Стан шкільної освіти.

Ліквідація неписьменності.

У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

В Україні до шкіл лікнепу в другій п'ятирічці залучили 1, 5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації малописьменності навчалися 1, 7 млн. чоловік. Товариство «Геть неписьменність» було ліквідовано, а роботу з лікнепу покладено на наркомат освіти.

У 1936 р. було утворено школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Партійно-радянське керівництво країни і республіки прийняло спеціальні постанови, в яких зобов'язало місцеві органи влади тримати під постійним контролем справу остаточної ліквідації неписьменності.

Через небажання багатьох людей похилого віку вчитися зробити це повністю не вдалося.

Величезні зусилля громадськості і держави не дали стопроцентного результату, але досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років.

Стан шкільної освіти.

Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв історичну постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Школа являла собою найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.

Постанова ЦК ВКП(б) була декларацією намірів. З її прийняттям розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний похід за всеобуч»1. Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники.

З метою розв'язання цих та інших завдань при Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу ва чолі з В. Чубарем. Мережа таких комітетів створювалася й на місцях.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася докорінна перебудова існуючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, в Україні було охоплено навчанням 98 % дітей віком до 10 років. 95 % учнів початкової школи продовжувало вчитися далі. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, від якого гинули насамперед діти. За цих умов годі було говорити про навчальний процес. У 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи більш як на 500 тис. учнівських місць. Завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Співвідношення між типами шкіл радикально змінилося. Більшість початкових шкіл було перетворено у семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2, 5 тис. В них навчалося близько третини учнів.

Велику увагу влада приділяла змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову, в якій йшлося про те, що початкова і середня «школа повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Вчитель зобов'язувався дотримуватися апробованих програм і текстів підручника.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» критикувалась спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії і зникла як окремий навчальний предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, в якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи — російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Після скасування політики коренізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовою.

У 1938/39 навчальному році в неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалось 4—5 уроків з мови на тиждень, то російська мова ставала основною навчальною дисципліною, а навчальні програми з інших предметів істотно скорочувались. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Широкою була позакласна і позашкільна робота з учнями. У багатьох містах і районах створювалися дитячі технічні станції, станції юних натуралістів, спортивні школи, театри юного глядача, будинки художнього виховання тощо. Вони проводили олімпіади, конкурси, виставки. В їх роботі брали участь десятки тисяч школярів.