Початок промислового перевороту, його особливості в Україні

Одним з найважливіших показників цього процесу у першій половині XIХст. був подальший розвиток промис­ловості — збільшувалося число промислових підприємств і обсяг вироблюваної ними продукції, виникали нові галу­зі виробництва. Підприємства, на яких використовувалась праця вільних найманих робітників, витісняли мануфак­тури з примусовою працею кріпосних селян. Ширше у виробництві застосовувалися машини, тобто починався промисловий переворот. Формувалися нові класи, власти­ві для нового, капіталістичного суспільства — пролетаріат і буржуазія.

Разом з тим, у Росії, і в тому числі в Україні, промис­ловий переворот проходив значною мірою в своєрідних умовах. Буржуазна революція в Росії, як відомо, до початку XX ст. не відбулася. Внаслідок цього капіталістичний розвиток країни надзвичайно ускладнювався існуванням феодально-кріпосницьких відносин. І саме ця обставина наклала глибокий відбиток на характер мануфактури, а потім — на промисловий переворот та пов'язаний з ним процес формування ринку.

Мануфактурний період розвитку промисловості в Ро­сійській імперії співпав тут з феодально-кріпосницькою епохою. А в межах цього періоду виникли і співіснували не один, а різні види мануфактур: капіталістична і кріпос­на (вотчинна, посесійна, казенна).

Єдине, що було загальним для них, — це складний поділ праці всередині підприємств. А за своєю економіч­ною природою вони являли собою категорії прямо проти­лежного порядку.

Кріпосна мануфактура як специфічна форма товарно­го виробництва (заснованого на примусовій праці) в сере­дині XIX ст. приходить у суперечність з поміщицько-крі­посним господарством. Простежується така закономір­ність: чим більше мануфактура була пов'язана з базовим господарством, тим більш негативно це впливало на її господарську діяльність.

У першій половині XIX ст. розвивається процес зане­паду вотчинної та посесійної мануфактури і швидкого зростання купецької та селянської. Так, у 1860 році у Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94, 2%.

Особливо важким було становище посесійних підпри­ємств у зв'язку з тим, що їхні власники не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. У 1840 р. уряд дозволив власникам посесійних мануфактур звільняти­ся від посесійних селян, і поступово посесійні підприєм­ства перетворилися на капіталістичні. Якщо у 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею стано­вила 46, 2%, то у 1861 р. — 94%, а вільнонайманих робіт­ників — 25, 6% та 73, 7% відповідно.

Капіталістична мануфактура, що народжувалася, функ­ціонувала поза межами феодально-поміщицьких госпо­дарств і всупереч їм. Вона з самого початку, разом з попе­редніми формами товарного виробництва, являла собою уклад суспільного господарювання, який базувався вже не на дворянській монополії на кріпосну працю, а на капіталі та конкуренції. Головне протиріччя між нею і феодально-кріпосницькою системою проходило по лінії формування кадрів робочої сили. Капіталістична мануфактура потре­бувала вільнонайманих робітників, кріпосництво гальму­вало, уповільнювало процес їх появи.

Досягнення на шляху розвитку капіталістичної ма­нуфактури у дореформений період були прямо пропор­ційні поширенню в ній вільнонайманої праці. Вільно­найманий робітник як продавець робочої сили намагав­ся одержати за неї більше і тому був зацікавлений у наслідках своєї праці. Завдяки цьому ставали можли­вими технічні удосконалення виробництва, підвищення його конкурентоспроможності. Відповідно змінювалися позиції мануфактури на ринку. У результаті тут ство­рювалися умови для переростання капіталістичної ма­нуфактури у фабрику.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивалися різ­номанітні галузі промисловості: харчова, винокурна (ґу­ральництво), борошномельна, олійна, цукрова і тютюнова, суконна, полотняна, паперова, канатна, салотопна, свічко­ва, миловарна, шкіряна, селітроварна, скляна, цегельна, фарфорово-фаянсова, залізорудна, металообробна, кам'яно­вугільна, машинобудівна та ін.

Промисловий переворот в Україні, як і в Росії, розпоча­вся в 30-х роках XIX ст., але мав свої особливості. В Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку ману­фактуру, а в Україні — поміщицьку і розпочався тут з харчової галузі, яка стала широко розвиватися в 20-х ро­ках XIX ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. графом Понятовським у селі Трощені Канівсь­кого повіту на Київщині. З кінця 30-х — початку 40-х років поміщиків України охопила «цукрова гарячка» — 1846 року налічувалося 229 цукроварень, що становило дві третини таких підприємств усієї Росії. У виробництві почали застосовувати машини. Перший цукровий завод був збудований 1843 року, а у 1858 році серед усіх цукро­варень України 60% було парових.

Унаслідок запровадження технічних удосконалень, виникнення купецького капіталу (кількість купецьких цукроварень збільшувалась, але на середину XIX ст. вони ста­новили тільки 3, 1% усіх цукрових заводів) і часткової використання найманих робітників тут зросла продуктивність праці. Якщо у 1849 р. на одного робітника припадало 25, 5 пуда виробленого цукру на рік, то у 1859 р. – 42 пуда. Так поступово в цій галузі набуває розвитку процес перетворення кріпосної мануфактури на фабрику.

Україна в 1861 р. давала 80% загальноросійського виробництва цукру. Перше місце в цій галузі займала Київська губернія, де вироблялось 60% цукру України.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробни­цтва була суконна. В ній за першу чверть XIX ст. кіль­кість мануфактур зросла у 8 разів. Помітну роль у цій галузі на початку XIX ст. відігравали поміщицькі під­приємства, частка яких становила 65, 5% у загальному обсязі виробництва.

На кріпосних суконних мануфактурах почали засто­совувати машини. Так, у Чернігівській губернії 1845 року на 9 мануфактурах працювало 246 машин усіх наймену­вань; у Київській губернії — на 6 мануфактурах — 338 машин і т.д.

У першій половині XIX ст. у суконну промисловість проникає купецький капітал, створюються мануфактури, на яких використовувалася більш продуктивна наймана праця і машинна техніка. У 1861 р. в Україні таких ма­нуфактур було 20. Дев'ять з них було засновано у посаді Клинці на Чернігівщині. Вони дали в 1860 році 47, 5% загального обсягу продукції суконного виробництва Укра­їни, а в цілому на купецькі підприємства припадало 53% продукції.

Із застосуванням машин і парових двигунів тут швид­ше, ніж в інших регіонах, почалася технічна революція. Першу парову машину на 24 к.с. було застосовано на мануфактурі Д.О.Зубова та Я.В.Степуніна в 1841 р. Але підприємці почали активно їх застосовувати лише з 50-х років, і це одразу ж позначилося на продуктивності вироб­ництва. Кількість мануфактур у Клинцях з 1834 р. по 1860 р. зросла на дві одиниці, робітників — більше, як у 4 рази, а вихід сукна збільшився у 5 разів.

Парова техніка почала використовуватись і в ґураль­ництві. Переважна частина цих мануфактур також нале­жала поміщикам. Ґуральництво широко розвивалося у Полтавській, Чернігівській Харківській, Подільській, Во­линській губерніях. Великі ґуральні з досконалішою тех­нікою почали витісняти малі. Якщо в 1810 році на Укра­їні було 7839 ґуралень, які виробили 6 млн. відер горілки на рік, то у 1860 р. лишилося тільки 2497 ґуралень, які виробляли 40 млн. відер.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не являли собою особливого інтересу для помі­щиків. Такими були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, миловарні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали значних грошових вкладень, і цим могли скористатися власники незначних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торговців. За станом на 1860 рік їм належало на Катеринославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень проти 5 у 1814 р.

У середині XIX ст. у Києві працювали також великі цегельні Г.Барського, М.Бубнова, І.Романовського.

Серед галузей важкої промисловості у дореформений період у Донбасі зароджується кам'яновугільне виробни­цтво. Донецькі кам'яновугільні родовища були відкриті ще у 20-х роках XVIII ст., але систематична їх експлуата­ція почалася тільки на початку XIX ст.

Розвиток кам'яновугільної промисловості у першій половині XIX ст. відбувався дещо повільно. Так, видобу­ток кам'яного вугілля в Донбасі в 1820 р. склав 250 тис, у 1850 р. — 3540 тис, у 1860 р. — 6 млн. пудів.

За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на 2-місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезько­му басейну.

Застосування машин і перехід до фабрик стимулю­вав попит на металеві вироби, що створювало умови для розвитку металообробної галузі і машинобудування Україні.

Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі 1835 року купець А. Заславський. Подібні підприємства почали виникати і в інших містах України. Заводи харківських купців Р. Пледаньова та І. Рижова, Київських — Дехтярьових виготовля­ли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування для цукроварень і ґуралень. Створювались складні ма­шини — паровики, що приводили в дію різні механічні пристрої. При великих цукрозаводах виникали механічні майстерні з виробництва заводського устаткування. З ча­сом вони перетворились на самостійні механічні заводи. У дореформений період в Україні було 20 машинобудів­них заводів, які виробляли продукцію на 1231 тис. крб. Майже 88% цієї суми припадало на заводи Київської, Во­линської, Катеринославської та Херсонської губерній.

Розвивалось у першій половині XIX ст. і сільськогос­подарське машинобудування. У 1837 р. була заснована в Катеринославі механічна майстерня, яка виробляла мо­лотарки, віялки, устаткування для млинів. У 1844 році в Одесі була створена механічна майстерня Ф.Фалька, яка згодом стала заводом, на якому виготовляли сільськогос­подарські машини, двигуни й чавуноливарні вироби.

Однак до реформи машинобудівельні заводи не задо­вольняли потреби краю. Тому значна частина машин за­возилась з-за кордону, головним чином, через Одесу. Так, за 10 років (1850-1860 рр.) цей імпорт зріс у три рази.

Розвиток промисловості супроводжувався формуван­ням нових промислових і торговельних центрів. На пів­дні —це Одеса, Херсон, Миколаїв, Таганрог та ін. Напри­клад, у 50-х роках XIX ст. в Одесі почали діяти досить великі заводи: чавуноливарний Рестеля (1844 р.), сільсь­когосподарських машин І.Гена (1854 р.), судноремонтні майстерні «РОПІТ» (1858 р.), механічний завод Белліно-Фендеріха (1860 р.), тютюнова фабрика Попова (1860 р.), перший паровий млин Л.Тома (1851 р.). У 1858 р. у місті діяло 68 фабрик і заводів із загальним річним виробни­цтвом у 4 млн. крб.

Водночас створювалися металообробні заводи. У 1833 р. виникли чавуноливарні заводи у Харкові та Одесі. Такі підприємства створювались на Луганщині, Київщині,

Слобожанщині, Чернігівщині. У 1860 р. на Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. Вони дава­ли продукції на суму 68 тис. крб. Але технічний прогрес тут торкнувся лише купецьких підприємств.

Загалом механічне і ливарне виробництво як у техніч­ному, так і в організаційному відношенні залишалось мануфактурним.

Зрушення, що відбувалися у господарстві, не могли не позначитися і на станові транспорту. Проте зміни у цій галузі відбувалися дуже повільно і, як і раніше, паную­чим видом транспорту був гужовий. Він використовував­ся на старих шляхах сполучення і його експлуатували, здійснюючи чумацтво та підводну повинність. В Україні було лише два стратегічні шосе — від Києва і Харкова до Петербурга.

Розвивався річковий транспорт: якщо в 1852 р. у Дніпровському басейні налічувалося пароплавів загаль­ною потужністю 360 к. с, то у 1859 р. — 17, у тому числі З пасажирські.

Зростав оборот вантажу Чорноморсько-азовських пор­тів та суден, які обслуговували їх. У 40-50-х рр. основна частина обороту вантажу припадала на парусні судна.

Таким чином, у дореформений період промисловість на Україні досягла певних успіхів.

У цукроварінні та видобутку вугілля вона набувала загальноімперського значення. Впровадження досконалі­ших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни у розміщенні виробни­цтва. Підприємства фабрично-заводського типу (у 1860 р. вони складали 15% промислових підприємств України) будувалися переважно у містах.

Змінювався і їх склад. Так, у 1828 р. в Україні було 53, 8% поміщицьких та 46, 2% купецьких підприємств, а на початку 1861 р. поміщицькі становили лише 5, 8%, а купецькі — 94, 2%. Протягом останніх дореформених де­сятиліть частка вільнонайманої праці в українській про­мисловості зросла з 25% у 1825 р. до 74% у 1861 р.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Переважаю­чими стали капіталістичні мануфактури, були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин, праці найманих робітників.

Розвиток капіталістичної промисловості, початок про­мислового перевороту, формування класів пролетаріату та буржуазії були виявом розкладу й кризи кріпосницької системи, яка стала важким гальмом економічного про­гресу України.

Промисловий переворот супроводжувався формуванням нових верств населення — промислової буржуазії та пролетаріату. Зростала чисельність купців. Протягом 1816-1859 років кількість купців збільшилася з 18, 2 до 104 тис. Купці перетворювались на буржуа, коли почина­ли займатися підприємницькою діяльністю на основі на­йманої робочої сили.

Обставини змушували також багатьох поміщиків ста­вати на буржуазний шлях господарювання. Під впливом товарно-грошових відносин вони мусили відмовитися від непродуктивної праці кріпаків і вербувати наймитів, по­єднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа.

До буржуазії належали також підприємці, які не мали власної залежної робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, заможні представники податних станів, у тому числі й селяни.

Продовжувалося формування українського робітничо­го класу. Його основним соціальним джерелом висту­пало селянство. Для цього складалися відповідні умови. З початком промислового перевороту, застосуванням па­рової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала значною. Безземельні й зу­божілі хлібороби мусили шукати собі заробітки. Не по­риваючи остаточно зі своїм господарством, вони найма­лися на сезонні роботи. Чимало сезонників згодом става­ло фабричними робітниками.

У першій половині XIX ст. основна маса заробітчан направлялась на Південь України. Тут формувалися ве­ликі ринки робочої сили. Так, у Каховці влітку збирало­ся до 40 тисяч бажаючих найнятися на сільськогосподар­ські роботи. Не менше 40 тис. наймитів щороку працюва­ли теслями, ковалями, вантажниками, візниками. Ходили на заробітки і до Бессарабії, Криму, Кубані.

Неухильно збільшувалась кількість постійних робіт­ників, які зосереджувалися переважно на фабриках і за­водах. Постійні робочі кадри поповнювались особисто вільними, частково кріпосними, приписними та посесій­ними селянами, вихідцями з робітничих та ремісничих сімей. Їх чисельність зростала.

Таким чином в економіці поміщицького господарства, по­літична влада поміщиків-дворян, прикріплення селян до землі, залежність їх від поміщиків прирікали економіку на відсталість, стримували формування широкого внутріш­нього ринку і вільного притоку робочої сили у промисло­вість.