Поновлення у громадянстві України

Особу, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про поновлення у громадян­стві України, реєструють громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених ч, 5 ст. 9 Закону " Про громадянство України".

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку всиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого громадянин України, а другий — особа без громадянства, стає громадянином України від моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновлює подружжя, один з якого громадянин України, а другий — іноземець, стає громадянином України від моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку всиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого громадянин України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення суду про усиновлення.

Законодавець урегульовує питання набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклу-

вання, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або унаслідок передачі на виховання в сім'ю патронатного ви­хователя (ст. 12 Закону " Про громадянство України").

Зокрема, якщо дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — осо­бою без громадянства, стає громадянином України від моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або від моменту набрання чинності рішення суду про встановлен­ня опіки чи піклування (ч. 1 ст. 12 Закону " Про громадянство України").

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких громадянин України, а друга — іноземець, стає гро­мадянином України від моменту прийняття рішення про вста­новлення опіки або піклування чи з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки або піклування, якщо така дитина з огляду на встановлення опіки або піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іно­земцем (ч. 2 ст. 12 Закону " Про громадянство України").

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі чи закладі охорони здо­ров'я, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або піклувальника, стає громадянином України від моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки померли, позбав­лені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недіє­здатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, роз­лученої із сім'єю, не знайдені (ч. З ст. 12 " Про громадянство України").

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і ви­ховується в дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї, сім'ї патронатного вихователя, якщо хоча б один із батьків-ви-хователів або прийомних батьків, або патронатних вихователів є громадянином України, стає громадянином України від момен­ту влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу чи

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

5.5. Набуття громадянства України

прийомної сім'ї або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьків дитини, розлученої із сім'єю, не знайдено (ч. 4 ст. 12 Закону " Про громадянство України").

Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянства України від моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

Відповідно до ст. 14 Закону № 2235-ІИ від 18 січня 2001 р. " Про громадянство України" дитина набуває громадянства України у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них. Дитину, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої громадянин України, а дру­гий — особа без громадянства, реєструють громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитину, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструють громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитину, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструють громадянином України за клопотанням одного з батьків. Дитину, яка є іноземцем, один із батьків якої громадянин України, а другий — іноземець, реєструють громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадках, перед­бачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою гро­мадянства України.

Набуття громадянства України внаслідок визнання батьків­ства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства відбувається у випадках:

• визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнано гро­мадянина України, коли дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянства України;

•.визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а матір - громадянкою Украї­ни, коли дитина незалежно від місця її народження та міс­ця постійного проживання набуває громадянства України;

• встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України, коли дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянства України;

• факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України, у цьому разі дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянства України;

• якщо визнання батьківства чи материнства або вста­новлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є особою без громадянства, набуває громадянства України незалежно від місця народження та місця постійного проживання за умов, передбачених ч. 1, 2, 3 та 4 ст. 15 Закону " Про громадянство України";

• якщо визнання батьківства чи материнства або вста­новлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є іноземцем, набуває громадянство України незалежно від місця її народження та місця постійного проживання за умов, передбачених ч. 1, 2, 3 та 4 ст. 15 Закону України " Про громадянство України", коли вона подала заяву про набуття громадянства України та зобов'язання при­пинити іноземне громадянство.

Датою набуття громадянства України є дата народження ди­тини (особи); дата набуття громадянства України батьком чи ма­тір'ю, батьківство чи материнство яких визнано або щодо яких встановлено факт батьківства чи материнства, якщо такі батько чи мати набули громадянства України після народження дитини (особи), та дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

5.G. Припинення громадянства України

5.6. Припинення громадянства України

Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; на підставах, передбачених міжнародними договорами України. Громадянин України, який відповідно до чинного законо­давства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотан­ням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який ви­ходить із громадянства України, за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов із громадянства України.

Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Дитина, яка набула громадянства України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків неза­лежно від місця проживання дитини.

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є гро­мадянином України, а другий — іноземцем, може вийти з гро­мадянства України за клопотанням усиновителя, який є іно­земцем.

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадян­ства, може вийти з громадянства України за клопотанням одно­го з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянства іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні при­тягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, пе­редбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Законодавець передбачає три підстави для втрати грома­дянства України:

• добровільне набуття громадянином України громадян­
ства іншої держави, якщо на момент такого набуття він
досяг повноліття;

набуття особою громадянства України на підставі ст. 9 Закону " Про громадянство України" унаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фаль­шивих документів;

• добровільний вступ на військову службу іншої держа­
ви, яка відповідно до законодавства цієї держави: не є

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

загальним військовим обов'язком чи альтернативною

(невійськовою) службою. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вва­жають усі випадки, коли громадянин України для набуття гро­мадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встанов­леного національним законодавством держави, громадянство

якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадян­ства такі випадки:

одночасне набуття дитиною за народженням громадян­ства України та громадянства іншої держави чи держав;

• набуття дитиною, яка є громадянином України, грома­дянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;

• автоматичне набуття громадянином України іншого гро­мадянства внаслідок одруження з іноземцем;

• автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої

держави.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного указу Президента України.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з грома­дянства України або щодо якого оформляється втрата грома­дянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовують, якщо особа набула громадянства України відпо­відно до ст.ст. 8 та 10 Закону " Про громадянство України" шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відо­мостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України.

Розділ 6

ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ОСОБИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

У другому розділі Конституції України визначено перелік прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Ця струк­турна частина Основного Закону складається з сорока восьми статей і є найбільшою за текстовим обсягом структурною час­тиною Конституції України.

Принагідно зазначимо, що не кожна держава дотримуєть­ся схожої конституційної практики. Наприклад, у Конституції Франції (04.10.1958 р.) відсутній окремий розділ, у якому пе­рераховувалися б конституційні права, свободи та обов'язки. Базовість інституту конституційних прав та свобод зумовлена самим змістом Преамбули чинної Конституції Франції, яка посилається на Декларацію прав людини і громадянина, про­голошену Національними зборами Франції 26 серпня 1789 p., та Преамбулу Конституції Франції від 27 жовтня 1946 р. По­силання на правові акти 1789 р. та 1946 р. лише підсилює по­літичний авторитет конституційних норм та свідчить про еле­менти правонаступності інституту конституційно-правового статусу особи.

Другий розділ Конституції України починається із ст. 21, яка передбачає те, що " усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та не­порушними". Така постановка питання перегукується із низкою положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

На сьогодні існує декілька цікавих правових позицій Кон­ституційного Суду України з питань рівності громадян України. Зокрема:

...Стаття 24 Конституції гарантує кожному громадя­нинові України рівні конституційні права і свободи і проголошує рівність прав громадян перед законом. Про-

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.1. Класифікація основних прав, свобод людини і громадянина

голошуючи рівність усіх громадян перед законом, ст. 24 Конституції встановлює і рівну підлеглість усіх громадян законам України... (абзац 1 п. З мотивувальної частини Рішення КСУ№ Ю-рп/2000 від 28 вересня 2000 р. (Спра­ва про приватизацію державного житлового фонду)^т;...встановлення грошової (виборчої) застави не порушує конституційного принципу рівності громадян перед законом та рівності їх конституційних прав і свобод, а також принципу рівності політичних партій перед законом... (речення друге абзац 5 підп. 4.2 п. 4 мотивувальної частини Рішення КСУ № 2-рп/2002 від ЗО січня 2002 р. (справа про виборчу заставу)™⁸;...Гаранти депутатської недоторканності є певними ви­нятками із загального конституційного принципу рівно­сті прав і свобод громадян та їх рівності перед законом. Тому на відміну від гарантій особистої недоторканнос­ті людини, які визначаються Конституцією України (cm. 29) і законами України (пункт 1 частини першої cm. 92 Конституції України), гарантії недоторканності народних депутатів України, як і інших посадових осіб, мають визначатися виключно Конституцією України... (Рішення КСУ № 7-зп від 23 грудня 1997 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України " Про Рахункову палату Верховної Ради України") (абзац 3 її. З мотивувальної частини)™⁶. Визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, Консти­туція України закріплює широке коло прав та свобод, гарантує і забезпечує їх захист, в тому числі і від порушення з боку держави, її органів та посадових осіб¹⁹⁰.

^ш Офіційний кісник України. - 2000. — № 40. — С 78.

^ls" Офіційний вісник України. — 2002. — № 6. — С. 126.

^1В" Офіційний вісник України. — 1998. — № 1. — О 151.

^{, ч}" Абзац 6 п. З мотивувальної частини Рішення КСУ № 8-рп/2002 від 7 травня 2002 р, у оправі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положені, частин 2, З ст. 124 Конс­титуції України {Справа щоао підніуомчості актів про призначення

6.1. Класифікація основних прав, свобод людини і громадянина

Метою Класифікації основних прав і свобод особи є сприяння глибшому, всебічному розумінню, а, отже, і вивченню прав і свобод громадян, з'ясуванню їх змістовної сутності. Причому йдеться не лише про другий розділ Основного Закону, який є основоположним у визначенні конституційно-правового статусу особи, а й про інші розділи Конституції України, в яких також зафіксовано права, свободи людини, громадянина (наприклад III розділ, в якому закріплюються виборчі права громадян, чи XI розділ, де йдеться про право територіальної громади на здійснення місцевого самоврядування тощо). А на­укове дослідження, оптимальне з'ясування суті окремих прав і свобод можливе лише в процесі логічного взаємоаналізу їх змісту, адже конституційні права і свободи громадян України є цілісною системою. Цим власне зумовлене і обрання критерію класифікації. Найбільш обґрунтованим у цій ситуації критерієм класифікації конституційних прав і свобод є однорідність їх змісту, хоч в літературі приводяться класифікації за різними ознаками. Керуючись однорідністю змісту в системі конституційно-правового статусу особи, виокремлюють грома­дянські (особисті), політичні та економічні і освітньо-культурні права і свободи.

Громадянські (особисті) права і свободи (право на життя — ст. 27 Конституції України; право на повагу гідності люди­ни — ст. 28 Конституції; право на свободу та особисту не­доторканність — ст. 28 Конституції та ін.) за своїм змістом мають більш індивідуальний особистісний характер. Насамперед за їх посередництвом підкреслено найвищу соціальну цінність людини в державі.

Політичні права (виборчі права — ст.сяі. 69—71 Консти­туції; право на свободу об'єднання у політичні партії та гро­мадянські організації — ст.ст. 36, 37 Конституції; право на збори, мітинги, походи і демонстрації — ст. 39 Конституції

або звільнення посадових осіб) // Офіційний вісник України. — 2002. № 20. - С. 101.

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських...

та ін.) пов'язані з участю громадян у формуванні соціально-організованого суспільства, у здійсненні державної влади та місцевого самоврядування, тобто у реалізації публічної по­літики в країні.

Економічні права (право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю — cm. 41 Конституції, право на підприємницьку діяльність — cm. 42 Конституції; право на праіио — cm. 43 Конституції; право на соціси\ьний захист — cm. 46 Конституції та ін.) однорідні за змістом, оскільки всі вони мають соціально-економічний характер, як і право на освіту [cm. 53 Конституції), на свободу літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (cm. 46 Конституції) та інші, пов'язані з освітньо-культурними, духовними засадами суспільства, які й зумовлюють своєрідність відповідних прав і свобод особи.

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських та особистих прав і свобод

У правовій теорії та практиці державотворення громадян­ські та особисті права і свободи розглядають як здатність лю­дини у прийнятті рішень незалежно від держави.

Це базові права, які забезпечують людині фактичний стан повноправного члена суспільства. Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) зафіксувала положення, відповідно до якого " люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах; суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на основі загальної користі" (п. 1). Метою кожного політичного об'єднання є збереження природних і невід'ємних прав люди­ни. Такими правами є свобода, власність, безпека і опір гніто­ві (я. 2). Звернемо ще раз увагу, що саме свобода, власність, безпека і опір гнітові фіксуються згаданою Декларацією як природні та невід'ємні права людини.

З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, беручи до уваги історичне значення революційних подій осені 2004 p., які засвідчили волелюбність Українського народу, його праг­нення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку

ініціатив громадськості Президент України прийняв рішення встановити в Україні День Свободи, який слід відзначати що­річно 22 листопада¹⁹¹.

Особисті права та свободи є природними правами. Біль­шість із них мають абсолютний характер, тобто є не лише не­від'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи:

• невід'ємне право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (cm. 27);

• право на повагу до своєї гідності (cm. 28);

• право на свободу та особисту недоторканність і право бути невідкладно повідомленим про мотиви свого ареш­ту чи затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою за­хисника, право оскаржити затримання в суді (cm. 29);

• право на недоторканність житла (cm. ЗО);

• право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (cm. 31);

• право на невтручання в особисте і сімейне життя, право громадян України ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є держав­ною або іншою захищеною законом таємницею, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, викори­станням та поширенням такої недостовірної інформації (cm. 32);

• свободу пересування, право вільного вибору місця про­живання та право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом,

¹⁹¹ Указ Президента України № 1619/2005 від 19.11.2005 р. " Про День Свободи" // Офіційний вісник України. — 2005. — № 47. — С. 46. — Ст. 2941.

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина.

6, 2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських...

право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33);

право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медич­не страхування (cm. 49);

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди (cm. 50); • право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (cm. 51);

право на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (cm. 55);

право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у разі здійснення ними своїх повноважень (cm. 56); * право знати свої права і обов'язки (cm. 57);

право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопо­рушення (заборона зворотної сили закону) (cm. 58)^vo; право на правову допомогу (cm. 59)^П2;

^і9> Рішення К СУ № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р. у справі про зворотну дію і» часі законів та інших иормативно-иравових актів,

¹⁴¹ Рішення КСУ № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 р, у справі за кон­ституційним зверненням громадянина Солдатова Гепнадія Івановича

• право не виконувати явно злочинні розпорядження чи
накази (cm. 60);

заборона повторного притягнення до юридичної відпо­відальності (cm. 61);

• право на презумпцію невинуватості та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (cm. 62);

• право на звільнення від відповідальності за відмову дава­ти показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захист (cm. 63).

Встановлення Конституцією та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (cm. 24), адже всі громадяни, які відповідають конкрет­ним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади.

Визначені законом кваліфікаційні вимоги повинні відпові­дати положенням ч. 2 ст. 24 Конституції України (абзаци 3 і 4 п. 2 мотивувальної частини Рішення КСУ у справі про віковий ценз)'⁹⁴.

щодо офіційного тлумачення положень от. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, ст.ст. 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) // Офіційний вісник України. — 2000. - № 47. - С. 109. - Ст. 2045.

¹⁹¹ Рішення КСУ № 5-рп/2000 від 18 квітня 2000 р. у справі за кон­ституційним поданням 47 народних депутатів України щодо від­повідності Конституції України (конституційності) положення ч. 2 ст. 5 Закону України " Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (справа про віковий ценз) // Офіційний вісник Украї­ни. - 2000. - №30. - С. 160. - Ст. 1286.

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських...

6.2.1. Право на життя та на повагу своєї гідності

Право на життя к природним, не­від'ємним, невідчужуваним, загаль­ним, універсальним, вічним, незмін­ним і природженим правом людини, яке реалізується безпосередньо, здій­снюється об'єктивно і всюди має од­накову силу (Мірошниченко O.A.j'^9s

Уперше на законодавчому рівні право на життя було за­кріплено в тексті Декларації незалежності США (1776 p.).

Право на життя доцільно розглядати у декількох аспектах. Насамперед, право на життя — природне право, оскільки воно існувало для людини в її природному стані, ще до виникнення держави й позитивних законів за своєю суттю є її властивістю як живої істоти. По-друге, воно є природженим правом, що виникає від моменту народження людини та виявляється в його невід'ємності й невідчужуваності від неї. По-третє, право на життя є загальним та універсальним, оскільки всі люди во­лодіють цим правом без будь-якої дискримінації. По-четверте, воно вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу; таке, що реалізується безпосередньо, тобто без будь-якого право-застосовчого акта. По-п'яте, це право здійснюється об'єктив­но — незалежно від волі людей.

Право на життя виникає у людини від моменту її народження. Сьогодні не існує загальноприйнятого правового визначення поняття " людина", але можна виокремити найважливіші ознаки, притаманні лише людині: це жива істота, самостійно існуючий організм, який становить єдність фізичного й духовного, природ­ного й соціального, успадкованого й надбаного за життя. Право­ві ж норми про право на життя сформульовано так, щоб уникнути згадки про момент виникнення цього права.

^І! " Мірошниченко О.А. Закріплення права людини на життя в міжнарод­них документах // Пробл. законності: Роси, міжвідом. наук. зб. / Відп. род. В.Я. Тацій. — Харків: І Іац. юрид. акад. України, 2003. — Вин. 59. — С. 200-204.

Право людини на життя є особистим правом і належить до першого покоління прав людини. Сучасні норми міжнародного права про право на життя визнаються звичаєвими нормами. Також ці норми є імперативними, відхилення від яких не до­пускаються. Проте це право не є абсолютним, бо чинне між­народне право ще допускає винятки, зокрема смертну кару.

Право на життя — фундаментальне природне право людини, закріплене нормами багатьох міжнародно-правових документів про права людини як на універсальному, так і на регіональному рівнях. У ст. З Загальної декларації прав людини передбачено, що " кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність". У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначено, що право на життя захищене законом і жодна людина не може бути умисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Конституції України. Зокрема, у преамбулі йдеться про те, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а у ст. З зафіксовано, що " людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Термін " свавільно" вживається теж неоднозначно: необмежена влада; відсутність законності, справедливості; схильність діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку інших; самовілля тощо.

У ч. 1 ст. 6 Міжнародного Пакту про громадянські та полі­тичні права 1966 р. (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р.) термін " свавіль­но" характеризує загальне правило, згідно з яким " право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Як виняток в державах, які не скасували смертної кари, Міжнародний Пакт допускає, що " смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону".

Після проголошення незалежності України була значно звужена сфера застосування смертної кари, котра передбачалася в санкціях багатьох статей Кримінального кодексу Української

Розді, 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

РСР. Законом України від 17 червня 1992 р. було скасовано смертну кару за зраду батьківщини (ч. 1 cm. 56), шпигунство (cm. 57), бандитизм (cm. 69), дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (ч. 2 ст. 69-1), виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ч. 2 cm. 79), порушення правил про валютні операції (ч. 2 cm. 80), розкрадання держав­ного або громадського майна в особливо великих розмірах (cm. 86-1), зґвалтування (ч. 4 cm. 117), угон повітряного судна (ч. З cm. 217-2). Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не виправдалась як ефективний засіб у боротьбі зі злочинністю. Ця міра покарання не належить до чинників, що стримують злочинність.

Принагідно зазначимо, що скасування смертної кари зу­мовлене також вступом України до Ради Європи. Зокрема, потрібно звернути увагу на досить жорстку позицію Парламентської Асамблеї Ради Європи, викладену в Резолюції № 1145 (1998 р.) " Виконання Україною смертних вироків" ¹⁹¹⁵. У п. 1 цієї Резолюції Асамблея посилається на свій Висновок № 190 (1995 р.) щодо вступу України до Ради Європи, схвалений 26 вересня 1995 р., в якому зазначається, що Україна зобов'язалася " ввести мораторій на виконання смертних вироків, який набирає чинності з моменту вступу". Вступивши до Ради Європи 9 листопада 1995 р. Україною не було введено мораторію на виконання смертних вироків. Отримавши офіційне підтвердження, що виконання смертних вироків в Україні тривало після 29 січня 1997 p., Парламентська Асамблея була вражена тим, що принаймні 13 смертних вироків було виконано у 1997 р. Міжнародна організація засудила виконання цих вироків, які констатували очевидне порушення Україною зобов'язань, взятих нею під час вступу до Ради Європи та Резолюції № 1112 (1997 p.). Асамблея вимагала:

щоб, незважаючи на будь-які обставини, Україна при­пинила здійснення смертних вироків (п. 5); • було запроваджено мораторій де-юре (п. 6);

lee Обговорено на другому засіданні Парламентської Асамблеї від 27 січня 1998 р. (див. док. № 7974, доповідь Комітету з юридичних питань та прав людини (доповідач: пані Волвенд).

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських...

• опублікувати список усіх тих, хто був засуджений до смертної кари з часу вступу України до Ради Європи, 9 листопада 1995 р. та інформацію щодо їх подальшої долі (п. 7);

скасувати смертну кару законодавчим шляхом після обрання нового складу Парламенту і помилування Пре­зидентом усіх засуджених до смертної кари (п. 8). У тексті Резолюції № 1145 " Виконання Україною смертних вироків", прийнятої 27 січня 1998 р. Парламентською Асамблею Ради Європи, Україну чітко попередили, що у разі незапро-вадження мораторію на виконання смертних вироків, Парла­ментська Асамблея розгляне питання скасування повноважень української парламентської делегації.

Підписуючи Конвенцію про захист прав людини та основ­них свобод (Рим, 04.11.1950 p.), уряди держав — членів Ради Європи, взявши до уваги положення Загальної декларації прав людини (ГА ООН, 10.11.1948 р.) та враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і подальше здійснення прав людини та основних свобод, домовилися, що право кожного на життя охороняється законом. Було прийнято рішення про те, що ніхто не може бути умисно позбавлений життя інакше, ніж за виконанням вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення ст. 2 (1) Конвенції про захист прав людини та основних свобод, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили у разі захисту будь-якої особи від незаконного насильства; при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно утримується під вартою; при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання¹⁹⁷.

Додатково положення згаданої Конвенції було роз'яснено у Протоколах від 20.03.1952 р., № 4 (16.09.1963 p.), № 6 (28.04.1983 p.), № 7 (22.11.1984 p.), № 9 (06.11.1990 p.), № 10 (25.03.1992 p.), № 11 (11.05.1994 p.), № 13 (03.05.2002 p.), № 14 (13.05.2004 p.).

^№ Голос України. - 2001. - 10 січня. - № 3 (2503). - С. 6-8.

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських...

Протокол № 6 у ст. 1 встановив положення, що жодна людина не може бути засуджена до смертної кари або страчена. Конвенції про захист прав та основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 (Страсбург, 28.04.1983 p.), було ратифіковано із збереженням застосування смертної кари відповідно до ст. 2 цього Протоколу Законом № 1484-ІП від 22.02.2000 р.¹⁹⁸ Ця стаття містить положення про те, що дер­жава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбаче­них законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення

такого закону.

Підписуючи " Протокол № 13 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин" (Вільнюс, 03.05.2002 р.) держави — учасниці Ради Європи висловили переконання про те, що " право кожної людини на життя є основоположною цінністю в демократичному суспільстві і що скасування смертної кари є суттєвим для захисту цього права та для повного визнання людської гідності" і тому " смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена" (ст. 1). Цей Протокол також було ратифіковано, шляхом прийняття Закону № 318-IV від 28 листопада 2002 р. " Про ратифікацію Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин" ¹⁹⁹.

Верховна Рада України в Законі № 398/95-ВР від 31.10.1995 р. " Про приєднання України до Статуту Ради Європи" підтвердила відданість України " ідеалам та принципам, які є спільним

¹⁹³ Закон України № 1484-Ш від 22 лютого 2000 р. " Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари" (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 3436-IV від 09.02.2006 p.) I '/ Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 13. - Ст. 111.

¹⁹⁹ Відомості Верхошюї Ради України. — 2003. — № 4. — Ст. 36.

надбанням європейських народів" ²⁰⁰. Після вступу України до Ради Європи Україна почала здійснювати кроки, спрямовані на виконання взятих на себе зобов'язань, пов'язаних із членством в цій організації, які містяться у " Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи" (Страсбург, 26.10.1995 p.).

Ситуація суттєво змінилася внаслідок прийняття Консти­туції України 1996 р. Керуючись тим, що Україна була про­голошена соціальною, демократичною і правовою державою (ст. 1 Конституції України), в якій життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України), смертну кару як вид покарання стали розглядати як таку, що не узгоджується з зазначеними положеннями Конституції України.

Як вид покарання смертна кара почала суперечити ст. 28 Конституції України, відповідно до якої " ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню". Ця стаття відтворює положення ст. З Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р.

Ключовим у визнанні права людини на життя за Конститу­цією України є положення, згідно з яким це право невід'ємне (ч. 1 ст. 27), невідчужуване та непорушне (ст. 21). Право на жит­тя належить людині від народження і захищається державою.

Конституція України проголошує, що конституційні права і свободи, зокрема право людини на життя, гарантуються і не можуть бути скасовані (ч. 2 ст. 22), що не допускається зву­ження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, в тому числі невід'ємного права людини на життя, в разі прийняття нових або внесення змін до чинних законів (ч. З ст. 22), що забо­роняється внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157).

Отже, за своїм змістом положення ч. 2 ст. 22 Конституції України передбачають, з одного боку, обов'язок держави га­рантувати конституційні права і свободи, насамперед право

²⁰⁰ Відомості Верхошюї Ради України. - 1995. - № 38. - Ст. 287.

Розділ 6. Основні права, свободи і обов'язки особи і громадянина...

6.2. Поняття, зміст та загальна характеристика громадянських.

людини на життя, а з іншого — утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування конституцій­них прав і свобод, а отже — і права людини на життя. Звідси, позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання навіть у межах положень, визначених законом, є скасуванням невід'ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі про смертну кару було зазначено, що положення ст. 24 Загаль­ної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, затвердженого Законом УРСР від 28 грудня 1960 р. з подальшими змінами та доповненнями²⁰¹, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконститу­ційними). Верховна Рада України була зобов'язана привести Кримінальний кодекс України у відповідність з цим Рішенням Конституційного Суду України²⁰². Чинний Кримінальний кодекс України (05.04.2001 р.) уже не передбачає такого виду кримінального покарання як смертна кара.

Конституційне право на життя розвивається у таких по­ложеннях Конституції, як заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання чи поводження; заборона медичних, наукових та інших дослідів на людині без її згоди.

Конституційне право на життя охоплює і право на належ­ні, безпечні й здорові умови праці (ст. 43), право на охорону здоров'я (ст. 49), на безпечне для життя і здоров'я довкілля (cm. 50). Кожний має право на вільний розвиток особистості, на свободу і безпеку, яких ніхто не може бути позбавлений інакше, ніж за наявності визначених законом умов і відповідно до законної процедури.

^20! Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14.

'" " - Рішення К СУ № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 р. у справі за консти­туційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційнооті) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що перед­бачає, смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) // Офіційний вісник України. — 2000. — №4. — С. 114. - Ст. 126.

Держава, орієнтуючись на ієрархію цінностей, визначених Конституцією, має приділяти належну увагу забезпеченню безпеки кожної людини, створенню необхідних умов, що уне­можливлюють злочини проти життя, здоров'я, волі та гідності особи.

Конституційне право на життя нерозривно пов'язане з низкою проблемних питань, що об'єктивно виникають на сучас­ному етапі революційного розвитку цілої низки галузевих наук. Проблемним залишається питання штучного переривання вагіт­ності та штучного запліднення, правового режиму здійснення дослідів у галузі ембріології, правового статусу ембріона, право­мірного клонування людини, а також застосування евтаназії до смертельно хворих.

Національне законодавство України робить лише перші кроки у напрямі правового регулювання відносин, що вини­кають з приводу прав на життя. Зовсім нещодавно прийнято Закон № 2231-IV від 14 грудня 2004 р. " Про заборону репро­дуктивного клонування людини" ²⁰³. Цим Законом було введено заборону репродуктивного клонування людини в Україні на підставі принципів поваги до людини, визнання цінності осо­бистості, необхідності захисту прав і свобод людини та вра­ховуючи недостатню дослідженість біологічних та соціальних наслідків клонування людини.