Внутрішні джерела фінансової санації підприємства

Основу керування власним капіталом підприємства в процесі ста­білізації його діяльності та подальшого розвитку складає управління формуванням його власних фінансових ресурсів. З метою забезпе­чення ефективного керування цим процесом на підприємстві зви­чайно розробляється спеціальна фінансова політика, спрямована на залучення власних фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до його розвитку в майбутньому періоді.

Політика формування власних фінансових ресурсів являє собою частину загальної стратегії формування фінансових ресурсів підпри­ємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансу­вання його виробничої діяльності.

Розробка політики формування власних фінансових ресурсів під­приємства здійснюється за такими основними етапами.

1. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення потенці­алу формування власних фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства.

2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

3. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел. Така оцінка виробляється в розрізі основних елементів власного ка­піталу, формованого за рахунок внутрішніх джерел. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору аль­тернативних джерел формування власних фінансових ресурсів, що забезпечують приріст власного капіталу підприємства.

4. Забезпечення максимального обсягу залучення фінансових ре­сурсів за рахунок внутрішніх джерел. Оскільки основними планова­ними внутрішніми джерелами формування власних фінансових ре­сурсів підприємства є сума чистого прибутку й амортизація, то в першу чергу в процесі планування цих показників варто передбачи­ти можливості їхнього росту за рахунок різних резервів.

Підприємство може самостійно фінансувати санаційні заходи одним з двох прийомів у залежності від обраної стратегії (агресивної чи захисної):

1) збільшення вхідних грошових потоків підприємства:

1.1) збільшення виручки від реалізації;

1.2) оптимізація структури капіталу;

1.3) згортання довгострокових фінансових вкладень;

2) зменшення вихідних грошових потоків:

2.1) зменшення собівартості продукції;

2.2) зменшення витрат, що не відносяться на собівартість продукції;

2.3) згортання інвестицій.

Головним симптомом фінансової кризи на підприємстві, як пра­вило, виступає зниження виручки від реалізації продукції, робіт, послуг. Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів: обсягу реалізації продукції та ціни реалізації. Для збіль­шення обсягу реалізації слід зробити більш активною збутову полі­тику підприємства, тобто стимулювати маркетинговий відділ. За­вдання вибору правильної ціни одиниці продукції належить плано­во-економічному або фінансовому відділу підприємства.

Реструктуризація активів (оптимізація структури капіталу) по­в'язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі паси­вів). У рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види са­наційних заходів.

1. Мобілізація прихованих резервів. Розмір цих резервів в активі балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окре­мих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.

2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отри­манням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лі­зинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компа­нії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об'єкта нерухомості.

3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою вико­ристовуються у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зме­ншення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо).

5. Продаж структурних підрозділів (філій) та об'єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвес­тиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш при­буткові види діяльності.

6. Використання факторингових операцій, тобто продаж дебіторської заборгованості зі знижкою банкам або іншим фінансовим уста­новам.

Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків, які мо­жна класифікувати таким чином:

1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість про­дукції;

2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;

3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;

4) сплата податків та інших платежів до бюджету;

5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

З вищенаведених потоків для підприємства найважливішими є грошові потоки, що спрямовані на оплату собівартості продукції та інших витрат, які не належать до валових.

Одним з основних заходів санаційного менеджменту є заходи щодо зниження витрат і зменшення собівартості продукції.

Для цього варто проаналізувати витрати підприємства. Як пока­зує практика, зростання витрат підприємства відбувається за такими основними причинами:

> через зменшення обсягів виробництва;

> через зростання виробничих витрат;

> через зростання кількості оплачуваних і неоплачуваних про­стоїв;

> через використання застарілої технології й основних засобів;

> через дисбаланс виробничих потужностей і ін.

Одним з найважливіших показників успішності роботи менедж­менту є зусилля зі зниження собівартості продукції. Вважається, що значно легше виявити резерви зниження витрат, ніж можливості (резерви) одержання додаткового доходу і прибутку. Численні при­клади показують, що там, де перед керівництвом і персоналом по­ставлено задачу зниження витрат і колектив готовий шукати ці резе­рви, завжди знаходять безліч можливостей це зробити.

У типовому Положенні з планування обліку і калькуляції собіва­ртості продукції (робіт, послуг) у промисловості № 473 (затверджене Кабміном України 26.04.1996 р.) було відзначено, що виробничі ви­трати можна класифікувати. Умовно постійними витратами Поло­ження визначає витрати, що практично не залежать від збільшення або зменшення випуску продукції. Це витрати пов'язані з забезпе­ченням діяльності і управлінням виробничою діяльністю, а також з забезпеченням господарських потреб виробництва. Звичайно в зако­рдонній літературі ці витрати називають постійними.

Аналогічно визначаються непрямі витрати, тобто витрати на утри­мання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати, за­гальногосподарські витрати, які пов'язані з виробництвом різних видів продукції одночасно і можуть бути включені у собівартість окремого продукту тільки за допомогою спеціальних процедур. Ці непрямі витрати формують комплексні статті звітності.

Умовно перемінними Положення визначає витрати, що зміню­ються пропорційно обсягові виробництва. Це витрати на сировину, паливо й енергію, матеріали, що комплектують вироби, напівфабри­кати, оплату праці працівників, зайнятих у виробництві.

В іноземній літературі прийнято вважати цей вид витрат змінними. Положення додатково визначає і так звані, прямі ви­трати — це витрати на сировину, основні матеріали, куплені ви­роби, напівфабрикати і т. д., які пов'язані з виробництвом окре­мих видів продукції і можуть бути безпосередньо включені у їхню собівартість.

Звичайна діяльність з визначення рівня витрат, значень собівар­тості і їхніх змін за різними статтями і позиціям (факторами) спира­ється на ряд методик і підходів.

Плани використання ресурсів і комплектуючих можуть бути розроблені за окремими видами продукції та окремими видами витрат. Для визначення резервів варто проаналізувати динаміку відхилень споживаних ресурсів від їхніх планових значень, спів­віднести ці показники з результатами діяльності підрозділів і під­приємства в цілому. До речі, саме цей метод пошуку резервів, заснований на так званому факторному аналізі найбільш активно використовують менеджери підприємств у країнах з розвинутою економікою.

Нагадаємо, що факторний аналіз, стосовно до даних проблем являє собою таке. Метою цього аналізу є визначення й оцінка при­чин відхилень фактичних показників від планових або від норматив­них. Ці відхилення дають представлення про ефективність даного підрозділу, як деякого локального «центру витрат».

Вважають, що досить важливі фактори, які впливають на появу відхилень фактичних показників від нормативних, — це зміна: об­сягів виробництва, цін, а також норм витрат на виробництво оди­ниці продукції та ряд інших. Але такий підхід орієнтований тільки на внутрішні показники даного підприємства і дає оцінку змін, що вже відбулися, тобто тим, що неадекватні теперішньому стану під­приємства.

Однак цей метод ефективний, якщо зміни зовнішнього середо­вища досить повільні і зберігають еволюційний характер.

На підприємстві за аналізу даних з результатів роботи в сього­денні і попередніх звітних періодах має бути виявлено частку ви­трат, що не пов'язані з основною виробничою діяльністю, тобто

> перевитрата сировини, матеріалів, що комплектують і т. д., у процесі виробництва, збереження, транспортування;

> перевитрата енергії і паливних ресурсів на виробничі і невироб­ничі потреби;

> перевитрата грошових коштів (або їхнього еквівалента за бар­терних постачань) за придбання сировини, матеріалів, що комплек­тують, енергії;

> перевитрата грошових коштів за доплат працівникам у випад­ку порушення нормальних умов праці (робота у внеробочий час, приписки і т. д.);

> ненормативні витрати за простоїв техніки і працівників (пору­шення трудової і технологічної дисципліни, погана організація ви­робничого процесу) і т. п.

Узагальнені розрахунки змін рівня витрат проводять за форму­вання планів. Вони корисні для вивчення динаміки витрат і доходів; перевірки відповідності вартісних і матеріальних показників.

На базі факторного аналізу проводиться розрахунок рівня витрат за окремих факторів (за місцями виникнення витрат, за окремими групами витрат). Використовуючи ці дані, рекомендують відслідко­вувати динаміку зміни собівартості і її складових.

Розрахунки в рамках кошторису й обліку нормативів також корисні для раціональної організації контролю витрат. Останні розраховуються за статтями, на основі норм споживання ресур­сів, трудозатрат і інших регламентованих норм і показників для кожного виробничого процесу і кожного елемента з продуктово­го ряду.

Так, наприклад, оплата праці персоналу, зайнятого у виробницт­ві, визначається обсягами цього виробництва в цілому і питомим обсягом зробленої продукції, що припадає на одного працівника. Для розрахунків залучають норми виробітку (необхідний обсяг пра­ці на одиницю продукції або на одну операцію). Використовуються кваліфікаційні коефіцієнти - розцінки (відповідно до розрядів) і тарифні ставки (за посадами).

У ряді випадків усі ці норми, розцінки, тарифні ставки мають бути розраховані фінансовим відділом підприємства знову. Іноземні консультанти часто рекомендують проводити звільнення працівни­ків, використовувати неоплачені відпустки, неповний робочий день персоналу за необхідності зниження загального рівня витрат і собі­вартості продукції. Однак у випадку звільнення працівників необ­хідно враховувати відповідні соціальні витрати.