Розвиток науки.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УСРР. Президентом ВУАН в 1928 —1929 pp. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. керівництво України здійснило заходи з оновлення складу ВУАН й істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоправда, у цековському списку переважали науковці, які мали справді об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О. Богомолець. М. Вавилов. О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та ін. Разом з тим були обрані такі представники партійно-радянської верхівки, як В. Затонський, Г. Кржижанівський, М. Скрипник, О. Шліхтер. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(б)У, пройшли в академіки комуністи-суспільствознавці С. Семковський, В. Юринець, М. Яворський, а також Янка Купала і П. Тичина (за фахом «мова і література»).

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр'євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 1930-х pp., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгаризаторських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІНу формально злилися з ними, але фактично внаслідок репресій співробітників у них уже майже не залишалося.

Література та мистецтво. Література та мистецтво вважалися однією з ділянок «культурного фронту». Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія «великого перелому» вплинула навіть на цю галузь культури: у 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників в літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася система консультативних бюро при редакціях літературних журналів, видавалися посібники.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки також об'єдналися працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійний комітетів придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму».

Рис. 5.4.81. П. Тичини

Так, контроль і регламентація з боку влади згубно вплинули на творчу долю П. Тичини. Він «вписався» у сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але порівняно з раннім періодом творчості його яскравий талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти півроку в ув'язненні за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» являли собою вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Рис. 5.4.82

Великою популярністю у читачів України користувалися вірші М. Бажана, М. Зерова, А. Малишка, М. Семенка, В. Сосюри, твори прозаїків А. Головка, Івана Ле, Петра Панча, Ю. Смолича, 3. Тулуб, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка.

Рис. 5.4.83

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до «Української військової організації» (УВО) і засудили до 10 років концтаборів. Тоді ж за приналежність до створеної чекістами УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, покінчив життя самогубством М. Хвильовий.

У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. заарештували і потім розстріляли на засланні М. Зерова. За гратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник. У 1937 — 1938 pp. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова.

У 1934 — 1938 pp. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду (193). А всього в Україні було репресовано близько 500 письменників.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтва. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та ін.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Леся Курбаса— актора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі і загинув у концтаборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усі вони були розстріляні.

Рис. 5.4.84. О. Довженка

У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Земля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

" Особливу" увагу сталінське керівництво приділяло неоднорідній по своїм політичним поглядам творчій інтелігенції. Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили у націоналізмі і репресували. У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 учених і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий. У тому ж році за надуманими звинуваченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та установ. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16, 4% всього складу науковців. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко, Терещенко та ін. У 1935 р. були «викриті» «Всеукраїнський боротьбистський центр» та інші «антирадянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Під могильний, В. Поліщук, Г. Енік та багато інших діячів культури. Протягом 1934 1938 pp. було заарештовано понад половину членів та кандидатів-стажистів Спілки письменників України (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників. Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1957 репресовано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Рис. 5.4.85. Л. Курас

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців їх було об'єднано за фахом у відповідні спілки. Характерною рисою політики сталінського режиму щодо творчої інтелігенції України були масові репресії під виглядом боротьби з націоналістичними ухилами.

Одним з прикладів терору є розправа над учасниками з'їзду кобзарів і лірників. У 1934 р. вони з'їхалися в Харків на республіканську олімпіаду. Задовго до того один з високопоставлених працівників ЦК КП(б)У на пленумі Всеукраїнської спілки працівників мистецтва назвав кобзу і бандуру «класово ворожими» інструментами. Цей чиновник (пізніше також репресований) твердив, що кобза і бандура «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики». Щоб розв'язати проблему раз і назавжди, учасників кобзарського з'їзду (майже триста чоловік) заарештували і розстріляли. Це були люди здебільшого похилого віку, зокрема інваліди. Для радянської влади вони були небезпечними, тому що оспівували традиції визвольної боротьби українського народу.

Письменники української діаспори назвали 19ЗО-ті pp. добою «розстріляного відродження». Ця назва тепер вживана й у нас.

Створюючи сприятливі умови для вибіркового поступу культури, тоталітарна держава водночас придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий " відстріл " інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народів України, загальному рівні науки і культури, функціонуванні народного господарства.

При зовнішній увазі до національних форм культури тоталітарний режим виявив неабияку вправність в уніфікації глибокого змісту культурного процесу за ідеологізованими стандартами.