Земельна реформа пов’язана із Литовсько-Руською добою.

Наступною визначною вiхою в розвитку земельних правовiдносин стало видання Судебникiв 1497 р. та 1550 р. Їх видання припадає на перiод, коли бiльша частина сучасної України знаходилась пiд владою Рiчi Посполитої. I лише невелика її частина залишилась у Московськiй державi. Враховуючи це, а також те, що в наступнi перiоди право Московської держави справило значний вплив, а згодом i дiяло в Українi, розглянемо надзвичайно реформацiйнi в планi розвитку земельних вiдносин правовi документи - Судебники 1497 та 1550 рокiв.

Судебник 1497 р. має реформаційне значення як першим законом, який прикрiпив селян до землi. До цього селяни, будучи залежними вiд землевласника, все ж мали право вiльного переходу вiд одного землевласника до iншого. Вiльний перехiд селян був не вигiдний не тiльки землевласнику (оскiльки вiн втрачав робочу силу), але й державi в особi князя, а згодом i царя, оскiльки останнiй втрачав платникiв податкiв (данини) в особi селян, що перейшли на інші землі (ранiше данина збиралась лише iз заселених земель).

До прийняття зазначеного акту цi питання регулювались все ще на приватному рiвнi, тобто жалуваними грамотами окремим землевласникам. Тому й значення Судебника тим бiльше, бо вiн встановив загальнообов`язковi норми для всiєї держави.

Ст. 57 Судебника 1497 р. законодавчо закрiпила встановлений практикою Юріїв день, тобто “єдиний для всiх феодалiв строк вiдпуску та прийому селян [76, с. 89] ”, що припадав на тиждень до 26 листопада та тиждень пiсля нього. Крiм вказаного строку виходу, селянин, що збирався це зробити, повинен був внести землевласнику пожиле, тобто визначену суму грошей. Виплата цiєї суми не залежала вiд того, чи був у селянина якийсь борг по вiдношенню до свого землевласника. Розмiр пожилого визначався тим, де знаходився двiр селянина: в степовiй чи лiсовiй зонi. Стосовно державних податей “Судебник узаконює, що селянин повинен платити податi тiльки до тих пiр, поки в нього є жито в землi. По виходi з землi володiльця селянин припиняє всi свої зобов'язання вiдносно нього [76, с. 429]”.

В наступних статтях Судебник 1497 р. регулює цiлий ряд земельних правовiдносин, причому всi цi норми є новелами порiвняно з попереднiми джерелами права. Так, ст. 60 закрiплює новий порядок спадкування за законом. Якщо ранiше спадкоємцями були лише особи чоловiчої статi, що за ступенем рiдства стояли найближче до померлого, то Судебник дозволяє при вiдсутностi синiв спадкувати донькам, а також розширює можливостi спадкування по боковiй лiнiї. “Вiдтворюючи розпочатий з ХIV ст. рiст феодального землеволодiння i подальше змiцнення феодалiзму, Судебник значно посилює захист феодального землеволодiння i його основи – землi [76, с. 94]”.

Ст. 61 передбачає необхiднiсть побудови огорож мiж володiннями рiзних землевласникiв для запобiгання потрави худобою посiвiв. Затрати на їх побудову розподiлялись порівну. В разi потрави вiдшкодування лягало на того, чия огорожа була несправною. У ст. 62 передбачено вiдповiдальнiсть за пошкодження межових знакiв i переорання чужої землi. Новою є санкцiя у виглядi биття кнутом особи, винної у цих правопорушеннях, якщо скоєнi вони були проти землевласника-феодала.

Судебник вводить два строки позовної давностi, “чого не знав нi один попереднiй закон [76, с. 94]”. Ст. 63 передбачає трьохрiчний строк у позовах щодо земель приватних осiб, тобто вотчинникiв (бояр i монастирiв), помiщикiв, селянських общин. Цей строк обумовлений тим, що “використання землi в сiвообiгу (трьохлiтньому) є фактом, що в достатнiй мiрi свiдчить про повне господарське оволодiння дiлянкою [77, с. 28]”.

Разом з тим, шестирiчний строк позовної давностi, встановлений щодо великокняжих земель, свiдчить про прагнення княжої влади обмежити общинне землеволодiння i сконцентрувати поземельну власнiсть у своїх руках. Крiм того, велика кiлькiсть княжих земель була захоплена боярами i монастирями, а тому їх повернення мало велике значення для князя.

Судебник 1550 р., як зазначає Беляєв І.Д. [73, с. 428], залишив недоторканими всi тi узаконення про поземельнi володiння, що ми бачили в Судебнику 1497 р., i тiльки додав одне важливе узаконення про право викупу вотчин родичами. В Судебнику 1497 р. про нього є згадка, але саме в Судебнику 1550 р. детально передбачено всi умови i строки здiйснення такого викупу. “Сутність права родового викупу починає формуватись у законодавстві з першої половини ХVI ст., саме в перший раз вона визначена в царському Судебнику [66, с. 204]”. Значення цього інституту історико-правові джерела визначають по-різному. Так, Володимирський-Буданов М.Ф. вбачає його у гарантуванні збереження цілісності родових маєтків. Бєляєв І.Д. пише, що саме Судебник свідчить, що уряд в ХVI ст. не встановлював права викупу, а напроти намагався покласти законодавчі обмеження цьому праву [78, с. 105].

Особливо реформаційне значення у історії розвитку земельного ладу України мали Литовські статути 1529 р., 1566 р. та 1588 р. Значення цих документів подібне до значення Судебників 1469 р. та 1550 р. Прийняті Литовські Статути в ту ж епоху, що й Судебники, але на території України, що була у складі Литовсько-Польської держави - Речі Посполитої. “Поява Литовських Статутів - це важлива подія, бо його списання було ознакою перемоги, яку здобув закон над звичаєвим правом: закон зводить звичаєве право лише до ролі допоміжного права. Зате цю допоміжну роль признає звичаєвому праву і Литовський Статут, бо читаємо там, що справи, відносно яких немає відповідної постанови в Литовському Статуті, належить судити за старим звичаєм до часу, поки ці права не напишуться [79, с. 22] ”. Поряд з кодифікацією вже існуючого законодавства Статути містили і ряд новел, що в той час мали надзвичайно реформаційне значення для становлення земельного ладу цієї країни.

Перш за все, власником всієї земельної території Русі, що відійшла до Королівства Польського, відтоді став Король. Вона належала йому в силу завоювання. Король розпоряджався тут земельною власністю як верховний власник, роздаючи на різних умовах земельні ділянки приватним особам [80, с. 297]. Стосовно українських земель, що були у складі Великого князівства Литовського, то форми власності і володіння землею були збережені тут з часів Київської Русі, “хоча верховним її власником була феодальна держава - Велике князівство Литовське, Великий князь Литовський [81][1]”. Отже, на час прийняття Литовських Статутів в країні склались державна власність на землю, земельна власність бояр (або панів, магнатів), дворянства (шляхти), духовенства, міщан та селян [63, с. 124].

Подібно різним спискам Руської Правди, Литовські Статути, маючи реформаційне значення по відношенню до законодавства попереднього періоду, в той же час відтворювали процеси соціально-економічних змін у країні. “Перший Литовський Статут 1529 р. був загальним кодексом для всіх без виключення земель. що входили в склад Великого князівства Литовського...” [63, с. 113]. Якщо норми першого Статуту ще поважають права селян, зокрема на землю, то другий збільшує права дрібної шляхти, чим рівночасно обмежує права селян [79, с. 23]. Третій Литовський Статут 1588 р. стояв на сторожі виключно шляхетського, зрівняного вже перед правом стану, і констатував попрання прав селянства [79, с. 23]. Отже, ключовим земельно-реформаційним моментом, що об`єднував ці три документи, було поступове позбавлення селянства права власності на землю та прикріплення його до землі.

“Вже Перший Литовський Статут встановив, що землею феодально залежного селянина розпоряджається лише його пан, тобто феодал [81][2]”. Артикул 21 Розділу VІІІ заборонив всім (як боярам, так і простим людям) купувати землю або іншим чином набувати її у інших людей без дозволу їх панів[82, с. 76]. Якщо ж така угода відбувалась, пан як власник землі мав право повернути її без будь-якого відшкодування, в тому числі і посіви на ній залишались власнику.

Подібні норми містились і в наступних статутах. Так, Статут 1588 р. забороняв, крім того, найм землі без дозволу пана [82, с. 126]. За селянами залишилось лише право на рухоме майно. Але і то лише тому, що воно було необхідне для виконання повинностей з наділу, яким користувався феодально залежний селянин (Статут 1588 р., Розділ VІІІ, арт. 9) [81, с. 115]. Якщо раніше повинності прив'язувалися до грунту, то тепер їх перевели на особу селянина.

Але позбавлення права власності на землю було лише одним з проявів закріпачення селян. Було встановлено також умови переходу селян з одних земель на інші. Так, арт. 13 Розділу ХІІ Статуту 1588 р. передбачав, що особа у стані звичайного боярина або тяглого селянина, але обов`язково “вільного, похожого” або її діти, якщо вона оселяється у пана і живе у нього 10 років, при намірі піти від нього зобов`язана сплатити 10 коп грошей та оплатити все, що було у пана позичено. Строк пошуку таких осіб обмежувався 10 роками. Якщо після їх перебігу особу не було знайдено, вона вважалась вільною.

Таким чином, “у селян ще залишилось право переходу, що свідчило про незавершеність процесу закріпачення [81, с. 115]”. Разом з тим, прав власників землі вони були законодавчо позбавлені. Якщо порівнювати норми Литовських Статутів з розглянутих питань з нормами Судебників, то останні встановили майже абсолютну безправність селянства, в тому числі і по відношенню до землі. Не треба забувати і про те, що українські землі частково були у складі Королівства Польського до створення Речі Посполитої. На цих територіяї селяни значно раніше були позбавлені прав на землю та права переходу (Постанови Сеймів 1496 р. та 1505 р.) [63, с. 127]. Причому перехід без дозволу пана був категорично заборонений.