Загальні проблеми скасування кріпацтва

Унаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали " селянами-власниками", а до того вважалися " тимчасовозобов'язаними", їх власністю вважалося тільки рухоме майно. Нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали. Положення 1861 p. закріпили на весь період тимчасово зобов'язального стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях — до 1 січня 1883 p.) виконання селянами найбільш важких для них зобов'язань — оброку та панщини. За присадибну ділянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а за користування польовим наділом — або сплачувати оброк, або відпрацьовувати панщину. Платня за садибу в Лівобережжі та Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі 5, 1 крб. з десятини на рік.

У населених пунктах Південної України та в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку складала 9 крб. за виший чи указний наділ. У разі одержання селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до зменшеного наділу, а за системою градації, згідно з якою перша десятина оцінювалася у декілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку їх колишніх прибутків і, поряд з тим, полегшувала передачу селянам повного наділу там, де земля була мало родючою. Оброк за кожну десятину польового наділу в Лівобережжі та Правобережжі встановлювався у розмірі 1, 4—2, 8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони повинні були щороку відпрацьовувати на панщині від 12 до 29 днів, з них 3/5 днів — влітку.

Щодо тимчасовозобов'язаних селян поміщики зберігали численні права феодально-кріпосницького характеру: на вотчинну поліцію та опікування громадами тимчасовозобов'язаних селян, нагляду за підтриманням громадського порядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост та ін. Було обмежено право селян використовувати землю на свій розсуд (наприклад, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю). Конкретні норми відносин між поміщиком і тимчасовозобов'язаними селянами, які мешкали на його землях, закріплювалися в " уставних грамотах". Вони містили повинності всієї селянської громади, і оскільки земля надавалася у користування " миру" в цілому, встановлювалася кругова порука для всіх членів сільської громади.

Лише укладання селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов'язаний стан. Кріпосницький характер реформи виявився і в спеціальному положенні про умови виходу селянина на викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час, польові ж наділи могли перейти у власність селян тільки за згодою поміщика і, навіть, проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитися.

Установлений порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатися своєю працею і долею. За основу визначення розміру викупу бралася не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, які сплачувалися у той час селянами. Викуп оформлювався двома видами документів: викупними угодами (при добровільній домовленості поміщика з селянами) або викупним актом (він складався за однобічною вимогою поміщика). Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку (розмір річного оброку при цьому помножувався на 16 /з). Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних; його селяни повинні були сплачувати щороку за повний указний подушний наділ (9 помножувалося на 100 і ділилося на 6, що давало викупну суму в 150 крб.). Такий своєкорисливий розрахунок надавав поміщикам можливість одержувати капітал, процент з якого приносив їм доход, що дорівнювався річному оброку, який вони одержували раніше.

Певна річ, селянам було не під силу самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда держава виділяла селянина позичку, яку вони зобов'язані були погашати протягом 49 років, сплачуючи також щороку по 6% від загальної суми позики. Отже, за зазначений період селян зобов'язували внести суму, що майже у три рази перевищувала первісний розмір позички. Разом з тим, гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою видавалися поміщикам, у яких одночасно вираховувався борг, що рахувався за маєтком.

Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 років, виходило, що тільки тоді він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою. Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише в губерніях Правобережної України, де внаслідок широкого розмаху польського визвольного руху 60-х років, активізувалися селянські виступи. В зазначених місцевостях було введено " обов'язковий викуп" та зарахування колишніх поміщицьких селян як стану селян-власників із установленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку в 1863 p.

Серед законодавчих актів, що стосувалися спеціальних груп селян, слід відмітити " Положення про устрій дворових людей" та правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялися всіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, насправді ж вони опинилися у більш скрутному становищі. Стаття шість Положення проголошувала: " Право на участь у користуванні польовим наділом, на однакових засадах, надається лише тим дворовим людям, які до обнародування указу 2 березня 1858 p. самі особисто користувалися польовим наділом або, по, влаштуванні до поміщика в послуження, або на господарську посаду, не переставали користуватися наділом або ж нести і відрядну повинність при обробці орних ланів". Усі інші дворові селяни польовими і присадибними землями не наділялися. За законом вони зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо з тих чи інших причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутися їх достроково, навіть усупереч їх бажанню. Із закінченням дворічного строку усі дворові селяни звільнялися " від будь-яких зобов'язань щодо їх власників" і, незалежно від віку, стану здоров'я та строку служби у поміщика, відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і, взагалі, без будь-якого винагородження. Це означало, що сотні тисяч людей було просто кинуто напризволяще, без засобів до існування.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників, у кожного з яких, згідно з даними 10-ї ревізії, налічувалося менше 21 ревізької душі та обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: в південних губерніях — менше 75 душевих указних наділів, у лівобережних — до 50 наділів вищого розряду, в правобережних — менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 p. останні нею не користувалися; вони звільнялися від прирізки землі селянам навіть й в тому випадку, коли їх наділи не досягали нижчої норми, установленої для даної місцевості; нарешті, за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне відомство. Хоча після закінчення дворічного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятися на казенні землі, практично реалізувати це право було дуже важко. Переселятися було дозволено тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин — у багатоземельних. В Україні таких сіл було мало; для переселення ж у віддалені райони країни у селян дрібнопомісних власників не було коштів.

Фабричні селяни (так називалися селяни, що відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше, ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно зі спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих селах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або вказаною нормою, установленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закріплювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на декілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За іншим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювалися, в основному, ті землі та угіддя, що знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — у багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10—15%. Стоячи на варті фіскальних інтересів держави, закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було.

Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (перш за все, сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноблення.