам’ятник Тарасу Шевченко, скульптор М. Невеселий, 1982 рік. Подорож вулицею Михайла Грушевського. Пам’ятник Степану Бандері, скульптор Р. Вільгушинський, 2008 рік.

Будинок Тернопільської міської ради, Тернопільська обласна прокуратура, колишній науково-виховний заклад сестер св. Йосифа, будинок Іпотечного банку. Майдан Волі.