Громадянського суспільства з органами державної влади щодо забезпечення інформаційної безпеки держави

Визначення сучасної епохи історії людства як " інформаційної ери" вже стало банальністю, це словосполучення увійшло до повсякденної мови і вживається фактично як синонім поняття " теперішній час".

Однак вступ суспільства в " інформаційну еру" передбачає набуття ним цілком певних ознак, пов'язаних із значним поширенням інформації, множинністю каналів її донесення до користувача, впливом її змісту і форми на усі сфери життя суспільства, світосприйняття людей і ухвалення рішень можновладцями. Держава, прагнучи зберегти цілісність суспільства, яке вона представляє, і захистити його від різнорідних загроз, повинна зважати на ці реалії.

Інформація відіграє в житті будь-якої людини винятково важливу роль. На підставі відомостей про навколишній світ, події, що відбуваються у ньому, дії інших осіб людина приймає рішення щодо власної поведінки, робить припущення щодо можливого розвитку ситуації і адаптації до неї чи впливу на неї. Це вірно для будь-яких часів, і з цього погляду будь-яке суспільство можна назвати " інформаційним": рішення приймаються на підставі вивчення і аналізу даних про навколишній світ і власний стан людини.

Поєднуючи усі зазначенні чинники, доходимо висновку: " інформаційна ера" характеризується тим, що в суспільстві широко розповсюджується інформація, яка впливає на зв'язки між членами суспільства, визначає якість самого суспільства і не може бути вилучена звичними методами.

Однак завданням держави й у інформаційну еру залишається захист життєвих інтересів її громадян і суспільства, яке вона представляє. Зважаючи на специфічність сфери регулювання - інформаційні відносини, - такий захист є нелегким завданням.

Демократична держава повинна віднайти баланс між правом громадян " шукати, отримувати і використовувати будь-яку інформацію та ідеї з будь-яких засобів інформації, незважаючи на кордони" і необхідністю дотримуватися вимог " національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Більше того, кожне суспільство об'єктивно зацікавлене у збереженні своєї мовної та культурної самобутності, що в умовах глобального інформаційного простору і легкості транскордонних впливів є досить важким завданням.

Зрештою, держава покликана виконувати також традиційні завдання підтримання безпеки у галузі інформації: обмеження поширення таємної і конфіденційної інформації, боротьба з пропагандою і спробами підірвати державний лад, забезпечення цілісності суспільства, підтримка правопорядку, запобігання маніпуляціям свідомістю громадян через інформаційні канали.

Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для досягнення своїх цілей. Тому про вплив держави на ЗМІ, пряму чи опосередковану цензуру (байдуже, з яких мотивів: політичної благонадійності чи " попередження пропаганди насильства і порнографії"), заходи пропаганди і контрпропаганди забувати не доводиться. Натомість слід визнати, що ефективність заборонних і обмежувальних заходів неухильно знижується.

Це підтверджує і провал спроб запровадити цензуру в Інтернеті, і неефективність контролю за національними радіо та телепрограмами (засоби супутникового зв'язку, послуги Інтернету стають дедалі доступнішими, що робить цензуру у окремо взятій країні безглуздою; а контроль за розповсюдженням засобів зв'язку занадто коштовний і заздалегідь неефективний; це засвідчує, зокрема, провал спроб СРСР обмежити трансляцію західних програм на свою територію)[36].

Як зазначав відомий фахівець у галузі інформаційної безпеки А. Грамші, державні установи є лише периметром оборони суспільства від інформаційної інтервенції ззовні. Ефективна " позиційна" оборона можлива лише у разі, якщо у суспільстві існує розвинена власна інформаційна галузь: існують власні інформаційні, аналітичні, культурні, інші творчі продукти, які успішно конкурують із зовнішніми. Таким чином, завданням держави стає сприяння всебічному розвиткові приватних і громадських виробників інформаційних, аналітичних, культурних продуктів.

Держава також може забезпечувати свою присутність у інформаційному просторі, постійно і докладно інформуючи громадськість і ЗМІ про свою діяльність, а не приховуючи відповідну інформацію. Наприклад, у США 60% усієї інформації про діяльність держави надходить від уряду, що сприяє поширенню позитивного ставлення до державних органів.

Слід, однак, пам'ятати про те, що заходи безпеки, у тому числі інформаційної - це засоби забезпечення інтересів суспільства, а не самоціль. Відповідно, їх здійснення не повинно перешкоджати здійсненню громадянами права на вільний доступ до інформації, що не становить державної, військової, комерційної чи медичної таємниці. Зокрема, вільний доступ до несекретної інформації органів влади є дієвим способом громадського контролю, що дозволяє робити дії влади чутливими до потреб громадян. Перелік відомостей, що належать до категорій таємниці встановлений у законі " Про інформацію".

До того ж, слід зважати на небезпеку " тоталітарного інформаційного суспільства", яка походить від можливості контролю за операціями в електронних мережах, банках, впливу на засоби масової інформації тощо. Держава має не допускати монополізації ЗМІ, електронних мереж, провайдерів послуг зв'язку, а також законодавчо захищати банківську і комерційну таємницю.

Активна позиція держави у " позитивному впливі" на інформаційний ринок дозволить ефективно донести до аудиторії її позицію, і разом з тим не пригнічуватиме можливостей національних виробників інформаційного, аналітичного і творчого продукту в їх змаганні з колегами з інших країн.

Організації громадянського суспільства не визнаються інститутами влади як повноцінні партнери у суспільному діалозі. Навпаки, влада стимулює створення «квазігромадянського суспільства», яке пов’язане з нею, а отже, й залежить від неї. Таке «квазігромадянське суспільство» не здатне повноцінно здійснювати моніторинг політики та громадський контроль за діями влади, воно потрібне для імітації реформ, забезпечення псевдогромадянської участі у владних проектах.

Така складова громадянського суспільства, як профспілковий рух, переживає кризу, профспілки не завжди ефективно представляють та захищають соціальні та економічні інтереси громадян, відстоюють громадянські права і свободи найманих працівників.

Українській владі бракує стратегічного бачення щодо необхідності проведення політики підтримки незалежного громадянського суспільства. З боку влади відсутнє усвідомлення того, що результативність та ефективність політики значною мірою пов’язана з її підтримкою з боку суспільства.

Громадські організації, благодійні фонди, які проводять в життя суспільно важливі ініціативи в сфері захисту прав людини, охорони здоров’я, збереження екології, розвитку освіти, допомоги неповносправним, практично знаходяться поза увагою держави[17].

Стан громадянського суспільства традиційно характеризується суперечністю між позитивною динамікою кількісних і стабільними низькими значеннями якісних показників. Дані Державної служби статистики України фіксують стійку позитивну динаміку кількості організацій громадянського суспільства за останні 7 років (табл.3.1).

Водночас систематичний соціологічний моніторинг " Українське суспільство" Інституту соціології НАН України за 2004 - 2012 рр. засвідчує вкрай низькі якісні показники суспільної активності населення. Так, 83 % громадян України не є учасниками жодної громадської, політичної організації чи руху. За даними того самого моніторингу в 2010 р. благодійним фондам і громадським організаціям переважно або цілком довіряли лише 15, 5 % громадян.

Підтвердженням низької спроможності більшості зареєстрованих громадських організацій є їх пасивність, що яскраво виявляється на тлі оперативної самоорганізації громадян у нові структури та рухи у разі настання реальної загрози обмеження чи порушення громадянських прав.

Зміни в політичній системі України, що відбулися протягом 2010 року, підвели формальну риску під " помаранчевим" періодом у політичній історії України. У суспільній свідомості значно поширилося сприйняття зазначеного періоду як доби нездійснених надій, істотно збільшилося розчарування громадян у політиці та політиках. Але при цьому почало стимулювати пошук альтернативних політичним механізмів висловлення громадянської позиції, зокрема через інститути громадянського суспільства.

Сьогоднішній стан нашого суспільства дозволяє говорити про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії — зв'язку, комп'ютерного, інформаційного, аудіовізуального ринків, до формування загальної стратегії входження в інформаційне суспільство, у якій на перший план виходять соціальні потреби, особистість. Державі на цьому етапі, на наш погляд, необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у розвитку інформаційного сектору економіки в країні. Головне завдання сьогодні — створити таке поєднання державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційного сектору економіки. На сьогодні вже настав період переосмислення діяльності органів, що забезпечують розвиток інформаційної сфери в Україні.

Вважаємо, що першочергову увагу органи державної влада, політичні об'єднання і наукова громадськість повинні звернути до вирішення проблеми розвитку концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням основних особливостей сучасного розвитку української державності. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (у першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг[28].

Враховуючи подвійну природу інформаційного чинника, який присутній у кожній з інших складових національної безпеки (політичній, соціальній, економічній, екологічній, військовій тощо), можна виокремити саме його. У цілому політика національної безпеки держави спрямована на мінімізацію та, по можливості, уникнення існуючих чи потенційних внутрішніх або зовнішніх загроз розвитку держави у відповідності з її цілями [40].

Слід наголосити, що безпеку суспільства не можна традиційно зводити лише до охорони громадського порядку. По суті, громадська безпека – це безпека суспільства як цілісного соціального організму, безпека суспільних відносин, що складаються в родині, у державі, на виробництві, в усіх сферах життєдіяльності. Безпека суспільства є реалізацією позитивних соціальних очікувань, міра добробуту, усвідомленого почуття благополуччя, соціального оптимізму, коли людина, суспільство впевнені у своїй здатності задовольнити свої потреби та бажання. Мається на увазі впевненість людей у своїх прибутках, зарплаті, здоров’ї, безпеці, тобто у своєму особистому бутті, незалежно від різних несприятливих обставин.

Безпека суспільства забезпечується органами державної влади, органами місцевого самоврядування, недержавними, громадськими структурами та заходами, а також особисто кожною людиною. Формально провідну роль у забезпеченні суспільної безпеки поки виконує держава, що, власне, і є її основним призначенням. Свої функції держава при цьому виконує через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на загальнонаціональному, обласному і місцевому рівнях.

Отож державна політика забезпечення інформаційної безпеки країни визначає основні напрямки діяльності органів державної влади[40].

Діяльність держави та її органів у сфері забезпечення інформаційної безпеки є багатогранною: це захист державних секретів, дотримання та охорона конституційних прав громадян в інформаційній сфері тощо. Через те організація діяльності держави у питаннях забезпечення інформаційної безпеки – це послідовний безперервний процес, спрямований на розробку і здійснення правових, організаційних, технічних та інших заходів у цій сфері.Крім цього, інформаційна безпека повинна забезпечуватися шляхом проведення цілісної державної програми відповідно до Конституції та чинного законодавства України і норм міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм, що стосуються національної інформаційної політики України.

Можна стверджувати, що інформаційна безпека передбачає можливість безперешкодної реалізації суспільством і окремими його членами своїх конституційних прав, пов’язаних з можливістю вільного одержання, створення й розповсюдження інформації. Поняття інформаційної безпеки держави слід також розглядати у контексті забезпечення безпечних умов існування інформаційних технологій, які включають питання захисту інформації, як такої інформаційної інфраструктури держави, інформаційного ринку та створення безпечних умов існування і розвитку інформаційних процесів[41].