Україна - соціальна держава 2 страница

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

Розділ 5

ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ І ГРОМАДЯНИНА. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ

Стандарт (від англ. standard - норма, зразок), в широкому розумінні слова — зразок, еталон, модель, яка є первинною з метою подальшого порівняння з подібними об'єктами.

Міжнародні стандарти — це загальновизнані міжнародно-пра­вові норми (звичаєві й договірні), які визначають на основі тенденцій і погреб соціального прогресу загальнолюдський статус особистості шляхом: 1) визначення переліку прав та свобод, що підлягають загальному дотриманню; 2) закріплення юридичного змісту і обов'язку держав дотримуватись цих прав і свобод; 3) встановлення меж можливого та припустимого обмеження цих прав і свобод; 4) заборони певних дій з боку держави, юридичних та фізичних осіб" ³.

Віденська Декларація та Програма дій (Всесвітня конференція з прав людина. Відень, 25 червня 1993 р.)

Витяг: " 83. Всесвітня конференція з прав людини наполегливо закликає уряди включити стандарти, іцо містяться в міжна­родних договорах з прав людини, у внутрішнє законодавство та посилити національні структури, інститути та органи сус­пільства, які відіграють відповідну роль у справі заохочення і захисту прав людини."

Визначальний вплив на формування сучасного розумін­ня конституційно-правового статусу людини та громадяни-

¹⁵³ Ніпглоіи-і, ка О.І. Імплементація міжнародних стандартів прав дитини в національному законодавстві України. Рукопис. Дис.... на здобуття наукового ступени канд. юрид. наук зі < пеціальпості 12.00.11. — між­народне прано. — Інститут міжнар. відносин Київського національного університету ім. Т, Шевченка. — К., 2000.

на у державах з республіканською формою правління мала Декларація прав людини і громадянина, прийнята у Франції 1789 р. Упродовж подальшого розвитку суспільних відносин як в Європі, так і поза її межами Декларацію розглядали як політико-правовий каталізатор розвитку конституційно-право­вих інститутів багатьох держав світу. Вона містила передові на той час філософські погляди про місце та роль людини і громадянина в системі суспільних відносин. Незважаючи на те, що їй понад двісті років від часу прийняття, її положення, як низка інших філософських та теологічних праць, актуальні та ефективно використовуються в теорії та практиці консти­туційного права України.

Правовою специфікою міжнародних стандартів прав лю­дини є порядок їхнього розроблення та прийняття. У цьому випадку гарним прикладом може стати процес прийняття Між­народна хартія прав людини.

З метою реалізації визначеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше на міжнародно-правовому рівні було визначено перелік основних прав і свобод людини, що повинні дотримуватись в усьому світі, а також було погоджено юридич­ний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому мала на той час рекомендаційний характер.

Згодом, через 18 років після її проголошення, були роз­роблені й відкриті для підписання та ратифікації Міжнарод­ний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Між­народний пакт про громадянські і політичні права (прийняті 16.12. 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН Аок. ООН A/RES/ 2200 А (ХХІ))^ІЛІ. У цих конвенціях міжнародні стандарти прав людини були закріплені у вигляді договірних норм. Унаслідок цього ці стандарти стали обов'язковими для держав-учасниць Міжнародних пактів та для держав, які не є учасниками Пактів, як загальновизнані звичаєві норми.

¹¹¹ Ці акти ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української І'СР № 214B-VIH від 19.10.1973.

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина.

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації у конституціях більш ніж 120 країн світу перелік, зміст і до­пустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнарод­ного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися усі країни світу. На другій Всесвітній конференції з прав людини у Відні представники 171 держави світу проаналізували розвиток принципу поваги прав людини, проголосили і прийняли Віденську декларацію і Програму дій (25 червня 1993 р.), в яких визначили шляхи розвитку держав із забезпечення прав та свобод людини в XXI сторіччі.

Отже, міжнародні стандарти формуються на підставі звича­євих норм, що сформувалися унаслідок визначення державами юридичної сили (opinio juris) правил поведінки, які були про­голошені Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій про принципи і загальні правила поведінки держав у галузі прав людини у вигляді рекомендацій. На підставі таких норм ООН розробляє і відкриває для підписання і ратифікації універсальні конвенції, які закріплюють міжнародні стандарти прав людини і засоби " їхньої імплементації у вигляді договірних норм.

Україна як одна з держав-засновниць ООН відповідно до cm. 55 Статуту ООН узяла на себе зобов'язання у галузі між­народного співробітництва для сприяння загальної поваги та дотримання прав людини і основних свобод для всіх.

Загальне визнання міжнародних стандартів зумовлює зо­бов'язання держави погодитись на міжнародний контроль за дотриманням цих стандартів у національній правовій системі.

Ратифікувавши Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та Факультативний протокол до нього 1966 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 p.), Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації¹⁰¹', Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (18 грудня

¹⁵⁵ Конвенція набула чинності 4 січня 1969 р., для України — 7 квітня 1969 р. (Див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1969. — N» 5. - Cm. 27).

1979 p.)¹''⁶, Конвенції про права дитини (20 листопада 1989 р.)^15У, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.¹⁵⁸, Україна взяла на себе зобов'язання на­давати конвенційним органам доповіді з питань дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь в інших формах міжнародного контролю.

Приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 р.р-'⁹, Україна взяла на себе зобов'язання щодо імплементації цього документа в національ­не законодавство. Особливістю цієї конвенції є визначення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який роз­глядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави-учасниці конвенції зобов'язались не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та не-

'* Концепция набула чинності 3 вересня 1981 р. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР від 19.12.1980 р. (Див.: Сборник Международных договоров СССР, Вып. XXXVII.- М., 1983. - С. 26-36).

^{Л Постанова Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 р. " Про ратифікацію Конвенції про права дитини" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 13. - Ст. 145.

^bs Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-ХІ " Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання" // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1987. - № 6. - От. 101; Закон України від 5 листопада 1998 р. № 234-X1V " Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання" // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №50-51. - От. 314.

^{1, 9} Закон України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР " Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 40. — От. 268.

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

Розділ.5. Основи правового статусу особи і громадянина...

людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 p., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про за­побігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють пред­ставники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан її дотримання, яку в конфіденційно­му порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, він може оприлюднити факти порушень і обов'язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Отож, сьогодні Україна взяла на себе зобов'язання брати участь у міжнародних засо­бах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Україна як учасниця шести універсальних конвенцій ООН має регулярно подавати свої доповіді створеним ними органам, а саме: Комітету по ліквідації расової дискримінації (Міжна­родна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації); Комітету з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні пра­ва 1966 p.); Комітету з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p.); Комітету по ліквідації дискримінації щодо жінок (Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.); Комітету проти катувань (Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p.).

Конвенційні органи, склад яких обирають з представників держав, розглядають такі доповіді і дають свою оцінку діяль­ності кожної з них з погляду ефективності виконання взятих зобов'язань, а також розробляють рекомендації. Цими реко­мендаціями привертають увагу держав-учасниць до порушення ними конвенційних норм. Такі доповіді разом із рекомендаці­ями конвенційного органу через Економічну і соціальну раду

ООН надсилають до Генеральної Асамблеї ООН і публікують. Держави-учасниці зобов'язані вжити заходів щодо усунення порушень конвенційних положень.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського суду з прав людини у разі встановлення порушень цих прав мають наслідком відшкоду­вання матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного пра­ва у сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжна­родними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Таке саме зобов'язання взяла Україна відповідно ст. 1 Конвенції про за­хист прав і основних свобод людини 1950 р.

Як бачимо, в Україні діє досить широке коло засобів наці­ональної імплементації міжнародних стандартів прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах. Це зумовить унор­мування національного законодавства згідно з міжнародно-правовими зобов'язаннями, передбаченими відповідними між­народно-правовими актами, і проведення політики відповідно до міжнародно-правових зобов'язань; унормування відповідно до міжнародно-правових зобов'язань судової і адміністратив­ної практики і створення державних органів для контролю за здійсненням міжнародно-правових зобов'язань і позасудового захисту прав людини.

Отже, Україна від часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав лю­дини, взяла на себе певні міжнародні зобов'язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини. Норми конституційного права врегулювали процедуру входження дер­жави у міжнародно-правову систему захисту прав людини та встановили особливості застосування міжнародних стандартів у національній правовій системі.

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

5.1. Поняття та сутність правового положення особи у державі.

5.1. Поняття та сутність правового положення особи у державі. Особливості конституційно-правового статусу особи в Україні

Правовий статус особи — це реальне, конституційно ви­значене положення особи в її взаємовідносинах з державою, суспільством. Як доцільно трактувати правове положення лю­дини, громадянина? У науці конституційного права вважають, що складовими елементами змісту правового положення особи є ті правові інститути, що врегульовують відносини між люди­ною, громадянином з одного боку, суспільством, державою — з

другого.

Правовий зв'язок держави і особи виникає внаслідок на­явності у людини громадянства цієї держави або через про­живання особи в межах її території як іноземця чи особи без громадянства. Зазначені взаємозв'язки регулює законодавство про громадянство. Отже, громадянство становить важливий елемент правового положення особи в державі. Наявність гро­мадянства є юридичною підставою, завдяки якій особа наді­лена у повному обсязі правами, свободами, виконує обов'язки, передбачені Конституцією України, поточним законодавством. Іноземці, особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються певними правами, вста­новленими українським законодавством, але, на відміну від громадян, не мають усієї повноти прав, визначених в Україні для її громадян (наприклад, виборчі права, право створювати політичні партії тощо).

Держава не покладає на цю категорію осіб виконання низку обов'язків (наприклад, служба у Збройних силах України).

Оскільки інститут громадянства визначає правовий зв'язок держави і особи в загальному вигляді, з метою з'ясування правового положення людини, громадянина доцільно визна­чити, які права і обов'язки закріплює за ними законодавство України. Власне права і обов'язки займають центральне місце в характеристиці правового положення громадян, оскільки вони фіксують найбільшу за обсягом частину зв'язків і відносин, що виникають між людиною, громадянином та суспільством, державою.

І, зрозуміло, щоб особа могла бути громадянином, набувати права (свободи), виконувати обов'язки, вона повинна володіти загальною правосуб'єктністю, тобто бути правоздатною та ді­єздатною.

Отже, правове положення особи визначається інститутом громадянства, загальною правосуб'єктністю, як і правами та тобов'язками людини, громадянина.

Серед усієї сукупності прав і обов'язків, зафіксованих у законодавстві України, особливе значення мають конституційні права і обов'язки. Вони виражають основний зміст правового положення людини, громадянина. Інакше кажучи, якщо пра­вове положення особи полягає у всій сукупності закріплених в законодавстві держави прав і обов'язків, то конституційні права і обов'язки громадян закріплюють його основи, дають загальну концентровану уяву про правовий статус людини, громадянина України загалом.

Конституційні права та обов'язки відрізняються від інших юридичних прав та обов'язків громадян України і за змістом, і за формою. За змістом їх відрізняє те, що вони закріплюють основоположні, тобто найважливіші, фундаментальні, докорінні відносини між державою і особою, а формально-юридична їх відмінність полягає в тім, що зафіксовані ці права і обов'язки не в звичайних законах, а в Конституції України — Основному Законі держави, чи конституційних законах (закони України про громадянство, про правонаступництво, про правовий статус іноземців, про біженців, про імміграцію).

Конституційне право як провідна галузь права України своїми нормами охоплює не всі права та обов'язки особи, за­кріплені в усіх галузях національної системи права держави, а лише основні, тобто конституційні права і обов'язки.

В Основному Законі нашої держави дослівно визначено, що права і свободи людини й громадянина, закріплені Консти­туцією, не є вичерпними (cm. 22 Конституції України).

Тому наука конституційного права, на відміну від інших галузевих правових наук, які досліджують правове становище людини, громадянина у певній сфері (трудові, майнові, сімей­ні правовідносини тощо), охоплює своїм предметом вивчення найсуттєвіших аспектів (сторони) правового положення особи

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

в державі, суспільства в цілому. Інакше кажучи, наука консти­туційного права, досліджуючи основи правового становища особи, формулює засади правового статусу людини, громадя­нина в Україні.

Основні права і обов'язки мають першорядне значення, адже вони забезпечують свободу людини у всіх сферах соціаль­но-економічного і суспільно-політичного життя держави. Вони є визначальними стосовно інших прав і обов'язків. Конституційні права і обов'язки є справжньою основою для всіх інших прав і обов'язків громадян, що конкретизують, доповнюють різні галузі права (адміністративне, цивільне, трудове та інше) з метою всебічної реалізації основних прав і обов'язків людини, громадянина України.

Отже, основні права і обов'язки особи в Україні — це права та обов'язки, законодавчо закріплені у Конституції, конститу­ційних законах держави, що опосередковують найсуттєвіші від­носини між державою і громадянами, виражають основи пра­вового становища людини, громадянина в суспільстві, державі. Підсумовуючи зазначимо, що зміст поняття основ право­вого статусу особи (людини і громадянина) України становлять інститут громадянства, загальна правосуб'єктність, конститу­ційні права (свободи) і обов'язки.

5.2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Основи правового статусу особи, як, до речі, і правове по­ложення людини, громадянина загалом базуються на певних засадах (принципах), визначених Конституцією України. Голов­ними засадами правового становища людини, громадянина є ті керівні начала, покладені в основу взаємовідносин людей (громадян), як і відносин між окремими громадянами, людьми, з одного боку, і державою, суспільством — з іншого.

Власне з визначення таких засад починається другий роз­діл Конституції України, в якому висвітлено права, свободи та обов'язки людини і громадянина (cm, 21—26).

Насамперед в Основному Законі України акцентовано, що усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах. Цим стверджуєть-

5.2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянине

ся, що людина, народившись, має певні права, тобто природні права. Властивою для держави категорією є громадянин, статус якого визначається позитивним правом. Однак позитивні права громадян, у тому числі основні права й обов'язки, закріплені у конституції держави, виражають природно-правове начало, яке ґрунтується на правах людини. Конституційні права є трансформацією природно-правових засад у позитивно-правові інститути. Державно-правове визнання прав людини (право на життя, рівність, на повагу до гідності людини, на свободу та особисту недоторканість, на вільний розвиток своєї осо­бистості та інші) є гарантією їхньої реалізації з боку держави. Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянином за свою діяльність.

Із першого принципу логічно випливає зафіксований Кон­ституцією України наступний принцип — принцип невідчу­жуваності та непорушності прав і свобод людини, громадянина. Конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст.ст. 21, 22 Конституції України). Оскільки людина має основ­ні права і свободи від народження, ніхто не може позбавити її зафіксованих у Конституції держави прав. За умови прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не можна звужувати зміст та обсяг наявних прав і свобод.

Важливою засадою конституційно-правового статусу особи в Україні є право кожної людини на вільний розвиток власної особистості (cm. 23 Конституції України). Щоправда, Консти­туція застерігає, що використання цього права кожним не повинно порушувати права і свободи інших людей, так само людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечу­ється вільний всебічний розвиток її особистості. Поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, дер­жави забезпечує гармонійний розвиток суспільства і кожної людини зокрема.

Якщо дотримуватися законів логіки, Конституція України закріплює рівність конституційних прав і свобод громадян та їхню рівність перед законом (cm. 24) як важливішу засаду конституційно-правового статусу людини і громадянина в дер­жаві. Акцентовано, що не може бути привілеїв чи обмежень

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Окремо підкреслено рівність прав жінки і чоловіка, яка забезпечується: наданням жінці рівних з чоловіком мож­ливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороди за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці й здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам змогу⁷ поєднувати працю з материнством; право­вим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материн­ства і дитинства, у тім числі надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам та матерям.

Конституційні права і свободи гарантуються (cm. 22 Кон­ституції України) — це ще один важливий принцип правового статусу особи в державі. Гарантії — це засоби фактичного забезпечення реалізації прав і свобод, виконання обов'язків. Найчастіше в літературі описано такі різновиди гарантій: ма­теріальні, політичні, юридичні. Під матеріальними гарантіями розуміють економічний лад держави, що створює матеріальні умови для реалізації прав і свобод людини й громадянина (на­приклад, закріплення у Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41) прав власності, різноманітність її форм та однаковий (рів­ний) їх правовий захист; права на підприємницьку діяльність кожного (cm. 42 Конституції); права громадян на соціау\ьний захист (cm. 46 Конституції) та ін.).

Політичні гарантії — це передусім умови, що забезпечують владу народу в державі (cm. 5 Конституції), здійснення дер­жавної влади на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу, судову як умову, що забезпечує політичну свободу особи (cm. 6 Конституції), визнання та гарантування місцевого самовряду­вання (cm. 7 Конституції), закріплення прямого народовлад­дя — вибори, референдум (ст.ст. 69—74 Конституції) тощо. Юридичні гарантії — це не лише закони та інші норматив­ні акти, що визначають гарантії, але й правомірна діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, на які покладено обов'язок забезпечувати реалізацію прав і свобод, виконання обов'язків особою.

5.3. Поняття громадянства України

Матеріальні, політичні, юридичні гарантії взаємопов'язані, доповнюють одне одного і разом мають забезпечити фактичну реалізацію прав і обов'язків людини, громадянина в державі.

Проте, як свідчить досвід реалізації конституційних по­ложень щодо прав та обов'язків людини і громадянина, цей розділ Конституції України потребує, на нашу думку, певного доповнення. Насамперед йдеться про посилення гарантій со­ціально-економічних прав громадян, які б забезпечували ре­альність рівності усіх суб'єктів права перед законом. В Основ­ному Законі (cm. 1) Україна проголосила себе демократич­ною, соціальною, правовою державою, в якій панує соціальна справедливість, що забезпечує соціальним верствам реалізацію їхніх прав, культурно-економічний рівень життя відповідно до встановлених стандартів.

У низці статей Конституції України (ст.ст. 13, 43, 45—49, 141 та інших) проголошено намагання держави забезпечити відповідний соціальний стандарт життєдіяльності людей. Однак достатньому життєвому рівню людини (cm. 48), у тому числі й визначенню мінімального розміру заробітної плати, своєчасній її виплаті та загалом підтриманню нормального прожиткового мінімуму громадян, фактично приділено мало уваги. Хто це має зробити? На ці запитання міг би відповісти Основний Закон.

Це надасть йому не декларативного, а реального характеру у цій частині політико-правового акта.

5.3. Поняття громадянства України

Громадянство доцільно розглядати як функціональний фе­номен державно-організованого суспільства. Це надзвичайно важливий інститут як для держави, так і для кожної людини зокрема. Громадянство об'єднує людину і державу, завдяки чому в кінцевому підсумку і формується держава. Цей інститут розглядають як обов'язкову ознаку сучасної держави.

Громадянство безпосередньо впливає на формування вла-довідносин у будь-якій державі. Адже через нього визначається коло осіб, які є носіями державного суверенітету, а отже — вла­ди. Беручи це до уваги, потрібно пам'ятати про те, що з по-

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

літичних міркувань існує потенційна можливість зловживання

інститутом громадянства.

Громадянство є загальновідомим правовим терміном. У пра­вовій термінології він широко вживався вже на ранніх етапах становлення державності. Прикладом цього можуть слугувати правові джерела Стародавнього Риму. Римське право поділяло вільне населення на " римських громадян" та на " не громадян". Громадяни наділялись найбільшим обсягом правоздатності у політичній, майновій та сімейній сферах. Бони мали право служити у війську, брати участь у виборах до народних зборів, бути обраними на посади магістратів. Ця сфера політичних прав зовсім не залежала від сімейного стану.

Зміст правоздатності римського громадянина знаходив своє вираження навіть у його імені. Повне ім'я громадянина скла­далось із п'яти частин: а) власне ім'я; б) назва сім'ї або роду; в) ім'я батька в родовому відмінку; г) назва триби, в якій гро­мадянин брав участь у виборах до народних зборів (належність до триби вказували і в той період імперії, коли народні збори уже не скликали); д) прізвище, почесне ім'я, яке присвоювалось за особливі заслуги перед державою¹¹" ¹. Наприклад, повне ім'я римського політичного діяча, прибічника республіки, оратора, філософа та письменника Ціцерона (Cicero Marcus Tullius) було таким: Марк (власне ім'я) Тулій (рід) Марк (ім'я батька у родо­вому відмінку) Корнелій (триба) Ціцерон (почесне ім'я)^иі\

Зазначимо, що довший час законодавство держав з монархічною формою правління визнавало наявність інституту " підданства". Термін " підданий Його Величності" вказував на особливу форму залежності особи від глави держави. Історично склалось, що у державах з республіканською формою правління визнавався факт наявності " громадянства". У респуб­ліках, що виникали на місці монархій поняття " громадянин"

^и" Підтцштра Л.Л. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов. — 2-е изд., нерераб. — К.: Контури, 1095. - О. 72. ^{11, 1} Ціцерон Марк Тулій (3.10.106, Лрпіна, Іпнілія — 7.12.43 до н. е., поблизу Кийстч, сьогодні Гиети). На сьогодні збереглось його 58 судових та політичних промов. 19 трактатів із риторики, політики, філософії та понад 800 листів.

.5.3. Поняття громадянства України

ототожнювалось із розумінням свободи та вільнодумства. Та не піддається до порівняння рівень розвитку демократії у сучас­них монархіях Європи з рівнем розвитку демократії та права монархій довоєнної Європи, тим паче з монархіями середньо­віччя. Тепер можна стверджувати те, що низка європейських монархій забезпечують досить вдале вирішення питань захисту конституційних прав особи, що перебуває у постійному правовому зв'язку з державою. В Європі термін " підданство" використовують швидше як добрий жест поваги до сформованих конституційних традицій, ніж як назву специфічного правового зв'язку особи з монархом, воля якого остаточна і не підлягає оскарженню. В окремих монархіях (наприклад, в Іспанії, Нідерландах) термін " підданство" замінений у конституційному законодавстві на термін " громадянство".