Реформа 1861 року та її соціально-економічні наслідки

Процес утвердження капіталізму в українських землях у складі Росії розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і, разом з тим, у ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною щодо України.

Утвердження капіталістичного суспільно-економічного укладу в Україні обумовило інтенсивний розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі. Водночас половинчастість і непослідовність селянської реформи зумовили збереження численних пережитків феодалізму в економічній, соціальній та політичній галузях життя.

19 лютого 1861 року в Петербурзі Олександр II підписав «Маніфест» про відміну кріпака права і «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», що складалися з 17 законодавчих актів. Основний акт — «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності», — містив головні умови: селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном; поміщики зберігали власність на всі землі, що належали ним, проте зобов'язані були надати в користування селянам «садибну осідлість» і польовий наділ «для забезпечення їх побуту і для виконання їх обов'язків перед урядом і поміщиком». За користування надільною землею селяни повинні були відбувати панщину або платити оброк і не мали права відмови від неї протягом 9 років. Розміри польового наділу і повинностей повинні були фіксуватися в статутних грамотах 1861, які складалися поміщиками на кожен маєток і перевірялися світовими посередниками. Селянам надавалося право викупу садиби і за угодою з поміщиком — польового наділу, до здійснення цього вони іменувалися тимчасовозобов’язаними селянами.

«Загальне положення» визначало структуру, права і обов'язки органів селянського суспільного управління (сільського і волосного) і волосного суду.
Разом з тим, реформою 1861 p. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попитом на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду.
Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію " Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких установлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (у різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6, 5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4, 5 десятин, нижчий — від 1 до 1, 5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p.
Такий же конфіскаційний характер мало й " Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2, 75 до 4, 5 десятин, нижчий складав половину вищого. У Лівобережній Україні поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

Відмітною рисою поземельного упорядковування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним місцевим положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847—1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським судом по селянським справам. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів.

Незважаючи на окремі винятки, документи реформи 1861 р. у цілому відбивали інтереси, перш за все, поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землеволодіння. Разом з тим, селянською реформою були створені соціально-економічні умови для формування нових класів — буржуазії та пролетаріату, закладено основу для зміни правового статусу колишніх класів — станів феодального суспільства у напрямі пристосування їх до умов капіталізму. Важливу роль у цьому процесі відіграли і наступні реформи 60—70-х pp.

Треба визначати вплив реформи 1861 р. на селянство.
Скасування кріпосного права внесло серйозні зміни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 p. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, " вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб " без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, придбавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати " промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.
За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Селяни також одержали право утворювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), а також сільських старост (на сільських сходах).