Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах

Паливно-енергетичний комплекс

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) є базовим, одним з найважливіших і найпотужніших міжгалузевих комплексів. До його складу входять галузі паливної промисловості та електроенергетики. Паливна промисловість включає сукупність галузей промисловості, що займаються видобутком різних видів палива (вугільна, нафтова, газова, торф'яна і сланцева) та їх транспортуванням (нафто- і газопроводи).

Електроенергетика об'єднує теплову, гідро - й атомну енергетику та лінії електропередач.

ПЕК - це велика міжгалузева територіальна система, складова частина єдиної господарської системи країни. Його кінцева мета - ефективне і надійне забезпечення потреб населення і господарства країни в енергії високої якості.

Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, з обов'язковим урахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна інтенсифікація виробництва, інноваційні процеси в економіці України та її регіонів ставлять перед паливно-енергетичним комплексом надзвичайно складні завдання, збільшують його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- й електроозброєності.

Паливно-енергетичний комплекс впливає на розвиток усіх галузей і сфер господарського комплексу країни та її регіонів, а також на розміщення суспільного виробництва. Дешеве паливо й електроенергія сприяють поглибленню спеціалізації регіонів, формуванню крупних територіально-виробничих комплексів, промислових вузлів і центрів.

В структурі паливного балансу, тобто у видобутку власних енергоносіїв, в Україні переважає вугілля, а в структурі споживання провідна роль належить природному газу - тут більше половини енергоресурсів, що споживаються. В таких умовах забезпеченість потреб України у природному газі та нафті за рахунок власного виробництва надто низька і існує за рахунок постачання їх з Росії та Туркменістану.

Враховуючи слабку забезпеченість України власними енергоносіями, необхідною є перебудова структури виробництва з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції, впровадження енергозберігаючих технологій та сучасних досягнень науково-технічного прогресу. Це стосується, в першу чергу, чорної металургії, машинобудування, хімічної промисловості.

Найважливішою галуззю паливної промисловості України залишається вугільна промисловість. Вугілля в Україні є єдиним паливним ресурсом, запаси якого дозволяють повністю задовольнити власні потреби національної економіки. Загальні запаси вугілля в Україні складають майже 119 млрд т, з них більше 56 млрд т — балансові запаси. Зосереджені запаси вугілля в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському кам'яновугільних Дніпровському буровугільному басейнах. За питомою вагою балансових запасів найбільші перспективи має Донецький басейн — 93 % усіх запасів.

Основним районом видобутку вугілля в Україні залиша- ється Донецький басейн, площа якого становить майже 50 тис. км 2, а запаси вугілля перевищують 100 млрд т, третину яких складає коксівне вугілля і понад 20 % - високоенергетичні антрацити. В Донбасі зосереджено 91, 5 % вуглевидобувних підпри- ємств країни. Донецький басейн розміщується в межах Донецької і Луганської областей, східних районів Дніпропетровської області (Західний Донбас) та південних районів Харківської області. Великий Донбас включає і частину Ростовської області Російської Федерації.

Майже 20 % вугілля Донбасу надодить на експорт у Молдову і країни Східної Європи. Другим за значенням районом видобутку вугілля в Україні є Львівсько-Волинській басейн, який був розвіданий у 1940-х p., а інтенсивна розробка його почалася в післявоєнні роки. Він розміщений у межах Львівської і Волинської областей. Основні центри видобутку вугілля - Нововолинськ, Червоноград, Соснівка, Горняк.

Вугілля Львівсько-Волинського басейну використовується переважно населенням та на теплових електростанціях західних областей України.

Головні запаси бурого вугілля зосереджені в Придніпровському буровугільному басейні і складають понад - 4 млрд т. Найбільші родовища - Ватутинське та Звенигород- ське в Черкаській області, Олександрійське в Кіровоградській і Коростишівське в Житомирській області. Вугілля басейну використовується переважно для побутових потреб населення та на теплових електростанціях.

В останнє десятиріччя вугільна промисловість України знаходиться у кризовому стані: видобуток вугілля скоротився удвічі, різко знизилися всі економічні показники та соціальна захищеність працівників цієї найбільш небезпечної і трудомісткої галузі промисловості. Виведення вугільної промисловості з кризи - одна з найскладніших проблем розвитку економіки України. Це пов'язано з постійним погіршанням гірничо-геологічних умов розробки родовищ, украй незадовільним станом шахтного фонду, значним скороченням капітальних вкладень у розвиток вуглевидобувних підприємств, низькими темпами ринкових реформувань у галузі та збільшенням витрат на вирішення соціально-еко- номічних проблем шахтарських регіонів. Сьогодні майже 40 % •109 усіх шахт працюють понад 50 років, а деякі — більше 70 років і лише 8 % шахт експлуатуються менше 20 років. Майже всі шахтарські регіони є зонами екологічного лиха. Підприємства вугільної промисловості належать до еколого- небезпечних, їх викиди в атмосферу складають 25 % усіх викидів в Україні. Розробка вугільних родовищ впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод, посилює забруднення повітряного простору, погіршує родючість земель. Великі площі родючих земель у шахтарських регіонах зайняті відходами вуглевидобутку (породою), значна частина яких горить. Нині лише в Донбасі налічується понад 1300 териконів, з яких 300 - горять.

Незадовільний екологічний стан у вуглевидобувних районах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації підприємств металургійної і хімічної промисловості.

Важливою галуззю паливної промисловості є нафтова, яка представлена нафтовидобувною та нафтопереробною промисловістю. Використання нафти на Україні почалося ще на початку XVII ст., а як галузь промислового виробництва вона почала роз- виватися в Прикарпатті з другої половини XIX ст. на базі Бориславського нафтового родовища. До 1965 р. Україна за розвіданими запасами нафти займала одне з перших місць у Радянському Союзі. Нині запаси нафти в Україні оцінюються в 1, 2 млрд т. Нафта в паливному балансі України займає значне місце і має важливе значення.

Видобуток нафти в Україні зосереджений у трьох нафтогазоносних районах: Східному (Дніпровсько-Донецький район), Західному (Передкарпаття та Закарпаття, Карпати і Волино-Подільська область) та Південному (Причорноморський і Азовський райони). Найбільш перспективним є Східний нафтогазоносний район, на долю якого припадає майже 60 % запасів і більше 80 % видобутку нафти в Україні. Основний видобуток нафти тут ведеться в Чернігівській (Леляківське, Прилуцьке, Гнідинцівське родовища), Полтавській (Глинсько-Розбишівське, Новогригорівське, Сагайдацьке, Радченківське) та Сумській (Охтирське, Бугруватівське, Рибальське, Качанівське й інші родовища) областях.

Для сучасної економіки України велике значення має природний газ. Його питома вага в паливному балансі країни досить висока. Загальні запаси природного газу в Україні розміщені, як і нафти, в трьох нафтогазоносних районах: Східному, Західному й Південному. Газова промисловість в Україні - одна з наймолодших галузей, яка має величезне значення і розвивається прискореними темпами. Розвиток газової промисловості в Україні розпочався на початку XX ст., і був тісно пов'язаний з промисловою розробкою та експлуатацією Дашавського родовища природного газу у Львівській області. Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними були незначні обсяги видобутку газу та його висока собівартість. Слабкий розвиток газової промисловості в довоєнний період був зумовлений як обмеженою кількістю розвіданих родовищ, так і відсутністю спеціального оснащення для газових промислів.

Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після другої світової війни, коли розпочалася інтенсивна експлуатація відкритих родовищ природного газу в західних областях та активізувалися пошуки газу по всій території республіки. Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та бурінню свердловин у 1946—1950 рр. були відкриті Шебелинське (Харківська область), Радченківське (Полтавська область), Більче-Волицьке (Львівська область) родовища і нові горизонти на Опарському і Дашавському родовищах. Велике значення для розвитку газової промисловості України мало введення в експлуатацію в 1956 р. одного з найбільших у Європі - Шебелинського газового родовища в Харківській області.

Завдяки відкриттю великих газових родовищ на сході України, в Оренбурзькій і Тюменській областях, на Північному Кавказі Росії та в Середній Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт. Нині Україна має потужну і розгалужену газотранспортну систему. Загальна довжина газопроводів перевищує 35 тис. км, у тому числі 23 тис. км складають магістральні газопроводи. В Україні експлуатується 13 підземних газо- сховищ потужністю 30 млрд м³ газу на рік. Українською газотранспортною системою здійснюється транзит російського газу (до 120 млрд м ³ щорічно) до країн Центральної та Західної Європи. Тому важливою проблемою тут є необхідність забезпечити високоефективне функціонування газотранспортної системи, надійну подачу газу на внутрішній ринок і ринки Європи, нарощування потоків та інтеграцію в загальноєвропейські й міжконтинентальні газопровідні мережі.

Розвідані запаси вуглеводнів в Україні обсягом близько 5 млрд т умовного палива, в тому числі на невеликих глибинах Азово-Чорноморського шельфу, є перспективною основою для подальшого розвитку як нафтовидобувної, так і газовидобувної промисловості.

В структурі паливного балансу України відповідне місце займає торф. Видобуток його в Україні відомий із XVII ст., але як галузь господарства торф 'яна промисловість почала розвиватися на початку XX ст. Найбільш розвинута ця галузь в областях Полісся: Київській, Житомирській, Чернігівській, Волинській, Рівненській і Львівській. Усього в Україні відомі майже 25 родовищ торфу із загальними запасами до 2, 5 млрд т.

Основним споживачем торфу є промисловість (понад 96 % усього споживання) та населення, яке використовує його для побутових потреб (як паливо). Частково торф використовується в промисловості і як хімічна сировина.

Другою важливою галуззю паливно-енергетичного комплексу України є електроенергетика. Роль її в господарському комплексі країни визначається тим, що будь-який виробничий процес та будь-який вид обслуговування населення пов'язані з використан- ням енергії. Її можна передавати на значні відстані і перетворювати в теплову, механічну та світлову енергію. Разом з тим, електроенергію не можна накопичувати для подальшого використання. Електроенергетика спільно з машинобудуванням і хімічною промисловістю визначають науково-технічний прогрес, рівень соціально-економічного розвитку країни, забезпечують її економічну незалежність та збільшують експортний потенціал. Електроенергетика є необхідною передумовою розвитку господарства і спеціалізації окремих регіонів країни. Особливо великий вплив вона має на енергомісткі галузі та виробництва - виплавку алюмінію, титану, магнію, електросталі й на деякі галузі хімічної промисловості. Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і сільського господарства. Електроенергетика сприяє поліпшенню побутових умов та підвищенню життєвого рівня населення.

Україна має потужну електроенергетику. Розвиток електро- енергетики в Україні розпочався в кінці XIX ст. В 1888 р. було вперше встановлено електричне освітлення в саду Шато-де-Флер (нині стадіон «Динамо») в Києві, а в 1890 р. почала працювати перша електростанція, яка освітлювала міський театр і вулицю Хрещатик.

Основи розвитку електроенергетики України було закладено у 20-ті роки XX ст. у плані ГОЕЛРО, де були сформовані основні напрями: концентрація виробництва електроенергії і централізація її розподілу.

Сучасна потужність електростанцій України складає 53, 9 млн кВт, у тому числі теплових електростанцій — 35, 0 млн, гідроелектростанцій - 5, 0 млн і атомних -13, 8 млн кВт. Основну частину електроенергії дає каскад ГЕС на Дніпрі: Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська та Каховська ГЕС, а також Дністровська ГЕС і ГАЕС на Дністрі, Теребле-Ріцька в Закарпатті та кілька десятків невеликих ГЕС на Південному Бузі, Росі та інших малих річках.

Все більшого значення в Україні набуває атомна електроенергетика. На території країни знаходиться п'ять АЕС. На чотирьох діючих АЕС (Запорізькій, Хмельницькій, Рівненській і Південно-українській) експлуатуються 15 енергоблоків, загальна потужність яких складає 13, 8 млн кВт, або 25, 7 % загальної потужності електростанцій країни.

Україна відноситься до країн з високим рівнем розвитку атомної енергетики. За цим показником її випереджають лише Франція (близько 80 % у загальному виробництві електроенергії країни), Швеція, Бельгія, Південна Корея. Аварії на Чорнобильській АЕС та інших АЕС світу показали, яку загрозу для населення і навколишнього середовища несе атом, якщо він виходить зпід контролю людини. Все більшої гостроти набуває проблема захоронення радіоактивних відходів атомної енергетики. Але в більшості країн світу визнано, що альтернативи розвитку атомної енергетики в сучасних умовах немає. Тому в найрозвинутіших країнах активно ведуться наукові дослідження і приділяється особлива увага розвитку ядерної енергетики.

Основними чинниками зменшення використання встановленої потужності електростанцій України є спад виробництва (відповідно і попиту), зношеність обладнання електростанцій, обмеженість палива для теплових електростанцій та порушення відтворювальних процесів основного капіталу. В результаті зниження виробництва електроенергії в Україні (майже на 35 % за 1991—2007 рр.) збільшуються резерви потужностей у цій галузі.

Перспективний розвиток електроенергетики передбачає такі пріоритети:

- модернізацію потужностей діючих ТЕС на основі їх технічного переозброєння і впровадження нових технологій спалювання низькосортного твердого палива;

- введення в дію нових енергоблоків на діючих АЕС;

- модернізацію потужностей діючих ГЕС та ГАЕС і будівництво нових у басейнах гірських річок Карпат.

Для визначення оптимальних рівнів споживання електроенергії враховуються наступні структурні зрушення в економіці України:

- розвиток промисловості з метою збільшення виробництва продовольчих і промислових товарів;

- прискорений розвиток агропромислового, паливно-енергетичного комплексів, переорієнтація машинобудування на виробництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;

- зростання обсягів експортної та імпортозамінної продукції.

Основним напрямом розвитку теплової електроенергетики є реконструкція і модернізація ТЕС, упровадження нових технологій, орієнтація на використання низькосортного вугілля. Перспективний розвиток гідроенергетики відбуватиметься за рахунок будівництва гідроакумулюючих електростанцій (ГАЕС) та інтенсивного використання гідроресурсів малих і середніх річок, особливо гірських річок у зоні Карпат.

В атомній енергетиці основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою посилення їх надійності та безпеки, введення в експлуатацію нових енергоблоків. Велике значення для подальшого розвитку атомної енергетики в Україні має створення в країні ядерно-паливного циклу, що забезпечить гарантовану незалежність її АЕС від імпорту ядерного палива.

Через нестачу в Україні традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти й особливо природного газу) єдиним надійним джерелом енергозабезпечення господарського комплексу і населення в перспективі може бути лише атомна енергетика. Однак для її успішного використання необхідно:

- будівництво нових високонадійних реакторів та блоків на діючих АЕС;

- створення на території України на базі наявних багатих покладів уранової руди власного ядерного енергетичного циклу;

- вирішення проблем консервації і демонтажу АЕС, що відпрацювали свій потенціал;

- забезпечення довгострокового зберігання радіоактивних відходів шляхом побудови надійних і безпечних сховищ. Для підвищення надійності паливо- та енергозабезпеченості господарського комплексу України, зважаючи при цьому на значні поставки нафти і природного газу до країни, необхідно розши-рити кількість джерел постачання енергоносіїв з тим, щоб залежність від постачання по кожному паливному ресурсу з одного джерела не перевищувала 30 % загальних обсягів їх постачання. Адже на такому рівні ця проблема стає не тільки економічною, але й політичною. Якщо даний показник перевищує 40 %, то це вже проблема державної безпеки. Саме тому в Україні гостро стоїть питання диверсифікації джерел імпорту нафти і природного газу. Можливими шляхами вирішення його може стати імпорт нафти з Азербайджану, Казахстану та країн Близького Сходу, а природного газу - з Ірану, Туркменистану, Алжиру. Проблеми з енергопостачанням, які нині склалися в країні, зумовлюють необхідність, по-перше, зупинити поглиблення енергетичної кризи і, по-друге, забезпечити енергетичну безпеку України в умовах переходу до стійкого розвитку. Одним з найважливіших завдань щодо вдосконалення структури енергетичного балансу є підвищення ефективності використання енергоресурсів та їх всіляка економія. Подальше зростання ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів вимагає широкого впровадження енергозберігаючої техніки і технологій в усіх галузях господарства, вдосконалення нормативів, використання моральних та матеріальних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за перевитрати, перевищення норм і лімітів.

Нині в економіці України залишаються ще значні втрати енергоресурсів на всіх стадіях виробництва - від видобутку й переробки до кінцевого споживання продукції. Ці втрати складають велику частину видобутого палива і виробленої електроенергії. Оскільки найбільшим споживачем паливно-енергетичних ресурсів і електроенергії є промисловість (до 60 % усіх ресурсів), то на цю галузь припадає до 80 % можливої економії даних ресурсів.