Поняття “культура” та “цивілізація” в «генетичній соціології» М.Грушевського.

" Генетична соціологія" являє собою теоретичний курс Грушевського, який він прочитав узимку 1920-1921 рр, в Українському соціологічному інституті. Цей курс у доповненому і переробленому вигляді було опубліковано окремою книгою у Відні під характерною назвою «Початки громадянства (генетична соціо­логія)» (1921).

Проблема " що таке суспільство та завдяки чому воно можливе" — основна проблема " генетичної соціології" М. Грушевського. Відправним моментом цього пошуку стало теоретичне усвідомлення та осмислення фунда­ментального соціокультурного здвигу, за визначенням М. Гру­шевського, " одного з великих переломів в провідних мотивах людства", що торкнувся усіх сфер людської життєдіяльності, ви­явився особливо виразно на початку нового сторіччя в індустріально розвинених країнах Заходу і дістав загальну назву " мо­дернізація". Сенс цієї трансформації людського суспільства полягає в універсальному переході від традиційних форм суспільності до індустріальних модернізованих, в традиційній термінології — розвинених капіталістичних суспільних і виробничих відносин.

Таким чином, загострюється серйозне питання: а що ж вза­галі робить суспільство суспільством, завдяки чому воно збері­гається? Іншими словами, виникає проблема соціальності та соціального порядку, ціннісних та нормативних систем, що за­безпечують нормальну життєдіяльність суспільства.

Центральною ідеєю " генетичної соціології", що дає право говорити про неї як про цілком оригінальну й сучасну соціологічну концепцію розвитку соціальності, є теоретичне обгрунтування законів трансформа­ції людського суспільства та суспільності. Це було гідною від­повіддю вченого на сучасний йому виклик часу, суть якого полягав, за визначенням Грушевського, в " реакції проти інди­відуалізму і класовості новійшого " цивілізованого" ладу та по­вороту до колективізму і солідарності".

Механізми соціальної еволюції. Процеси соціальної інтеграції та диференціації.

Аналізуючи соціальні факти того часу та дослідження соціаль­ної еволюції в минулому, вчений доходить висновку про вирі­шальну роль у вічних змінах людського життя невпинної конкуренції індивідуалістських та колективістських тенденцій і пе­ріодичного чергування переваги то одних, то других.

Завдання дослідження — показати процес переходу людського життя до організованого колективу — родо-племінного, розклад цього колективу під натиском індивідуалістських тенденцій, які при­водять до класового устрою, на котрім виросло соціальне жит­тя «цивілізованої доби», й переходу до цієї стадії суспільного життя.

Науковий об'єкт своєї дослідницької концепції М. Грушев­ський визначає як вивчення початків соціальної організації у її " передісторичних" формах, дослідження " зав'язок" суспільного життя, розвитку його форм, починаючи від найбільш простих і примітивних, та тенденцій і закономірностей, що визначають еволюцію цих простих форм у більш складні.

Застережуючи певну умовність своєї класифікації, вчений виділяв три основні фактори, що більш-менш стало діють у різних співвідношеннях протягом усієї людської історії, — бі­ологічний, психологічний та економічний. Біологічний фактор переважає на початку суспільної еволюції, тим самим обмежуючи вплив інших факторів.

Справа справжньої соціальної науки — встановлю­вати та досліджувати " типові для людського соціального роз­витку становища" та " тенденції певної одностайної еволюції в кожній з функцій людського життя". Ці тенденції безумовно, існують, і саме вони, на думку Грушевського, можуть бути підведені під категорію емпіричних зако­нів.

Вчений виділяє такі діючі в суспільстві закони-тенденції, як самоохорона роду, постійна диференціація, спадковість, ви­живання найбільш пристосованих (біологічні), наслідування, вибір (психологічні), залежність попиту й пропозиції, поділ праці (економічні). Ці закони-тенденції надають усьому со­ціальному процесові, за висновком Грушевського, той ритм і ту загальність, котрі рішуче виводять соціологію за межі суто описових завдань і роблять її теж справжньою наукою про певні загальні й постійні тенденції і форми соціального роз­витку.

Постійно наголошуючи на небезпеці абсолютизації законів-тенденцій розвитку суспільності, Грушевський вичерпно фор­мулює завдання соціології як науки: «..Відкидаючи випадкове і вибираючи основне і по­стійне, вибрати те, що становить властиву основу сього ритму (ритму соціального процесу), те, що стремить до по­вторюваності, до постійності».

Стадії розвитку суспільності. Причини становлення державності, її вплив на соціальні процеси.

" Те, що ми називаємо громадянством чи суспільністю, себто організоване людське множество, об'єднане почуттям своєї солідарності і організованими формами свого співробітництва, чи воно завсіди і скрізь, у всіх краях і у всіх народів повставало в одних і тих самих, бодай приблизно по­дібних початків і розвивалось одностайно, вповні чи приблиз­но, переходячи в повній послідовності коли не вповні тотожні, то бодай приблизно подібні організаційні форми співжиття і кооперації" далі, розкриваючи другу сторону цього питання: " Чи походить соціальний розвиток людей з одного джерела, з одного кореня?.. Чи навпаки — людство склалось з різних пород, які в дальнім своїм пожитті мішались, зближувались, уодностайнювались? "

В концепції " генетичної соціології" Грушевський нама­гається послідовно впроваджувати свій методологічний принцип органічного синтезу основних факторів розвитку людського сус­пільства — біологічного, психологічного та соціального. З точки зору верховенства цього підходу він структурує величезний етнологічний та історико-культурний матеріал, виділяючи такі три основні стадії розвитку суспільності: початки суспільної організації, племінно-родова організація та процеси її розкладу, що знаменують собою перехід до класово-державного укладу.

Перша стадія розвитку суспільності характеризується перевагою біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації та відокремленням людини й люд­ського колективу зі сфери тваринного існування з подальшим поглибленням дії соціального та психологічного факторів. Вступають у дію також економічні фактори об'єднання людей у такі первинні форми суспільності, як рід, скупина, плем'я у первіс­ному колективі. Діють також морально-регулятивні функції різних культів, тотему, формуються звичай, традиція, зародки моралі. Глибокі зміни відбуваються у сфері родинних відносин та формах сім'ї, що шляхом тривалої еволюції, яка проходить неоднаково у різних народів, веде до класичного " цивілізованого" подружжя.

Друга стадія характеризується пануванням племінно-родо­вої організації та процесами її поступового розкладу під впливом економічної диференціації, розвитком особистої власності та відокремлення родини чи родинної сім'ї із загалу племені. Фор­мується влада та соціальні верстви, яким вона належить, — військова аристократія, цивільні та релігійні авторитети.

Процеси розкладу племінно-родової організації неминуче приводять до формування класової держави, що й знаменує собою наступ третьої стадії розвитку суспільності.

Грушевський розглядає типи переходу до класово-держав­ного укладу в різних культурах та в різних народів, аналізує головні явища-тенденції у формуванні класової держави — на­ростання індивідуалізму проти колективістських засад спільно­сті, всесторонньої нерівності проти егалітарності племінного братства, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класо­вої держави супроводжується, за Грушевським, також появою нових релігій і культів, що легітимізують новий статус-кво, виникненням героїв і " кращих людей", поділом суспільства на чітко сформовані соціальні верстви з монархом нагорі.

Генезис українського суспільства та форм суспільності.

Займаючись питанням української національно-культурної осібності, Грушевський розробляв деякі загальні методологічні проблеми теорії національної та соціальної ідентичності. Зокрема це система факторів формування національно-культурної ідентичності та національної самосвідомості. Серед головних факторів він виділяє спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова, самоусвідомлення своєї приналежності до певної культурно-історичної спільноти.

Культура - один з найбільш стабільних чинників історичного процесу, а соціальний культурний процес становить провідну грань, яка пов'язує в одну цілість історію українського життя. Культура як соціальний факт породжена всією повнотою буття, реальними зв'язками людини і природи, відбиває в собі зумовлений природою і сукупністю соціальних відносин характер способу мислення, світовідчування людини.

У концепції Грушевського соціальні факти виступають основою соціальної інституалізації: мораль, звичаї, релігія, традиція, культура є ланками, що зв'язують сторичний процес, та субстратом соціальної єдності. Соціальним фактам притаманна здатність солідаризувати народ у соціальні форми, ідентифікувати його.

Культура у Грушевського виступає критерієм самоідентифікації народу. На думку вченого, дві сили зустрічаються в історії - народ і територія, а внаслідок такої взаємодії виникає культура. Звідси випливає, що суб'єктом історії може бути тільки народ, а процес творення народом культури водночас є історичним процесом.

Проте культура у концепції Грушевського не протистоїть природі, а є її продовженням, впливаючи на характер культури, на спосіб життєдіяльності народу.

Культура, поряд з релігією і мораллю, є духовним фактором, який надає неповторності народу.