Україна - світська держава

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає по­няття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що є проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття — свобода віросповідання. Свобода віровизнання передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення, регулювання.

На підставі цих понять визначається співвідношення сво­боди віровизнання та віросповідання між собою, а також із такими правами людини, як свобода світогляду, свобода пере­конань, свобода совісті, свобода релігії. Свобода думки, пере­конань, совісті, віри, світогляду торкається лише внутрішньої, психічної сфери життєдіяльності особистості. Відтак, право як спеціально соціальне (юридичне) явище може лише декла­рувати, визнавати такі можливості, проте воно не здатне їх забезпечувати, регулювати.

Свобода віросповідання як фундаментальне загальновизнане право людини відображена у міжнародних актах з прав людини, до котрих, насамперед, належать: Загальна декларація прав людини (ООН, 1948, ст. 18)^13Я, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ООН 1966, ст. 18)^{,:, у}, Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950, ст. 9)^{! 40}.

Реальність свободи віросповідання людини, як і будь-якого іншого права особи, залежить від наявності дієвого механізму її

¹³³ Загальна Декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генераль­ною Леамблее.ю в резолюції 217Л (III) від 10 грудня 1948 р. Український Центр прав людини. — К.: Українська Правнича Фундація, 1995. — 12 с.

¹³⁹ Міжнародний пакт про громадянські та політичні прана. Факультатив­ний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. — К.: Українська Правнича Фундація, 1995. — 40 с.

" ^,! Снропейська конвенція про захист нрав і основних свобод люди­ни. — К.: Київська правда, 1998. — 72 с.

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

юридичного забезпечення. Основою такого механізму в Україні є національне законодавство, насамперед Конституція, котрою проголошено, що " кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35), і Закон України " Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р.¹⁴¹, а також інші нормативно-правові акти. Згідно зі ст. 9 Конституції, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Теоретичний і практико-прикладний аналіз правозабезпе-чувального механізму свободи віросповідання людини в Укра­їні дає підстави стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання, а отже, і розглядуваного права людини загалом.

Огляд законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливи­ми, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, подекуди здатна призводити до порушення свободи віросповідання, до її неправомірного об­меження, до виникнення у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсумку — до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне

право людини.

Складниками свободи віровизнання та свободи віроспові­дання як загальносоціальних явищ є такі можливості людини: а) приймати певну релігію чи інші переконання; б) змінювати свої релігійні чи інші переконання; в) сповідувати якусь ре­лігію чи інші переконання; г) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім

^{1, 1} Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 25. - Є. 283.

ПО

вищезазначених елементів, свобода віровизнання охоплює та­кож можливість мати релігійні чи інші переконання. Наслідком такого аналізу змісту свободи віровизнання та свободи віроспо­відання є положення про те, що центральне місце серед пере­лічених складових елементів посідає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Ця обставина якраз і знаходить відображення у терміні " свобода віросповідання".

До найважливіших засад конституційного законодавства України стосовно цього права належать: рівноправність грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової; рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.

Отже, елементами цього суб'єктивного права людини є такі можливості (права): мати релігію або переконання; приймати релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; сповідувати одноосібно або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної; відправляти релігійні культи, ри­туальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати ре­лігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; здобувати релігійну та світську освіту; вимагати заміни вико­нання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігій­них чи інших переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною).

Структура свободи віросповідання, подана в українському законодавстві, потребує деякого уточнення. По-перше, право мати релігію або переконання не потребує юридичної регла­ментації, оскільки стосується виключно внутрішньої психічної сфери особи. По-друге, право змінювати релігію або переко­нання закріплено як " право змінювати свої релігійні або інші переконання", а право приймати релігію чи переконання — як " право приймати релігійні чи інші переконання".

Отже, свобода віровизнання як загальносоціальне (при­родне) право — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього.

Свобода ж віросповідання як загальносоціальне (природне) право є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровиз­нання. Конкретизуючи, зазначимо, що свобода віросповіда­ння як загальносоціальне (природне) право — це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання.

Відтак, структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини — це система тих можливостей, котрі відображають змістовну конкретизацію зазначених драв та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовнішній їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (універсальних та регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують широко визнаними міжнародними стандартами розглянутого права.

До структурних елементів свободи віровизнання та свобо­ди віросповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини:

приймати певну релігію чи інші переконання;

• змінювати свої релігійні чи інші переконання;

• сповідувати якусь релігію чи інші переконання;

• утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім цих елементів, свобода віровизнання вміщує також ще один — можливість мати власні релігійні чи інші переконання.

Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання містить такі елементи (складники): право при­ймати релігію або інші переконання за своїм вибором; право сповідувати будь-яку релігію одноосібно або разом з іншими; право не сповідувати жодної релігії; право змінювати свої релігійні або інші переконання, право на релігійну та (або) світську освіту; право на заміну окремих юридичних обов'яз­ків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. В Україні на конституційному рівні необхідно закріпити ті з названих можливостей, які нині в її Основному Законі ще не зафіксовані.

Передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок, строки утворення релігійної громади, які слугують юридичною процедурою колективного сповідування релігії, потребують певних уточнень і змін.

Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від спові­дування певної релігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; ви­магання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виключне право ре­лігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведення публічного богослужіння, релігійних обрядів, це­ремоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За вчинення таких дій потрібно вживати конкретних заходів юри­дичної відповідальності.

Законодавча регламентація права на релігійну освіту як складника свободи віросповідання потребує з'ясування поняття релігійної освіти. На підставі аналізу висвітлених у літературі поглядів визначимо, що релігійна освіта — це навчальний про­цес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних умінь і навичок щодо його сповідування. Тим біль­ше, що це знайшло своє відображення в Указі Президента України " Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 р.