Республіка після Громадянської війни. Договірна федерація

Більшовики й їхній лідер Ленін, формально визнаючи право націй на самовизначення, у той же час до 1917 р. відстоювали необхідність збереження великих централізованих держав і вороже ставились до федерації, вважаючи їх кроком назад у порівнянні з централізованими державами, оскільки, на їх думку, вона послаблювала економічні зв’язки та вела до розпорошення сил пролетаріату. Для народів, які після революції залишаться в складі великої держави, більшовики пропонували обласну автономію та місцеве самоврядування. Після перемоги Жовтневої революції Російська імперія розпалася, створилися національні республіки і, як говорив Ленін, “від Росії нічого не лишилося, крім Великоросії...”. За цих умов більшовицька партія, яка стала правлячою, щоб врятувати єдність держави, висунула ідею її федеративного устрою за національно-територіальною ознакою. Законодавчо цей принцип був закріплений у “Декларації прав трудящого і експлуатованого народу”, схваленій ІІІ Всеросійським з’їздом рад у січні 1918 р. Розрізнялося два типи федерації (лат. foederatio – союз): 1) федерація, що будувалася на автономії, зразком якої була РСФРР, і 2) федерація як добровільний союз рівноправних республік. Після закінчення Громадянської війни існували такі формально незалежні республіки: РСФРР, УСРР, Білоруська ССР, Грузинська ССР, Азербайджанська ССР, Вірменська ССР, Хорезмська і Бухарська Народні Радянські Республіки, Далеко-Східна Республіка. У ході Громадянської війни влітку 1919 р. під тиском Леніна і ЦК РКП(б) між незалежними радянськими республіками був оформлений так званий воєнно-політичний союз, за якого військові справи і головні галузі господарства республік були підпорядковані вищим органам РСФРР. Між РСФРР та іншими радянськими республіками було укладено союзні договори, які при збереженні формальної незалежності республік зумовлювали їх ще більшу підпорядкованість РСФРР. Між Українською СРР та РСФРР союзний робітничо-селянський договір був підписаний 28 грудня 1920 р. Уряди обох республік, говорилося в договорі, визнаючи незалежність та суверенність обох держав і усвідомлюючи необхідність згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва, укладали союзний робітничо-селянський договір і вступали між собою у воєнний і господарський союз. Для кращого здійснення поставленої мети обидва уряди оголосили об’єднаними народні комісаріати військових і морських справ, Вищу раду народного господарства, комісаріати зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів і пошт та телеграфів. Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раді Народних Комісарів УСРР своїх уповноважених. У союзних договорах між незалежними республіками і РСФРР не об’єднувалися наркомати закордонних справ, і кожна республіка формально мала вести зовнішні відносини самостійно. Регулятором тут виступав ЦК РКП(б). 22 лютого 1922 р. повноважні представники радянських республік, включаючи і УСРР, на спільній нараді підписали протокол, за яким представництво своїх зовнішньополітичних інтересів і право підписання від їхнього імені відповідних міжнародних угод на загальноєвропейській економічній конференції в Генуї передали РСФРР, створивши з цього конкретного питання єдиний дипломатичний фронт. Союзні договори між РСФРР і незалежними республіками, за якими Всеросійський ЦВК, куди включалися й представники республік, і Раднарком РСФРР, до якого входили об’єднані наркомати, ставали загальнофедеративними органами, однак не містили чітко окресленого розмежування функцій центру і республік. За цих умов працівники керівних органів РСФРР посилювали централізацію управління, прагнули повністю підпорядковувати собі республіканські установи, вимагали узгодження навіть найдрібніших питань, не рахувалися з правами республік. Керівні діячі УСРР – голова Раднаркому Раковський, голова ВУЦВК Петровський, нарком юстиції Скрипник, нарком освіти Затонський та інші виступали проти централізаторських устремлінь московських відомств, проти проявів великодержавного шовінізму.