Інформаційної безпеки України

Визначальним елементом створення будь-якої системи є її мета. Отже, очевидним є розгляд даного компоненту і при створенні системи забезпечення інформаційної безпеки України.

Мета функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки полягає:

1) в організації управління системою інформаційної безпеки через ефективне функціонування самої системи її забезпечення;

2) у створенні необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави.

Ефективність системи управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 20 млрд євро на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям близько 100 млрд доларів.

Для досягнення поставленої мети на систему забезпечення інформаційної безпеки покладаються певні завдання.

Головним завданням системи забезпечення інформаційної безпеки України є створення умов для організації управління системою інформаційної безпеки.

До основних завдань системи забезпечення інформаційної безпеки відносять наступні:

- забезпечення інформаційної безпеки усіх складових елементів системи управління НБ;

- забезпечення інформаційно-аналітичного потенціалу країни;

- реалізація державної політики інформаційної безпеки в рамках реалізації політики національної безпеки;

- ведення активної розвідувальної, контррозвідувальної і оперативно-розшукової діяльності з метою забезпечення інформаційної безпеки через здобуття необхідної інформації для відпрацювання стратегічних, тактичних і оперативних рішень у сфері управління інформаційною безпекою та вироблення механізмів їх реалізації;

- виявлення, попередження і припинення розвідувальної та іншої, спрямованої на нанесення шкоди інформаційній безпеці України, діяльності спеціальних служб, а також окремих осіб чи організацій;

- виявлення, попередження і припинення інформаційного тероризму та іншої діяльності, спрямованої на підрив функціонування системи управління НБ;

- моніторинг (спостереження, оцінка та прогноз) стану інформаційної безпеки у зв'язку із впливом загроз та небезпек як зсередини, так і ззовні системи управління НБ;

- протидія технічному проникненню до інформаційних систем об'єктів інформаційної безпеки з метою вчинення злочинів, проведення диверсійно-терористичної та розвідувальної діяльності;

- запобігання можливої протиправної та іншої негативної діяльності суб'єктів системи забезпечення національної безпеки зсередини системи їй на шкоду;

- забезпечення збереження державної таємниці;

- організація демократичного цивільного контролю за функціонуванням системи управління НБ тощо[32].

Система забезпечення інформаційної безпеки України (СЗІБ) створюється і розвивається відповідно до Конституції України та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. Основу даної системи складають органи, сили та засоби забезпечення інформаційної безпеки, які вживають систему адміністративно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, та інших заходів, спрямованих на забезпечення стійкого функціонування системи державного управління.

Формування С3ІБ має відбуватись за усвідомлення необхідності функціонування механізму балансу інтересів усієї системи державного управління в інформаційній сфері.

Зазначимо, що за роки незалежності в Україні лише закладено основи для формування системи забезпечення інформаційної безпеки. Так, певним чином можна говорити про напрацювання великого масиву нормативно-правових актів, де визначені основні повноваження державних органів в інформаційній сфері. Президентом України вживаються активні заходи щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове значення мають діючі Укази Президента України " Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері" (22.04.1998 р.); " Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою" (16.09.1998 р.); " Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади" (14.07.2000 р.); " Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі" (31.07.2000 р.); " Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні" (09.12.2000 р.); " Про рішення Ради національної безпеки і оборони України" (19.07.2001 p.), " Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв'язку та телекомунікацій" (23.08.2001 р.) та ін[7].

Водночас функціонування даної системи не обмежується лише великим масивом нормативно-правових актів. Відтак неможна констатувати про остаточне створення основних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки. І причин тому е багато. Це і не сформованість системи забезпечення національної безпеки, і невизначеність політики національної, а отже і інформаційної безпеки, і відсутність, врешті-решт, доктрини інформаційної безпеки, яка має розвивати положення Концепції національної безпеки, котра в Україні взагалі відсутня. Згодом недосконалість нормативно-правового регулювання даних процесів негативно впливає і на державне управління у даній сфері.

Нормативно-правові засади побудови, поточної діяльності та розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України на сьогодні складають: Конституція України, Закон України " Про основи національної безпеки України", інші законодавчі та нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. Нормативно-правове підґрунтя має досить розвинений характер, оскільки більшість норм відповідають міжнародним стандартам, принципам і нормам забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зокрема права на свободу слова, отримання та поширення інформації. Водночас системні проблеми даються взнаки і при вирішенні галузевих проблем, тому несформованість нормативно-правової бази щодо регулювання суспільних відносин в сфері національної безпеки, відповідним чином негативно впливає на можливість формування достатньої і ефективно діючої нормативно-правової бази з питань забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері.

У Законі України " Про основи національної безпеки України" визначено дев'ять основних напрямів державної політики національної безпеки в різних сферах життєдіяльності. До однією з них належить інформаційна, що дає усі підстави стверджувати, що інформаційна безпека є вагомою складовою національної[5].

У найбільш загальному плані під системою забезпечення інформаційної безпеки слід розуміти систему інформаційно-аналітичних, теоретико-методологічних, адміністративно-правових, організаційно-управлінських, спеціальних та інших заходів, спрямованих на забезпечення стійкого розвитку об'єктів інформаційної безпеки, а також інфраструктури її забезпечення.

Основами формування і функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки є:

- комплексне визначення поняття інформаційної безпеки та її складових елементів, світоглядне і концептуальне закріплення у концепції, доктрині, програмах, планах та інших документах;

- формування і діяльність оптимальної структури системи інформаційної безпеки, аналіз функціонування її окремих елементів, організація функціонування даної системи в цілому;

- формування єдиного методологічного підходу, а також вироблення і прийняття єдиного цілісного і узгодженого законодавства з питань інформаційної безпеки;

- створення чіткого механізму, метою якого було б координування діяльності елементів системи забезпечення інформаційної безпеки на усіх рівнях державного управління;

- підготовка і забезпечення найкращими професійними кадрами всі складові елементи підсистеми інформаційної безпеки[21].

Проблема інформаційної безпеки країни прямо пропорційно пов'язана з проблемою небезпеки, навислої над суспільством, внаслідок незадовільної внутрішньої інформаційної політики. Така постановка питання видається абсурдною - небезпека від поширюваної інформації. Проте, якщо дивитися в корінь, абсурд перестає бути таким.

У цьому контексті пріоритетними національними інтересами в інформаційній сфері є такі:

· забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова, одержання та використання інформації, зміцнення морально-культурних цінностей суспільства;

· утвердження єдиного національного інформаційного простору, який зміцнюватиме цілісність та непорушність країни;

· належний інформаційний супровід державної політики, а саме -- доведення до української і міжнародної громадськості об'єктивної інформації про внутрішню і зовнішню політику України.

Серед інших завдань - гарантування вільного і безперешкодного функціонування ЗМІ, розвиток чесної та відповідальної журналістики; реформування комунальних і державних друкованих ЗМІ; заснування суспільного мовлення і перехід на сучасний цифровий формат; створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження. Усі ці позиції перебувають у площині інтересів національної інформаційної безпеки.

У той же час розвиток інформаційного простору характеризується певними негативними тенденціями, які становлять реальну або потенційну загрозу національній безпеці. При виробленні державної політики не враховується значення інформаційно-комунікаційного аспекту у процесі розбудови держави, консолідації суспільства, європейської та євроатлантичної інтеграції. Відбувається повзуча монополізація теле- і радіо- інформаційного простору олігархічними структурами. Тривожна ситуація склалася у телерадіоефірі прикордонних територій. Нині Україна опинилася під потужним інформаційним впливом країн-сусідів. На книжковому ринку й донині домінує іноземна друкована продукція. У телевізійний ефір постійно проривається продукція сумнівного змісту і якості, що не відповідає духовності й моралі українців. Не вдається розширити сферу застосування української мови[22].

Загальна ситуація в Україні у галузі інформатизації на сьогодні не може бути визнана задовільною і не тільки через кризові явища в економіці. Рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами Заходу становить лише 2-2, 5 відсотка. Загальна криза та технологічне відставання поставили у скрутне становище галузі, які займаються створенням і використанням засобів інформатизації та відповідної елементної бази

В Україні здійснено певні практичні кроки до інформаційного майбутнього. Інформаційно-комунікативні технології, обсяг яких вже перевищив 2 млрд доларів США, що складає близько 5, 2% ВВП України, впродовж останніх десяти років стали вагомим суспільним ресурсом розвитку. Практично завершено будівництво цифрових мереж зв'язку на внутрішньому та міжнародному рівнях. Набув подальшого розвитку національний сегмент мережі Інтернет, кількість користувачів якої на 1 000 мешканців дорівнює 80. Кількість хостів у національному сегменті мережі досягла 88, 2 тис., а веб-сайті - 28, 8 тис. Стрімко зростає ринок засобів мобільного зв'язку, що перевищив 6 млн абонентів. Країна має високий кадровий та науковий потенціал у цій сфері.

Забезпечення інформаційної безпеки є нагальною проблемою в Україні. Підтвердженням можуть слугувати дані, отримані в ході соціологічного опитування проведеного Українським центром економічних та політичний досліджень ім. О. Разумкова. Стан інформаційної безпеки України експерти оцінили переважно негативно („1” і „2” - 49%) та посередньо („3” - 39%) за 5-бальною шкалою. Середній бал склав 2, 44 [26].

Результати досліджень провідних спеціалістів у сфері інформаційної безпеки дають можливість виділити декілька основних джерел загроз безпеці інформаційного суспільства, які можуть зачіпати інтереси людини, суспільства й держави. Тому важливо детально розглянути загрози, а тоді вже говорити про інформаційну безпеку нашої держави. Комісія з питань національної безпеки визначила такі потенційні загрози в інформаційній сфері:

· незбалансованість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

· повільне входження України до світового інформаційного ринку, відсутність у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

· інформаційна експансія з боку інших країн; відтік даних, що містять державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Доцільно розрізняти внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми розуміють - відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що стосується процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері. Недостатню координацію діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

Серед загроз внутрішнього характеру можна виділити поширену в Україні залежність ЗМІ від кланово-олігархічних структур чи держави, що зумовлює односторонність у висвітленні подій. Причиною цього є неприбутковість переважної частини ЗМІ, особливо суспільно-політичного спрямування. Це не дає можливості реалізувати інформаційні проекти як бізнесові, здатні приносити прибуток. Поява нових інформаційних продуктів у країні практично завжди чітко зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп, які орієнтуються на діючу владу. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна частина друкованих ЗМІ розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу.

Найнебезпечнішим джерелом загроз цим інтересам є істотне розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування довкола неї індивідуального “віртуального інформаційного простору”, а також можливості використання технологій впливу на її психічну діяльність. Важливою особливістю способу життя людини в інформаційному суспільстві є істотне скорочення “інформаційних” (часових) відстаней (часу доступу до необхідної інформації), що призводить до появи нових можливостей - як з формування особистості, так і з реалізації її потенціалу. Людство впритул підходить до межі, за якою інформаційна інфраструктура стає, власне кажучи, основним джерелом інформації для людини, безпосередньо впливає на її психічну діяльність, на формування її соціальної поведінки[32].

Необхідно виділити ще одну внутрішню причину, можливо навіть головну, від якої і беруть свій початок всі інші негаразди - це проблема розподілення функцій між органами які здійснюють контроль в інформаційній сфері. А це: Верховна Рада України, Профільний парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, Президент України, Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України тощо. Тому як зазвичай буває - при „семи няньках” немає конкретних дій.

Складність процедур, реалізованих у сучасних технологіях доступу до необхідних інформаційних ресурсів, критично збільшує залежність людини від інших людей, які здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку необхідної інформації, її попередньої обробки, приведення до стану, зручного для сприйняття, доведення до споживача. Власне кажучи, ці люди багато в чому формують інформаційний фон життя окремого індивіда, визначають умови, у яких він живе й діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому представляється винятково важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною інфраструктуро[29].

Одним із джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем і мереж зв'язку критично важливих інфраструктур забезпечення життєдіяльності суспільства. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді як навмисних, так і ненавмисних помилок, збоїв і відмов техніки й програмного забезпечення, шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Об'єктами реалізації таких загроз можуть виступати інформаційні системи енергетичної, транспортної, комунальної й деяких інших інфраструктур.

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури країни, реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності країни, встановлення політичної й соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримання правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва на основі партнерства.

Ще однією загрозою зовнішнього походження є спрямований інформаційний вплив на Україну та її суб'єктів з боку іноземних держав або конкуруючих компаній. Аналіз світового та вітчизняного досвіду інформаційної діяльності дозволяє дійти висновку про існування потенційної загрози проведення проти України підготовлених інформаційних операцій. Спеціальні інформаційні операції не обмежуються воєнно-політичною сферою. Об'єктами експансії можуть бути економічні структури (як державні, так і недержавні).

Ступінь інформаційної безпеки значною мірою визначається рівнем розвитку національної інформаційної інфраструктури захисту інформації [табл. 2.2].

Україна вже неодноразово була об'єктом інформаційних диверсій. Як правило, напередодні укладання українськими підприємствами контрактів на поставку зброї або надання військово-технічних послуг у зарубіжних ЗМІ розпочинаються масовані кампанії зі звинувачення України в постачанні зброї до „гарячих” точок: танків і літаків для талібів; танків для Уганди, гелікоптерів для Сьєрра-Леоне;, скандал із „Кольчугами”, бойкотування спільних українсько-американських навчань у Криму тощо.

Україна стала самостійною державою, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори інших країн. У перші роки незалежності наша держава зі свого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування. Деякі дослідники взагалі говорять про спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір. Робиться це все за допомогою багатьох

Якщо українська влада хоче створити в Україні інформаційне суспільство, то за сучасних умов це можна зробити в першу чергу через Інтернет та доступ до нього якомога більшої кількості людей. Для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання.

Україні нарешті треба хоча б позбутися таких радянських реліктів як " державні та комунальні" ЗМІ. Тоді, принаймні, медіа ринок виглядатиме нормально. Бо, коли одночасно за рекламу конкурують приватні ЗМІ та ЗМІ, що є на повному бюджетному утриманні, - це як мінімум ненормальна конкуренція.

Але паралельно, говорячи про безпеку, варто вже сьогодні думати, як захиститися від Інтернет провокацій як ззовні, так і з середини. Ця проблема сьогодні дуже актуальна у Європейському Союзі. Розуміючи, що " закрити" Інтернет не можна, там роблять основну ставку на медіа грамотність населення. Не виключено, що вже наприкінці місяця у Рейк'явіку в документах Ради Європи з'явиться рекомендація щодо введення курсу медіа грамотності в школах.

В країні мають працювати закони, які сьогодні регулюють інформаційну сферу. Бо поки що система домовленостей, зручностей та політичних впливів грають значно більшу роль, аніж право[26].