Фінанси. Кредитно-банківська система

В умовах кризи феодально-кріпосницької системи спо­стерігався розлад фінансів. Бюджет царського уряду скла­дався з податків, митних доходів, соляних та шинкових зборів тощо. Головну частину прибутків давала подушна подать. Її значення протягом першої половини XIX ст. поступово знижувалось.

Напередодні реформи 1861 року вона не давала й 10% прибутків державного бюджету.

Особливо зростало значення шинкового збору, що досягнув 124, 9 млн. крб. Шинкові прибутки одержували у формі відкупів. Відкупи являли собою характерну особливість фінансової системи феодально-кріпосницької Росії. Вони були тісно пов'язані з монополією царського уряду на торгівлю окремими товарами й були важливим джерелом первісного нагромадження капіталу. Серед різноманітних відкупів перше місце належало винним. Прибутки відкупщиків від продажу горілки у багато разів перевищували суми, які вони сплачували в казну. Напередодні реформи 1861 року шинковий збір давав 30% бюджету. Величезні кошти йшли на утримання армії (майже 50% бюджету).

Разом з розвитком товарного виробництва і капіталі­стичних відносин усе більшого значення набували нові джерела покриття видатків. Це — випуск асигнацій, зов­нішні та внутрішні позики. Зовнішні позики у першій половині XIX ст. стають важливим джерелом покриття дефіциту бюджету.

У 1820 р. царський уряд одержав 5% позики у банкі­рів Лондона, Амстердама, Франції, Голландії.

Дорого обійшлася Росії Кримська війна: дефіцит бюд­жету за 4 роки війни досягнув 797 млн. крб. У 1854 р. було укладено договір на позику 50 млн. крб.

Протягом першої половини XIX ст. державний борг Росії постійно зростав. Якщо наприкінці XVIII ст. цей борг складав 53, 5 млн. крб., то у 1860 р. він сягав 1264 млн. крб. На початку XIX ст. сума державного боргу (вну­трішнього і зовнішнього) дорівнювала майже чотирьом річним державним бюджетам, а напередодні 1861 р. вона вже перевищила щорічний бюджет майже у вісім разів. Тільки на витрати відсотків в окремі періоди витрачало­ся від 10% до 20% бюджету., а в 1860 р. платежі за дер­жавними боргами досягли вже 26, 6% загальної суми.

Дефіцит бюджету став хронічним явищем. Тільки за 1845-1861 рр. цей дефіцит перевищив 1 млрд. крб. Паперові гроші (асигнації, а пізніше так звані кредит­ні гроші) стали важливим засобом покриття дефіциту бюджету. Золоті та срібні гроші вилучались із обігу, курс паперового рубля впав у 1814-1815 рр. до 20 коп. Зміни курсу асигнацій негативно позначились на господарстві: зросли ціни, поширилась спекуляція, ускладнились кре­дитні відносини.

З 1817 року уряд почав вилучати із обігу асигнації. Для цього використовувались зовнішні та внутрішні пози­ки, прибутки з державного майна тощо.

Таким чином, виникла необхідність терміново впоряд­кувати грошовий обіг. Зростаючий експорт хліба допоміг Росії досягти перед реформою 1839 р. активного торгово­го і платіжного балансу. Водночас виріс видобуток золота і срібла. Все це створювало умови для проведення грошо­вої реформи 1839-1843 рр., яка ввійшла в історію під назвою за іменем її автора, міністра фінансів Є.Ф.Канкріна. Особливість її полягала в тому, що Канкрін вважав за можливе відмовитися від зовнішніх позик. Ще до про­ведення грошової реформи були випущені в обіг квитки державного казначейства, які являли собою кредитні стро­кові зобов'язання і одночасно виконували функцію дер­жавного грошового знака. Їх випуск здійснювали у 1831, 1834, 1839, 1840 рр. Цей захід сприяв прискореному одер­жанню державних прибутків.

У 1839 р. було створено депозитну касу, що випускала депозитні квитки, а у січні 1840 р. при Комерційному банку було відкрито депозитну касу, що приймала від населення золото і срібло, обмінюючи їх на депозитні квит­ки. У той же час квитки підлягали обміну на метал не­гайно при пред'явленні, що сприяло створенню грошових запасів, розмінюваних на метал.

У липні 1839 р. маніфестом «Про устрій грошової си­стеми» основною грошовою одиницею став срібний кар­бованець. Асигнації (паперові знаки) стали другорядни­ми, їх курс складав: 3 крб. 50 коп. асигнаціями за 1 крб. сріблом. Цей розрахунок було покладено в основу обміну асигнацій на заново випущені кредитні квитки.

Реформа Канкріна не була простим обміном паперо­вих грошей за встановленим курсом срібла. Створивши попередньо відповідний металевий фонд, вона забезпечи­ла вільний розмін грошей.

Маніфест червня 1843 р. завершив грошову реформу випуском державних кредитних квитків, які ввійшли в обіг нарівні зі срібними монетами. Асигнації були вилу­чені із обігу з вересня 1843 р. шляхом обміну випуще­них у 1840 р. асигнацій і депозитних квитків на кредит­ні. При цьому передбачалось забезпечити кредитні знаки срібним фондом у розмірі 1/6 частини їх випуску.

Так, у законодавчому порядку запроваджувався обмін кредитних квитків на метал. Реформа зміцнила грошову систему країни і сприяла на деякий час створенню бездефіцитності державного бюджету.

У першій половині XIX ст. продовжувала розвиватися кредитно-банківська система імперії. У зв'язку з цим зростає значення Державного позичкового банку, створе­ного у 1786 р. в інтересах поміщиків. У 1802 р. до Дер­жавного Позичкового банку був приєднаний Допоміж­ний. Із метою збереження дворянських землеволодінь Державний позичковий банк давав позики під заклад поміщицьких маєтків. При цьому на кожну душу чоло­вічої статі припадало по 40 крб. Надавались також кре­дити під цегельні заводи і фабрики в розмірі 3/4 їх ціни. Позики дворянству були довгостроковими (на 20 років) з щорічною виплатою 5% і 3%, а містам — на 22 роки під 4% і 3% річних. Банк приймав внески з виплатою по них 4, 5% річних.

Гарантований казною п'ятивідсотковий річний прибу­ток привертав великі суми. Сприяв цьому також посту­повий розвиток вітчизняної промисловості, поширення товарності сільського господарства. Зберігати гроші в російських банках стало дуже вигідно і цим користува­лись іноземні банкіри. Слід зазначити, що протягом усієї російської історії дореформені банки, навіть у роки най­більш скрутної кон'юнктури, не припиняли повертати внески на вимоги клієнтів

У першій половині XIX ст. зростає значення Позичко­вого банку для кредитування держави. Короткі та довго­строкові позички банку казначейству дозволили скоро­тити випуск внутрішніх позик, які на практиці не мали успіху.-Суми, що одержувало казначейство від Позичково­го банку, з кожним роком зростали. У 1812 р. вони скла­дали 4, 5 млн. крб., у 1814 р. — 34 млн. крб., на 1823 р. заборгованість казначейства Позичковому банку досяг­ла — 84 млн. крб.

Разом з тим банк залишився органом, що захищав інтереси правлячого класу. Тому строки позик змінюва­лися, розмір позики на селянську «душу» підвищувався, а відсоток, що стягувався за кредитом, знижувався

Зростаюча заборгованість поміщиків банку призвела до по­силення експлуатації селян, тому що їхня праця була і залишилася майже єдиним джерелом прибутків дворян­ства. Це, в свою чергу, призвело до занепаду поміщицько­го господарства.

На початку XIX ст. продовжували відігравати значну роль «сохранные казны». Кредитоспроможність їх під­тримувалась постійним надходженням різних благодій­них грошей, зборів, прибутків від ломбардних операцій. Вони перетворились на органи акумуляції грошових на­громаджень дворянства і частково купецтва, надаючи по­зики на 5-8 років. У 1817 р. цей термін було продовжено до 12 років. Поступово розміри позик зростали. Так, на душу у маєтках у великоросійських губерніях давали по 150 крб., а в українських — 100 крб. Різниця пояснюва­лась більш інтенсивним розвитком промисловості Великоросії, внаслідок чого душовий прибуток тут теж був значний (більш високий).

На початку XIX ст. купцям і підприємцям надава­ли кредити облікові контори, створені ще наприкінці XVIII ст. Контори мали право надавати позики купцям під векселя (строком не більше, як на 9 місяців), а також під заставу творів. При цьому товар жорстко регламенту­вався. В Україні облікові контори були створені в Одесі, Таганрозі, Феодосії. Позики в облікових конторах одер­жувала виключно купецька верхівка. При цьому багаті купці, користуючись банківськими капіталами, надавали позики бідним купцям під високі відсотки.

Однак слід підкреслити, що операції облікових контор не могли набути широкого розвитку через вузькість кола осіб, що могли одержувати кредити.

Кредитування промисловості у першій чверті XIX ст. в основному продовжували здійснювати державні уста­нови. У цьому полягав один з найбільш дієвих методів протекціонізму, що відіграв досить важливу роль у роз­витку окремих галузей виробництва. Так, у 1805 р. Каз­начейство суконним фабрикам Півдня, зокрема Одеси, надало безвідсоткові позики у розмірі 10 тис. крб. стро­ком на 10 років. Зазначені позики були мізерними. Промисловість на цей час користувалась кредитом банків і казначейства у дуже обмежених розмірах.

Подальший розвиток мануфактур, а пізніше фабрик сприяв утворенню кредитної системи як відокремленої форми промислового капіталу.

У першій черзі XIX ст. постало питання про реоргані­зацію кредитно-банківської системи і перетворення її на більш ефективне знаряддя економічного життя країни. З цією метою у 1817 р. була проведена реорганізація об­лікових контор і створена Рада державних кредитних установ.

Одеса була грошовим кредитним ринком не тільки для свого району, але й для усіх чорноморських і азовських портів, і навіть для Москви.

Крупним банківським центром імперії на той час було місто Бердичів Київської губернії. У 1849 р. у Бердичеві було 8 банківських домів.

Майже від самого заснування Одеси тут почала діяти низка торговельних домів, що займалась банківськими операціями. Одеса була грошовим кредитним ринком не тільки для свого району, але й для усіх чорноморських і азовських портів, і навіть для Москви.

Крупним банківським центром імперії на той час було місто Бердичів Київської губернії. У 1849 р. у Бердичеві було 8 банківських домів.

Наявність вільних коштів у банках давала можливість казначейству постійно запо­зичати їх для покриття бюджетних дефіцитів. Фінансові органи дуже часто свідомо обмежували активні операції казенних банків, щоб забезпечити необхідні для покрит­тя дефіциту кошти. Нагромадження, що осідали у Позич­ковому банку і Ощадній казні, поступово перетворюва­лись на державний внутрішній борг. Заборгованість дер­жави банкам постійно зростала.

Якщо у 1820-1821 p.p. питома вага урядових «позичок» у кредитних установ складала у державному бюджеті не більше 3%, то у наступні роки їх частка зро­сла до 5-8%, а у 1853-54 p.p. досягла 12-15%.

Російські банки стали перетворюватись на органи кре­дитування держави.

Зростала питома вага позичок казни на 23%, 33%, 38%, 46% і на 54% (відповідно).

У 1857 р. уряд знизив відсоткову ставку за внесками з 4% до 3%, а за казенними внесками — до 1, 5%. Водно­час були здешевлені позики до 4%.

Наслідком цього було те, що багато внесків було вилучено і направлено на купів­лю акцій, що призводило кредитні установи у скрутне становище. Так, у 1857 р. із казенних банків було вилуче­но 11 млн. крб., 1858 р. — 52 млн. крб., у 1859 р. — 104 млн. крб. У 1859 р. вибухнули промислова та біржова кризи. Це змусило царський уряд напередодні реформи стати на шлях перебудови цієї системи державних кре­дитних установ.

У 1860 р. були ліквідовані Комерційний банк та Дер­жавний Позичковий банк. Перестали діяти ощадні каз­ни та прикази. З ліквідацією монопольних казенних бан­ків виникали передумови для організації кредитної сис­теми, яка б задовольняла інтереси нового класу — буржуазії.

У другій чверті XIX ст. почалось формування нижчої ланки кредитної системи у вигляді ощадних кас і «мир­ських капіталів». Основним завданням ощадних кас було залучення дрібних заощаджень із метою використання їх в інтересах уряду. Ощадні каси повинні були сприяти створенню заможних груп населення серед міських і сіль­ських обивателів.

Мережа ощадних і допоміжних кас почала створюва­тись у 1839 p. у селах. Сільські ощадні каси повинні були, у першу чергу забезпечити надходження податків. Допо­міжні каси видавали позики розміром 6% (до 60 крб.). Ощадні каси платили своїм вкладникам 4%. Найбільша кількість допоміжних кас була в Чернігівській губернії (164), а за числом ощадних перебувала Харківська (40). Операції ощадних і допоміжних кас були невеликими.

Грошові капітали, що знаходились у банках і збільшу­валися внаслідок «приростання» відсотками, чекали лише свого часу, щоб перетворитись на промисловий капітал, набрати форму облігацій, акцій різноманітних підприємств.

Зростання внутрішнього державного боргу супроводжу­валось зростанням державного бюджету. Це означало збільшення державних замовлень, отже розширення про­мисловості та торгівлі, а також збільшення підрядних опе­рацій, які на той час були «класичною» формою збагачен­ня торгівців і промисловців за рахунок бюджету країни.

Разом із тим, відсоткові прибутки, які одержували вкладники з казначейства, слугували перерозподілу наці­онального прибутку в інтересах тієї ж буржуазії.

У 1842 р. були відкриті перші ощадні каси, що обслу­говували небагатих клієнтів із виплатою їм 4% річних.

Однак приватний комерційний кредит не набув широкого розповсюдження. Уряд усіляко заважав його розвитку. Тому, у дореформений час було всього декілька приват­них комерційних банків з невеликим капіталом. Цим користувалися лихварі і надавали позики на кабальних умовах. Так, в Одесі на початку XIX ст. плата за кредит досягла 36% і тільки після створення Одеського відділу комерційного банку вона знизилась до 12%.

Головну особливість кредитної системи до середини XIX ст. складав її державний характер. Якщо й створю­вались окремі кредитні заклади, то Державний банк при цьому брав активну участь, тобто керував цим процесом.

Таким чином, на середину XIX ст. у Росії, в тому числі,
і в Україні, зароджувалися основні елементи ринку:
розвивалися товарно-грошові відносини, внутрішня і зовнішня торгівля, йшов процес формування єдиного національного ринку, набула певного розвитку фінансово-кредитна система, запроваджувалися капіталістичні форми організації промисловості. Занепадало виробництво, в основі якого лежала праця кріпаків.