Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Пропозиції на класичному відрізку АS
|
|
Модель сукупного попиту та сукупної пропозиції (AD–AS) широко використовується для аналізу окремих макроекономічних явищ, що спостерігаються в суспільстві. Різкі зміни сукупного попиту та сукупної пропозиції призводять до відхилення обсягу виробництва і зайнятості від потенційного рівня. Ці зміни викликають в економіці різні шоки:
Ø шоки з боку попиту можуть виникати через різке збільшення пропозиції грошей, або швидкості обертання грошей, або різкого коливання інвестиційного попиту;
Ø шоки з боку пропозиції пов’язані з різкою зміною цін на ресурси, стихійними лихами, посиленням активності населення та профспілок, зміною законодавства.
Наприклад, якщо уряд бажає збільшити обсяг виробництва в економіці, то він повинен регулювати сукупний попит за допомогою фіскальної політики та грошової політики (збільшуються державні витрати – знижуються податки, розширюється пропозиція грошей).
Рівновага економічної системи (загальна рівновага) показує узгоджений розвиток кожної її сфери окремо й усіх сфер як єдиного цілого. Може мати місце узгоджений розвиток лише окремих сфер економіки (часткова рівновага) за відсутності загальної рівноваги. Часткова рівновага полягає в додержанні лише окремих пропорцій, необхідних для макроекономічної (загальної) рівноваги. Загальна кількість таких пропорцій дуже велика. Це ціла система взаємопов’язаних пропорцій у всіх сферах, галузях, на всіх ринках, у всіх учасників економічної діяльності. У теорії та практиці використовують узагальнені (макроекономічні) пропорції для аналізу економічної рівноваги. Такими є пропорції:
Ä між сферами матеріального та нематеріального виробництва;
Ä між галузями матеріального виробництва;
Ä між пропозицією та попитом на робочу силу;
Ä між експортом та імпортом;
Ä між фондом споживання та фондом нагромадження тощо.
Роль кожної макропропорції в рівновазі економічної системи не однаково оцінюється економістами. Більшість економістів, які відстоюють пріоритет ринкових відносин, вважають, що основою макроекономічної рівноваги є відповідність сукупного попиту і сукупної пропозиції, яка формується на ринках.
Існує чотири основних види ринку:
¨ ринок товарів і послуг;
¨ ринок робочої сили;
¨ ринок грошей;
¨ ринок капіталів.
Усі ринки тісно пов’язані між собою. Тому сукупний попит, сукупна пропозиція та їх рівновага залежать від збалансованості кожного ринку. Рівновага всієї економічної системи можлива лише при збалансованості попиту та пропозиції кожного ринку, який входить у цю систему.
Існує два показники збалансованості кожного окремого і всього національного ринку:
X збалансованість за натуральною формою товару;
X збалансованість у грошовому виразі.
При недостатньому платоспроможному попиті споживачів ринок не може бути збалансованим. Тому найважливішою умовою макроекономічної рівноваги є забезпечення попиту на товари необхідними грошовими ресурсами.
За умов ринкової економіки загальна рівновага формується, як правило, стихійно, в результаті дії закону вартості. Більш характерним є не наявність макроекономічної рівноваги, а її порушення. Так, на фазі кризи сукупна пропозиція перевищує сукупний попит, на фазі пожвавлення та підйому сукупний попит більший за сукупну пропозицію.
Проблемою ринкової економіки є таке порушення рівноваги, за якого пропозиція перевищує попит.
В Україні, внаслідок розриву традиційних економічних зв’язків, з розвитком ринкової економіки порушені всі основні макроекономічні пропорції:
· відсутня відповідна суспільній потребі структура виробництва;
· незадовільно використовуються виробничі потужності;
· має місце величезний дефіцит державного бюджету;
· склалася диспропорція між ринком товарів і ринком грошей.
Тема. ГРОШОВИЙ РИНОК
У цій темі розкриємо найважливіші компоненти монетарної економіки – гроші, відсоткові ставки, валютні курси, – які відіграють важливу роль у національній економіці. Для цього слід пригадати, що гроші не є економічним ресурсом. Грошова маса впливає на рівень цін товарі та послуг, номінальну заробітну плату, але не впливає на реальні обсяги виробництва і доходу, зайнятість та реальну заробітну плату.
І все ж гроші є дуже важливою категорією. Без розуміння суті цієї категорії неможливо зрозуміти проблем інфляції, кон’юнктурних коливань економіки, механізмів встановлення та порушення рівноваги на ринках праці, благ та грошовому ринку.
У цій темі ми не будемо розглядати виникнення та функції грошей, що детально висвітлено в підручниках з політекономії. Нас цікавитимуть ті властивості грошей, які важливі для розуміння механізму встановлення рівноваги на грошовому ринку.
Грошовий ринок – це такий сегмент фінансового ринку, на якому здійснюється купівля-продаж лише короткострокових боргових інструментів, строк погашення яких становить менше, ніж один рік. Сегмент фінансового ринку, на якому купують і продають довгострокові боргові та майнові інструмент, називається ринком капіталів.
Основними категоріями грошового ринку є пропозиція грошей і попит на гроші, які взаємодіють між собою за допомогою відсоткової ставки.
Гроші – один із видів активів. Усі активи діляться на дві групи – фінансові та матеріальні (реальні) активи. Гроші відносяться до групи фінансових активів. Але крім грошей до складу фінансових активів входять негрошові активи, основними серед яких є акції та облігації.
Пропозиція грошей – це сукупність грошових активів, які використовуються в національній економіці. В певний період часу. Поряд з терміном “ пропозиція грошей ” макроекономісти для визначення сукупності грошей використовують і термін “ грошова маса ”. У кількісному вираженні ці поняття є рівнозначними. Відмінність між ними полягає в тому, що термін грошова маса використовується тоді, коли абстрагуються від грошового ринку і зосереджують увагу лише на кількісних характеристиках грошей, тобто грошова маса – це загальний обсяг грошей в економіці.
Для розуміння проблем рівноваги на ринку грошей використовують таку властивість грошей як ліквідність. Термін “ліквідність” в перекладі з латинської означає рідкісний. Стосовно грошей ліквідність означає справді рідкісну їх здатність швидко і без втрат вартості або з мінімальними втратами вартості обмінюватись на інші активи. Готівкові гроші є найліквіднішим активом, порівняно з яким оцінюється ліквідність усіх інших активів.
Залежно від рівня ліквідності всі грошові активи групуються зростаючим підсумком у грошові агрегати. Єдиної для всіх країн системи грошових агрегатів не існує. В різних країнах світу існують різні підходи щодо включення активів різного ступеня ліквідності до грошової маси. Міжкраїнна відмінність у формуванні грошових агрегатів залежить головним чином від рівня розвитку фінансового ринку та особливостей монетарної політики.
Відомо, що основною функцією грошей є їхня здатність бути засобом обміну, тобто платіжним засобом. За рівнем спроможності виконувати функцію платіжного засобу всі грошові активи діляться на два види:
· власне гроші (гроші у вузькому розумінні);
· майже гроші (гроші у широкому розумінні).
До власне грошей відносять ті активи, що охоплюються агрегатом М1 і можуть безпосередньо використовуватися як платіжний засіб. До них належать готівка, що є зобов’язанням центрального банку, і кошти на поточних рахунках, які є зобов’язаннями комерційних банків.
Усі інші активи, що входять до складу агрегатів М2 і М3, – це майже гроші, оскільки вони безпосередньо є не платіжним засобом, а засобам заощадження. Однак без великих проблем вони можуть бути перетворені в активи і використовуватися як платіжний засіб.
Пропозиція грошей, насамперед, залежить від політики центрального банку, який володіє монопольним правом на первинну грошову емісію. (Емісія – випуск в обіг грошей і цінних паперів). В Україні – центральним банком є Національний банк України, у США – Федеральна резервна система, у Німеччині – Бундесбанк. Результатом первинної грошової емісії є приріст грошової бази, яка визначається за формулою:
H = CU + BR, (1)
де H – грошова база;
CU – готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення;
BR – банківські резерви.
В літературі для визначення первинної грошової емісії, тобто грошової бази, використовуються й інші терміни – “резервні гроші”, “гроші підвищеної ефективності”, “високо потужні гроші”.
До складу готівки поза банками не входить готівка, яку тримають комерційні банки у своїй касі.
До банківських резервів відноситься та частина банківських грошей, яка не використовується для здійснення активних операцій (надання позик, інвестування). Вони включають депозити, розміщувані на рахунках центрального банку, та готівку, яку кожний банк може тримати у своїй касі. Банківські резерви складаються з двох компонентів:
Ø обов’язкові резерви – мінімальна сума резервів, яку зобов’язаний тримати кожний банк. Їх величина регламентується центральним банком за допомогою норм щодо депозитів і визначається за формулою:
LR = Ir × D, (2)
де LR – обов’язкові резерви;
Ir – норматив обов’язкового резервування;
D – банківські депозити.
Ø надлишкові резерви – їх розмір банки визначають самостійно на основі аналізу співвідношення втрат і вигод.
Отже, величина банківських резервів визначається сумою обов’язкових і надлишкових резервів і знаходиться за формулою:
BR = LR + ER, (3)
де ER – надлишкові резерви.
Таким чином, пропозиція грошей відрізняється від грошової бази і визначається як сума готівки та банківських депозитів:
Ms = CU + D, (4)
де Ms – пропозиція грошей.
Пропозиція грошей, як правило, перевищує грошову базу. Це пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну грошову емісію на основі мультиплікації (примноження) грошової бази. Отже, крім центрального банку, здатністю створювати гроші володіє також банківська система, тобто сукупність депозитно-кредитних установ, основними серед яких є комерційні банки.
Рівень мультиплікації грошової бази можна визначити за допомогою коефіцієнта, який називається грошовим мультиплікатором:
(5)
де mm – грошовий мультиплікатор;
cr – коефіцієнт готівки, який відображує відношення готівки до депозитів;
rr – резервна норма, яка відображує співвідношення між банківськими резервами та банківськими депозитами.
Грошовий мультиплікатор показує, на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей у випадку зміни грошової бази на одиницю.
Таким чином, грошовий мультиплікатор залежить від результатів діяльності трьох економічних суб’єктів:
ü домогосподарств, які впливають на співвідношення між готівкою і депозитами (cr);
ü центрального банку, який регулює резервну норму (rr) шляхом встановлення норми обов’язкового резервування;
ü комерційних банків, які певною мірою можуть впливати на резервну норму шляхом створення надлишкових резервів.
У зв’язку з цим функція пропозиції грошей матиме вигляд:
(6)
Попит на гроші – це запаси грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти у певний момент часу. При визначенні функції попиту на гроші виникає ключове питання – чому люди бажають мати грошові запаси? Пошук відповіді на це питання започаткували представники класичної теорії: економісти Ірвінг Фішер, Альфред Маршалл, Артур Пігу.
Класичний підхід до функції попиту на гроші
В основі класичного підходу до функції попиту на гроші лежить рівняння кількісної теорії грошей, яке пов’язують з ім’ям Фішера:
P× Y = M× V, (7)
де P× Y – номінальний ВВП, або номінальний дохід економіки, що залежить від обсягу виробництва (Y) та рівня цін (P);
M× V – номінальна платоспроможність економіки, яка залежить від кількості грошей (M) і швидкості їх обігу (V).
Виходячи з рівняння Фішера можна отримати функцію попиту на гроші в умовах рівноваги на грошовому ринку:
(8)
де MD – попит на гроші;
V – швидкість обігу грошей;
– коефіцієнт пропорційності, який показує кількість грошей на кожну одиницю доходу (P× Y), якою люди бажають володіти.
Він є величиною, оберненою до швидкості обігу грошей. При цьому швидкість обігу грошей вважається постійною величиною. Тому цей коефіцієнт також вважається постійним.
Отже, згідно з кількісною теорією грошей Фішера попит на гроші є виключно функцією доходу. Фішер дійшов до такого висновку, вважаючи, що люди зберігають гроші лише з однієї причини – для фінансування купівельних операцій і не мають інших мотивів для зберігання грошових запасів.
Інші представники класичної теорії, яких називають кембриджськими економістами, А. Маршалл і А. Пігу врахували те, що гроші є засобом заощадження. На їхню думку, коли дохід людини збільшується, то в неї виникає бажання певну його частину заощаджувати у формі фінансових активів. Тобто таке бажання також знаходиться в прямій залежності від доходу.
Кейнсіанська функція попиту на гроші
Суттєвий вклад у розвиток теорії попиту на гроші вніс Кейнс. Сукупність його теоретичних положень щодо попиту на гроші назвали теорією переваги ліквідності. На думку Кейнса, серед всіх якостей грошей люди віддають перевагу їхній ліквідності. Кейнс суттєво розширив уявлення про причини виникнення попиту на гроші, визначивши три мотиви, що викликають у людей бажання зберігати грошові запаси:
ü трансакційний;
ü застережний;
ü спекулятивний.
Трансакційний і застережний мотиви Кейнс пов’язував з потребою людей в грошах для фінансування купівельних операцій. При цьому перший з них стосується запланованих витрат на купівлю товарів і послуг, другий – непередбачених витрат, які вимагають створення страхових грошових запасів. Виділенням третього мотиву Кейнс поділив думку кембриджських економістів щодо того, що гроші виступають засобом заощадження. Оскільки заощадження пов’язані з бажанням отримати відсотковий дохід, то мотив здійснення заощаджень є спекулятивним. Виходячи з цього, Кейнс зробив висновок, що попит на гроші залежить не лише від доходу, а й від відсоткової ставки. У цьому висновкові полягає основна відмінність позиції Кейнса щодо функції попиту на гроші від поглядів Фішера і кембриджських економістів. Але крім цього, Кейнс звернув увагу на необхідність розрізняти номінальну і реальну кількість грошей. Він виходив з того, що для людей користь від грошей полягає не в їх кількості, а в кількості товарів, які можна купити за гроші. Це означає, що у кейнсіанській теорії попит на гроші відображає бажання людей володіти певною величиною реальних грошових запасів. Вона визначається за допомогою коригування номінальних грошових запасів на індекс цін.
Отже, кейнсіанське рівняння попиту на гроші, яке також відоме як функція переваги ліквідності, має такий вигляд:
(9)
де Md / P – попит на реальні грошові запаси (або залишки);
L () – символ, яким Кейнс позначав функцію попиту на гроші.
Знак “+”, розміщений під Y, означає, що попит на реальні грошові запаси знаходиться в прямій залежності від реального доходу, а знак “–”, розміщений під і, вказує на обернену залежність між реальним попитом на гроші та номінальною відсотковою ставкою.
Від попиту на гроші залежить швидкість обігу грошей, яка показує, скільки разів протягом року грошова одиниця використовується для купівлі товарів і послуг. Виходячи з цього швидкість обігу грошей можна визначити за формулою:
(10)
Кейнс вважав, що відсоткові ставки мають значні коливання. Тому, коли і підвищується, L(Y, i) падає, а швидкість обігу грошей зростає. І навпаки. Отже, кейнсіанська теорія попиту на гроші (теорія переваги ліквідності) передбачає, що функція попиту на гроші й швидкість обігу грошей не є стабільними, а коливаються внаслідок коливання швидкості обігу грошей. Це по ложення є предметом гострої полеміки між кейнсіанцями і монетаристами.
Фрідманівська (монетаристська) функція попиту на гроші
Як зазначалося вище, в обґрунтованій функції попиту на гроші Кейнс використав припущення, що всі активи складаються лише з високоліквідних грошей та облігацій. За таких умов сукупне багатство в економіці дорівнює сумі цих активів. Насправді зазначеними активами багатство людей не обмежується. Цю обставину враховує Мільтон Фрідман для обґрунтування своєї функції попиту на гроші.
За Фрідманом, люди можуть нагромаджувати багатство і у формі звичайних акцій і товарів. Враховуючи акції і товари, Фрідман розширив функцію попиту на гроші. Однак це уточнення по суті не додає нічого нового порівняно з кейнсіанським підходом, оскільки не відкидає положення про обернену залежність між попитом на гроші та відсотковою ставкою.
Новим у фрідманівській функції попиту на гроші є інше.
По-перше, у Фрідман, як і у Кейнса, дохід є основним фактором попиту на гроші. Але якщо Кейнс опирається на поточний дохід, то Фрідман використовує інше визначення доходу – постійний дохід. На відміні від поточного доходу, постійний дохід розглядається як очікуваний середній дохід у довгостроковому періоді, який у процесі економічних коливань змінюється менше, ніж поточний дохід.
По-друге, якщо у Кейнса відсоткова ставка є одним із факторів попиту на гроші, то у Фрідман вона не впливає на нього. На його думку, відсоткові ставки за всіма фінансовими активами змінюються приблизно однаково.
Оскільки за цією теорією попит на гроші є нечутливим до відсоткової ставки, то Фрідман робить висновок про те, що функція попиту на гроші та швидкість обігу грошей є стабільними величинами. Це положення є одним з ключових елементів монетаристської теорії.
Будь-яка теорія має право на існування за умови, що її положення підтверджуються фактами. Американський економіст Стівен Гольфельд здійснив емпіричні дослідження еластичності попиту на гроші за реальним доходом і відсотковою ставкою за період 1952-1972 рр. Згідно з його дослідженнями попит на гроші реагує на зміни рівня відсоткових ставок, але з меншою еластичністю, ніж на зміни рівня реального доходу. Це дає право вважати, що факти підтверджують обґрунтованість кейнсіанської функції попиту на гроші, яка набула широкого визнання в макроекономічній літературі. Тому у подальшому ми спиратимемося на кейнсіанську функцію попиту на гроші. Виходячи з цього конкретизуємо кейнсіанське рівняння попиту на гроші:
Md / P = k × Y – h × I, (11)
де k – чутливість попиту на гроші до зміни рівня доходу. Показує на скільки грошових одиниць змінюється попит на гроші у випадку зміни доходу на одну грошову одиницю;
h – чутливість попиту на гроші до зміни рівня відсоткової ставки. Показує, на скільки грошових одиниць змінюється попит на гроші у випадку зміни відсоткової ставки на один пункт.
Для ілюстрації кейнсіанської функції попиту на гроші використовують графічну модель. Оскільки відсоткова ставка є важливим елементом монетарної політики, то графік попиту на гроші будується на основі його залежності від відсоткової ставки (рис. 1)
Рис. 1. Лінія попиту на гроші
З рис. 1 видно, що лінія попиту на гроші є спадною функцією від відсоткової ставки. Чим вища відсоткова ставка, тим менший попит на гроші за даного рівня доходу. Зі збільшенням доходу лінія попиту на гроші зміщується вправо за даної відсоткової ставки.
Відсоткова ставка – це вартість послуги, пов’язаної з грошовим запозиченням, яка встановлюється у відсотках до суми запозичених грошей. Рівень відсоткової ставки визначається в розрахунку на річний термін використання грошей, наприклад 16% річних. У випадку використання запозиченої суми грошей протягом терміну, меншого ніж на рік, відсоткова ставка пропорційно зменшується. Добуток відсоткової ставки і суми грошей, які надаються у позику, для позикодавця є доходом у вигляді відсотку, а для позичальника – ціною у вигляді відсоткових платежів.
Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні відсоткові ставки. Серед них можна виділити такі:
· відсоткові ставки за депозитами;
· відсоткові ставки за кредитами (позиками);
· відсоткові ставки за облігаціями;
· облікова відсоткова ставка.
Макроекономісти, як правило, використовують не конкретні відсоткові ставки, а відсоткову ставку як агрегат, який відображує загальний рівень відсоткових ставок в економіці. Але особливе значення для макроекономічного аналізу мають два види ставок відсотку:
ü реальна відсоткова ставка;
ü номінальна відсоткова ставка.
Реальна відсоткова ставка – це така ставка відсотку, яка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики. Вона визначає реальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець, або кількість товарів і послуг, яку він може купити за цю кількість грошей.
Номінальна відсоткова ставка – це така ставка відсотку, яка формується ринком з урахуванням реальної відсоткової ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Така відсоткова ставка визначає номінальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець за надання позики. Визначається за формулою:
i = r + π e, (12)
де і – номінальна відсоткова ставка;
r – реальна відсоткова ставка;
π e – очікуваний темп інфляції.
Це рівняння називають рівнянням Фішера. Воно показує, що номінальна відсоткова ставка може змінюватися у випадку зміни реальної відсоткової ставки та/або внаслідок інфляції. Згідно з рівнянням Фішера зростання очікуваного темпу інфляції на один відсотковий пункт збільшує номінальну відсоткову ставку також на один відсотковий пункт. Такий зв'язок між номінальною відсотковою ставкою і темпом інфляції називається ефектом Фішера.
На базі рівняння Фішера можна визначити очікувану реальну відсоткову ставку:
re = i – π e. (13)
Реальну відсоткову ставку можна обчислювати і на базі фактичного темпу інфляції:
r = i – π, (14)
де π – фактичний темп інфляції.
Реальна відсоткова ставка є важливим фактором економічної кон’юнктури. Якщо номінальна відсоткова ставка – це інструмент, який регулює розрахунки між позикодавцем і позичальником, то реальна відсоткова ставка обумовлює мотивацію до отримання та надання позики.
Тема. ІНФЛЯЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ
Аналіз короткотермінової макроекономічної рівноваги з точки зору кейнсіанської методології на товарному ринку (хрест Д. Кейнса) і грошовому ринку (модель IS – LM) дозволяють оцінити умови і фактори, що забезпечують цю рівновагу. Однак природа ринкової економіки є такою, в якій відхилення від рівноважного рівня повинні розглядатися в якості реального, закономірного стану економіки. Рівновага на ринку – це ідеал, одиничний випадок загальної тенденції до макроекономічної нестабільності. Такий стан характерний для економіки, яка базується на приватній власності. Зіткнення різних інтересів учасників ринкового процесу обумовлює циклічний характер його проходження. Тому неминучими є прояви макроекономічної диспропорційності (нестабільності), які супроводжуються такими явищами, як спад виробництва, інфляція і безробіття.
Внутрішньо властивим ринковій економіці явищем є інфляція (в перекладі з лат. “здуття”, “розширення”).Ознаки інфляції почали виявлятися із широким розповсюдженням грошей в економічному житті. Найпоширенішим є розуміння інфляції як такої ситуації в економіці, за якої кількість грошей в обігу перевищує потребу в них, зумовлену грошовою оцінкою товарної маси. Наслідком такої невідповідності грошової маси сукупній ціні товарів є знецінення грошової одиниці й загальне підвищення цін на товари та послуги.
Однак, далеко не всяке зростання цін є інфляційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи товарів чи послуг зростають і досить суттєво, а на інші групи – зменшуються, то таке зростання цін не є інфляційним. Або, зростання цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганнями позитивного впливу на стан довкілля (що вимагає зростання витрат), зміною соціальних пріоритетів тощо також не є інфляційним.
Таким чином, інфляція – макроекономічне явище, яке характеризується стійкою тенденцією до зростання цін в економічній системі.
Визначення інфляції у трактуванні Держкомстату: знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги. [Джерело: Індекс споживчих цін: сприйняття та реальність: Посібник / Державний комітет статистики України: За ред. Ю.М. Остачука. – 2006. – С.56].
Інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спроможності грошової маси.
Для вимірювання інфляції визначають рівень (темп, індекс) інфляції шляхом віднімання від індексу цін поточного року індексу цін попереднього року та ділення цієї різниці на індекс цін попереднього року і множенням отриманої частки на 100%, тобто:
, (1)
де π – темп (рівень, індекс) інфляції;
Pt – індекс цін у поточному році;
Pt–1 – індекс цін у попередньому році.
Класифікація інфляції
Залежно від темпів приросту цін інфляцію поділяють на три види:
Ü помірна (повзуча) інфляція спостерігається тоді, коли ціни зростають до 10% на рік. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою. За такої інфляції ціни відносно стабільні, люди заощаджують гроші, бо їх вартість мало знецінюється;
Ü галопуюча інфляція – передбачає річне зростання цін від 10 до 200%. Гроші швидко втрачають свою вартість, населення майже не заощаджує, кошти вкладаються за кордоном, а внутрішні інвестиції скорочуються;
Ü гіперінфляція характеризується темпом зростання цін, який перевищує 200% річних. Гроші втрачають здатність виконувати свою функцію, вони відіграють дедалі меншу роль в економіці; відбувається бартеризація господарських зв’язків; порушуються фінансовий, кредитний механізми.
Таблиця 1. Зведена таблиця індексів інфляції в Україні*
| Роки | Місяці | За рік | |||||||||||
| 104, 6 | 103, 3 | 102, 0 | 101, 7 | 102, 1 | 103, 7 | 99, 9 | 100, 0 | 102, 6 | 101, 4 | 100, 4 | 101, 6 | 125, 8 | |
| 101, 5 | 100, 6 | 100, 6 | 101, 5 | 100, 4 | 100, 6 | 98, 3 | 99, 8 | 100, 4 | 100, 2 | 100, 5 | 101, 6 | 106, 1 | |
| 101, 0 | 98, 6 | 99, 3 | 101, 4 | 99, 7 | 98, 2 | 98, 5 | 99, 8 | 100, 2 | 100, 7 | 100, 7 | 101, 4 | 99, 4 | |
| 101, 5 | 101, 1 | 101, 1 | 100, 7 | 100, 0 | 100, 1 | 99, 9 | 98, 3 | 100, 6 | 101, 3 | 101, 9 | 101, 5 | 108, 2 | |
| 101, 4 | 100, 4 | 100, 4 | 100, 7 | 100, 7 | 100, 7 | 100, 0 | 99, 9 | 101, 3 | 102, 2 | 101, 6 | 102, 4 | 112, 3 | |
| 101, 7 | 101, 0 | 101, 6 | 100, 7 | 100, 6 | 100, 6 | 100, 3 | 100, 0 | 100, 4 | 100, 9 | 101, 2 | 100, 9 | 110, 3 | |
| 101, 2 | 101, 8 | 99, 7 | 99, 6 | 100, 5 | 100, 1 | 100, 9 | 100, 0 | 102, 0 | 102, 6 | 101, 8 | 100, 9 | 111, 6 | |
| 100, 5 | 100, 6 | 100, 2 | 100, 0 | 100, 6 | 102, 2 | 101, 4 | 100, 6 | 102, 2 | 102, 9 | 102, 2 | 102, 1 | 116, 6 | |
| 102, 9 | 102, 7 | 103, 8 | 103, 1 | 101, 3 | 100, 8 | 99, 5 | 99, 9 | 101, 1 | 101, 7 | 101, 5 | 102, 1 | 122, 3 | |
| 102, 9 | 101, 5 | 101, 4 | 100, 9 | 100, 5 | 101, 1 | 99, 9 | 99, 8 | 100, 8 | 100, 9 | 101, 1 | 100, 9 | 112, 3 | |
| 101, 8 | 101, 9 | 100, 9 | 99, 7 | 99, 4 | 99, 6 | 99, 8 | 101, 2 | 102, 9 | 100, 5 | 100, 3 | 100, 8 | 109, 1 | |
| 101, 0 | 100, 9 | 101, 4 | 101, 3 | 100, 8 | 100, 4 | 98, 7 | 99, 6 | 100, 1 | 100, 0 | 101, 0 | 100, 2 | 104, 6 | |
| 100, 2 | 100, 2 | 100, 3 | 100, 0 | 99, 7 | 99, 7 | 99, 8 | 99, 7 | 100, 1 | – | – | – | 99, 7 |
* Джерело: https://www.ukrstat.gov.ua
Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін слід розрізняти інфляцію попиту та інфляцію пропозиції (витрат):
Ä інфляція попиту – явище, за якого ціни підвищуються внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту порівняно з сукупною пропозицією. Якщо наявні ресурси повністю використані і обсяг виробництва продукції є потенційним, то збільшення пропозиції грошей або державних витрат зумовить підвищення рівня товарних цін;
Ä інфляція витрат (пропозиції) – явище, за якого ціни зростають внаслідок збільшення витрат виробництва на одиницю продукції. Вона відбувається тоді, коли ціни на ресурси випереджають темпи зростання продуктивності праці. При цьому обсяги виробництва скорочуються, а рівень цін підвищується. Інфляція витрат породжує стагфляцію – одночасно зростають ціни і скорочуються обсяги виробництва.
Залежно від можливості передбачення зростання цін розрізняють:
¯ очікувана інфляція – обумовлена певними тенденціями в економіці, або заходами, запланованими державою;
¯ неочікувана інфляція – результат непередбачених змін в економіці, наслідок незапланованих змін у сукупному попиті і сукупній пропозиції.
Залежно від форми прояву:
o відкрита – характеризується постійним підвищенням цін і дією механізму адаптивних інфляційних очікувань. У макроекономічному аналізі інфляційним очікуванням відводять важливу роль. Однак серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. Найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань. Згідно з теорією адаптивних очікувань інфляційні прогнози формуються лише за інформацією про інфляцію у найближчому минулому періоді. Отримані рівні інфляції за цією теорією можуть бути достовірними лише в умовах її стабільних темпів. В протилежному випадку можуть спостерігатися суттєві відхилення фактичної інфляції від прогнозованої.
Теорія раціональних очікувань опирається на інформацію майбутнього. Згідно цієї теорії інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі прогнозування інфляції можливі несистематичні помилки, які легко побачити і виправити.
Однак практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації цих теорій не можуть бути надійною основою для отримання інфляційних очікувань.
o подавлена – характеризується тимчасовим заморожуванням цін і встановленням їх граничного рівня, жорстким адміністративним контролем за цінами.
Економісти давно намагаються з’ясувати причини інфляції, щоб запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними соціально-економічними наслідками. У світовій економічній науці існує декілька напрямків і шкіл, які неоднаково пояснюють причини інфляції.
Прихильники кейнсіанської теорії розглядають цю проблему у форматі інфляції попиту. Вони виходять з того, що в умовах неповної зайнятості інфляція, як правило, відсутня. Тобто за цих умов зростання сукупного попиту не викликає зростання цін, а втілюється лише в збільшення обсягів виробництва. В умовах повної зайнятості, коли економіка виробляє потенційний ВВП, збільшення сукупного попиту означає виникнення надмірного попиту, який спричинює інфляцію попиту.
Однак економічна практика свідчить, що кейнсіанська теорія не зовсім точно відповідає дійсності. В сучасних умовах інфляція спостерігається не лише в умовах повної зайнятості, а й за умов неповної зайнятості і наявності безробіття. А також інфляція не обмежується лише інфляцією попиту – важливим її елементом є інфляція витрат.
Прихильники монетаристської теорії вважають, що причиною інфляції є надмірна кількість грошей в обігу, тобто інфляція виникає тоді, коли “надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів”.
Сучасна макроекономіка та економічна практика переконують, що інфляцію не можна пояснити лише надмірним сукупним попитом в умовах повної зайнятості (кейнсіанська теорія) чи надмірною грошовою масою (монетаристська теорія). Інфляція є наслідком великої кількості різноманітних чинників, і тому, більшість вчених розглядає її як багатофакторний процес, основними причинами якого є:
¨ зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням ВВП. Бувають випадки, коли національний банк невиправдано підвищує темпи зростання грошової маси, які перевищують темпи зростання національного продукту. В результаті ціни починають зростати, і розвивається інфляція;
¨ перевищення державних видатків над податковими надходженнями. Якщо державний бюджет дефіцитний, то його фінансування здійснюється за рахунок позики (внутрішньої або зовнішньої), грошової емісії чи підвищення податків;
¨ мілітаризація економіки. Розвиток військового сектору поглинає матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, викривляє структуру економіки, що згубно позначається на сукупному попиті;
¨ монополії та необґрунтовані привілеї. Монополістичні структури встановлюють високі ціни на товари і обмежують пропозицію. Це зумовлює відставання попиту від пропозиції, що супроводжується зростанням цін;
¨ структурні диспропорції в національній економіці. Необґрунтоване підвищення заробітної плати працівникам у менш ефективних галузях національної економіки призводить до зростання витрат на одиницю продукції і розвитку інфляції витрат;
¨ зовнішньоекономічні чинники: зростання цін на імпортовану сировину і енергоносії, скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі.
Інфляція, а особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначаються на всіх аспектах життя країни. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є:
· зниження реальних доходів населення, передусім осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники державних установ, пенсіонери та інші особи, які живуть за рахунок соціального забезпечення);
· знецінення фінансових активів зі сталим доходом (ощадні рахунки, облігації);
· зниження мотивації до інвестування довгострокових програм;
· прискорення матеріалізації грошей;
· зниження мотивації до праці;
· зменшення обсягу виробництва і рівня зайнятості в національній економіці.
Ще на початку ХХ ст.. американський економіст І.Фішер розкрив взаємозв’язок між інфляцією та безробіттям. Статистичні дані показували, що у фазі піднесення рівень безробіття знижувався, а темп інфляції, навпаки, зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду – рівень безробіття зростав, а інфляція знижувалася. Така динаміка інфляції та безробіття сприймалася економістами як належна, і глибинні її причини не досліджувалися. Лише у 1958 р. австралійський економіст А. Філіпс опублікував статтю про взаємозв’язок між величиною зарплати та рівнем безробіття. Він виявив, що заробітна плата завжди зростала, коли безробіття було малим. Зі зростанням рівня безробіття темпи приросту зарплати уповільнювалися.
На підставі статистичних даних Філіпс побудував криву, що відображала зв'язок між щорічними відсотковими змінами грошової заробітної плати і рівнем безробіття в Англії протягом 1861-1913 рр. Ця крива показувала зворотну залежність між рівнем інфляції та відсотковими змінами заробітної плати (рис. 1).
Рис. 1. Крива Філіпса (рання, або емпірична, або первинна)
де π – рівень інфляції;
π * – рівень інфляції в умовах повної зайнятості;
u – рівень безробіття;
u* – природний рівень безробіття.
З рис. 1 видно, що при низькому рівні безробіття і жвавому попиті на працю заробітна плата зростає. При високому рівні безробіття та низькому попиті на працю заробітна плата перестає зростати і навіть може зменшуватися, оскільки знаходяться безробітні, готові продавати свої трудові послуги за значно нижчу плату, щоб тільки влаштуватися на роботу.
Але, окрім того, крива Філіпса вказує на те, що зростання заробітної плати може існувати водночас зі значним рівнем безробіття. А. Філіпс виявив, що при рівні безробіття, близькому до 5, 5% від точки, де крива Філіпса перетинає горизонтальну лінію, яка відображає нульовий темп зростання заробітної плати, починається зростання заробітної плати.
До кінця 50-х років минулого століття макроекономісти опиралися на ранній варіант кривої Філіпса, яка відображала обернену залежність між номінальною заробітною платою і фактичним безробіттям.
Пізніше номінальну заробітну плату було замінено на інфляцію, а фактичне безробіття – на циклічне безробіття. У 1960 р. американські економісти Самюелсон і Солоу дещо видозмінили криву Філіпса. Їм вдалося пов’язати рівень безробіття з рівнем інфляції (а не з темпами зростання зарплати, як то було раніше).
Нова крива Філіпса була, як і попередня, нахилена у бік зменшення, тобто має від’ємний нахил. Але, на відміну від попередньої, вона перетинала горизонтальну лінію, яка відображала нульовий темп зростання цін, тобто нульову інфляцію, при нормі безробіття 2, 5% для Англії та 4% – для США (рис. 2).
Рис. 2. Крива Філіпса (модифікована)
Відрізок кривої Філіпса, розташований ліворуч від точки N, характеризує інфляцію попиту, яка найчастіше є наслідком спроб держави стимулювати високу зайнятість. Відрізок, розташований праворуч від точки N, пов’язаний з падінням цін у період кризи надвиробництва.
Ця крива показала неможливість досягнення ідеалу повної зайнятості як мети економічної політики без інфляції.
Стабільність цін та безробіття виявилися несумісними цілями, які суперечать одна одній і не можуть бути реалізованими одночасно. Тому економічна політика має зробити вибір між стабільністю цін і повною зайнятістю.
На основі концепції “кривої Філіпса” можна сформувати висновки для економічної політики:
Ü пропозиції стимулювання попиту з боку уряду з метою досягнення повної зайнятості недосконалі тому, що вони породжують інфляцію. І найнижчим рівнем безробіття, який можна підтримувати протягом певного часу, не спричиняючи інфляцію, є природний рівень безробіття;
Ü природний рівень безробіття можна визначити приблизно, взявши за основу рівень безробіття в ті роки, коли фактичний ВВП дорівнював потенційному;
Ü оскільки утримання рівня безробіття нижче природного вимагає постійного зростання темпів інфляції, то це зводить нанівець вигоди від високого рівня зайнятості. Саме тому оптимальною політичною метою є нульова інфляція.
Враховуючи сказане, визначення змісту природного рівня безробіття можна коректувати словами Мільтона Фрідмана: “ Природним рівнем безробіття називають такий рівень безробіття, який не посилює інфляції.”
Тема. СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ
Подальший аналіз макроекономічної рівноваги вимагає конкретизації деяких категорій. У цій темі ми ретельніше розглянемо перші дві складові сукупного попиту – споживчий попит домогосподарств ( C) та інвестиційний попит ( I) підприємницького сектору. Крім того, в аналіз на цьому рівні його конкретизації слід ввести категорію заощадження ( S). Ці категорії є важливими для розуміння факторів збільшення обсягу національного виробництва.
Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у більшості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому становить дві третини сукупних витрат на купівлю товарів і послуг.
Після сплати домогосподарствами податків у їхньому розпорядженні залишається використовуваний дохід, який, як відомо, йде на споживання та заощадження.
Споживання – це повний обсяг товарів та послуг, куплених і спожитих домогосподарствами впродовж певного періоду.
Основними складовими споживання є: продукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо.
Розрізняють три групи витрат домогосподарств на споживання:
· на товари тривалого користування;
· на предмети поточного вжитку;
· на послуги.
Немає сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід однаково. Але статистичні обстеження виявили певні закономірності розподілу доходів сімей між продуктами харчування, одягом та іншими важливими статтями споживання. Незаможні сім’ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема, дорожчі овочі, фрукти, м’ясо тощо. Однак збільшення витрат на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка витрат на продукти харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому. Наприклад: у США витрати на продукти харчування становлять близько 20% використовуваного доходу, у країнах Західної Європи – в середньому 25%, а в країнах, що розвиваються, – близько 60 відсотків.
Зі збільшенням доходів сімей зростають витрати на одяг, відпочинок, автомобілі. Водночас зростання доходів призводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім’ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадження, і найбідніші родини стають ще більшими боржниками.
Вплив об’єктивних чинників на споживчий попит ми розглядали в попередній темі (ціни, доходи домогосподарств, заборгованість домогосподарств, податки на трансфертні платежі тощо). Але окрім об’єктивних, на споживчий попит впливає ще й суб’єктивний чинник, який на попередньому рівні аналізу споживчого попиту залишається поза нашою увагою. Це психологічна схильність до споживання.
Відповідно до “основного психологічного закону” функція споживання має вигляд:
(1)
де С – споживання;
С0 – автономне споживання, яке не залежить від поточного доходу (“споживчий кошик” відповідної групи населення: малозабезпечених, з середнім рівнем доходу, високозабезпечених; проживання в борг, за рахунок субсидій);
– гранична схильність до споживання;
Yd – безподатковий дохід домашніх господарств (за мінусом податкових відрахувань, трансфертів).
Розрізняють середню та граничну схильність до споживання.
Середня схильність до споживання означає психологічну схильність людей купувати споживчі товари і визначається часткою споживання в доході після оподаткування:
(2)
де АРС (
) – середня схильність до споживання;
С – споживання;
Yd – дохід після оподаткування.
Гранична схильність до споживання – показує, як зміняться споживчі витрати при зміні доходу на 1 грошову одиницю і визначається як відношення зміни у споживанні до тієї зміни доходу, яка спричинила відхилення в обсязі споживання:
(3)
де МРС () – гранична схильність до споживання;
∆ С – зміна у споживанні;
∆ Yd – зміна у доході.
Функція споживання графічно представлена на рис. 1. На осі ординат зазначені зміни у споживанні, на осі абсцис – зміни у рівні доходу. Перетин лінії споживання та осі ординат відбувається на рівні автономного споживання. Лінія споживання має позитивний нахил, оскільки між рівнем доходу та обсягом споживання існує позитивний зв'язок. Кут нахилу лінії споживання визначається граничною схильністю до споживання.
Рис. 1. Функція споживання
Незважаючи на те, що із зростанням доходу буде зростати споживання, не весь приріст доходу буде споживатись. Як правило, ∆ С < ∆ Yd. Отже, гранична схильність до споживання буде меншою за одиницю. Це означає, що частину приросту доходу суб’єкти економіки споживають, а частину заощаджують.
Заощадження – це та частина доходу, яка в поточному періоді не споживається.
Функція заощадження має вигляд:
(4)
де S – заощадження;
С0 – автономне споживання;
– гранична схильність до заощадження;
Yd – безподатковий дохід домашніх господарств.
Схильність до заощадження – психологічний чинник, який свідчить про прагнення людини одну частину доходу споживати, а іншу заощаджувати.
Схильність до заощаджень теж розрізняють середню і граничну.
Середня схильність до заощаджень визначається як відношення обсягу заощаджень до обсягу доходу:
(5)
де APS (
) – середня схильність до заощаджень;
S – заощадження;
Yd – дохід.
Гранична схильність до заощаджень – це відношення зміни обсягу заощаджень до зміни обсягу доходу:
(6)
де MPS () – гранична схильність до споживання;
∆ S – зміна обсягу заощаджень;
∆ Yd – зміна обсягу доходу.
Графік заощадження представлений на рис. 2.
Рис. 2. Функція заощадження
На осі абсцис позначають зміни доходу, на осі ординат – зміни заощаджень. Позитивний нахил лінії заощадження відображає прямий зв'язок між рівнем доходу та заощадженнями. Якщо післяподатковий дохід економічних суб’єктів менший, ніж автономне споживання, то заощадження мають від’ємне значення.
Другим після споживання компонентом сукупних витрат є інвестиції. У макроекономіці інвестиції розглядають як витрати фірм та приватних осіб з метою збільшення нагромадження капіталу.
Інвестиції є одним з наймінливіших компонентів сукупного попиту. Вони дуже чутливі до будь-яких змін в економіці та очікувань економічних суб’єктів. У період трансформаційної кризи в Україні (1991-1999 рр.) обсяги інвестицій скоротилися на 78% при зменшенні ВВП на 59 %. Невипадково інвестиції називають барометром економіки. Як правило, обсяги інвестицій скорочуються перед кризою, сигналізуючи про майбутній спад в економіці. В той же час без нарощування інвестицій неможливе економічне зростання країни, тому що вони складають його фінансову основу.
З попереднього питання ми знаємо, що дохід (після вилучення податків) використовується на споживання, а неспожита частина доходу заощаджується. Незалежно від того, хто заощаджує (найманий працівник чи підприємець), економічна теорія розглядає заощадження як основу інвестицій.
У системі національних рахунків виділяють такі різновиди інвестицій:
Ø виробничі інвестиції (придбання машин, обладнання);
Ø інвестиції у товарно-матеріальні запаси (купівля сировини, матеріалів);
Ø інвестиції у житлове будівництво.
Кожен з перерахованих вище різновидів інвестицій з часом зношується. Це явище називають амортизацією. Отже, для того, щоб забезпечити безперебійний розвиток виробництва, з часом капітал треба оновлювати, а для зростання виробництва потрібні додаткові затрати капіталу (інвестицій). Загальний обсяг інвестицій, спрямований як на заміну зношеного капіталу, так і на зростання капіталу, утворює валові інвестиції. Інвестиції, що забезпечують зростання капіталу, утворюють чисті інвестиції.
Джерелом інвестицій є заощадження. Проблема перетворення заощаджень на інвестиції пов’язана з тим, що заощаджувачі та інвестори виявляються різними суб’єктами. Наприклад, найманий працівник (лікар, вчитель, токар, слюсар тощо) заощаджує, але не інвестує. А, приміром, підприємства є водночас і заощаджувачами, і інвесторами. Тому і процес заощадження (нагромадження) може не збігатися з процесом інвестування, отже, обсяг заощаджень може відхилятися від обсягу інвестицій. Остання обставина порушує рівновагу в економіці. Тому для суспільства завжди важливим є розуміння умов, за яких заощадження і підприємств, і домогосподарств перетворювались би в інвестиції. У зв’язку з цим нас не може не цікавити питання стосовно того, які чинники визначають схильність до інвестування та рівень інвестицій.
Обсяги інвестицій залежать від наступних факторів:
Ä очікувана норма прибутку;
Ä реальна ставка відсотку;
Ä рівень оподаткування;
Ä зміни в технологіях виробництва;
Ä економічні, політичні та інші очікування;
Ä запаси основного капіталу;
Ä стан фінансового ринку.
Залежно від того, які фактори визначають обсяг попиту на інвестиції, вони поділяються на індуційовані та автономні.
Індуційованими називаються інвестиції, викликані стійким зростанням сукупного попиту (національного доходу). Тобто, вони залежать від обсягу національного доходу і є функцією від його приросту:
, (7)
Це означає, що за умови незмінного обсягу національного доходу та сукупного попиту індуційовані інвестиції відсутні. Виникають вони тільки зі зміною обсягу національного доходу для задоволення розширеного внаслідок зростання останнього обсягу попиту. Пояснюється така ситуація тим, що тимчасове зростання сукупного попиту не може бути підставою і спонукою для розширення виробництва підприємцями завдяки здійсненню додаткових інвестицій, оскільки при зміні сукупного попиту в бік зниження додатково інвестований капітал буде збитковим. Саме тому індуційоване інвестуванняздійснюється тільки тоді, коли для задоволення більшого обсягу попиту, що має сталий характер, наявні технічні та технологічні можливості вичерпані.
З індуційованими інвестиціями пов'язаний принцип акселерації (прискорення), зміст якого полягає в тому, що будь-яке очікуване зростання національного доходу передбачає відповідне зростання основного капіталу. Це означає, що норма інвестування прямо пропорційна зміні обсягу випуску.
Останнє означає, що в умовах економічного зростання індуційовані інвестиції додатні, а в умовах зменшення обсягів виробництва – від’ємні.
Коефіцієнт, який показує, у скільки разів зростуть нові інвестиції у відповідь на зміни в обсягах виробництва, називається коефіцієнтом акселерації):
(8)
де b – коефіцієнт акселерації;
It – індуційовані інвестиції у t -му році (зростання нових інвестицій);
Yt – Yt-1 – приріст національного доходу в періоді t порівняно з попереднім періодом.
Величину індуційованих інвестицій можна визначити за формулою:
(9)
де It – індуційовані інвестиції у t -му році (зростання нових інвестицій);
b – коефіцієнт акселерації;
Yt – Yt–1 – приріст національного доходу в періоді t порівняно з попереднім періодом;
β – інвестиції, використані на заміну зношеного основного капіталу.
Якщо цю модель спростити, припустивши, що немає зношення капіталу, тобто норма амортизації дорівнює нулю (σ = 0), то формула матиме вигляд:
(10)
Розробкою теорії акселератора займались П. Самуельсон, Дж. Хікс, Е. Хансен та інші економісти. Е. Хансен, вивчаючи дію принципу акселерації, зазначив, що попит на чистий приріст основного капіталу залежить не від рівня попиту на споживчі товари, а від темпів зростання цього попиту. Якщо темпи зростання споживчого попиту зменшуються, хоча сам споживчий попит ще зростає, то попит на основний капітал абсолютно зменшується. Якщо ж попит на споживчі товари залишається незмінним (перестає зростати), то потреба в додатковому основному капіталі відпадає. Залишається потреба тільки у підтриманні існуючого рівня основного капіталу з урахуванням зносу.
Таким чином, принцип акселерації розкриває взаємозв’язок між змінами, що відбуваються у виробництві споживчих та капітальних благ, тобто між першим та другим підрозділами виробництва.
Ми розглянули найпростішу модель акселератора. Вона не враховує ролі ставки позичкового відсотка, що відповідає кейнсіанським поглядам стосовно чинників, що впливають на інвестиційний попит. У складніших моделях акселератора враховується вплив вартості придбання та використання капіталу.
Інвестиції, здійснення яких не зумовлене зростанням національного доходу, називають автономними, тобто незалежними від обсягу національного доходу.
Прикладом автономних інвестицій можуть слугувати інвестиції в нову техніку та поліпшення якості товарів і послуг. Такі інвестиції часто самі зумовлюють зростання національного доходу. Тому, нам потрібно дослідити, якою мірою зміни в автономних інвестиціях впливають на обсяг національного виробництва. На перший погляд може скластися враження, що, приміром, зростання обсягу автономних інвестицій на 1 млн. грн.. зумовить приріст ВВП у такому самому обсязі. Насправді справа є дещо складнішою. Кейнсіанська модель мультиплікатора показує, що зазначений вище приріст автономних інвестицій забезпечить приріст виробництва в обсязі, більшому, ніж 1 млн. грн.. в п разів. Це явище в економічній теорії отримало назву мультиплікативного ефекту.
Мультиплікатор у перекладі з англійської означає “множник”. Стосовно інвестицій мультиплікатор математично можна виразити так:
(11)
де m – мультиплікатор інвестицій;
∆ Y – приріст доходу, зумовлений приростом автономних інвестицій на величину ∆ Yа.
Мультиплікатор інвестицій може перебувати у прямій залежності від граничної схильності до споживання, тому його можна виразити й такою формулою:
(12)
де m – мультиплікатор інвестицій;
– гранична схильність до споживання.
Але, мультиплікатор інвестицій може перебувати у зворотній залежності від граничної схильності до заощадження, тому його можна виразити наступною формулою:
(13)
де m – мультиплікатор інвестицій;
– гранична схильність до заощадження.
На рис. 3 графічно зображено модель мультиплікатора:
де C – функція споживання;
C+I – зростання сукупного попиту під дією автономних інвестицій;
QE – рівноважний обсяг виробництва;
QF – потенційний обсяг виробництва;
∆ Q = QF – QE
∆ Q = m × ∆ I
Рис. 3. Модель мультиплікатора
З рис. 3 видно, що відстань між паралельними лініями С та С+І, яка дорівнює ∆ I,