Революція і Громадянська війна 1917-1920 рр. в історії України

Революція і Громадянська війна 1917-1920 рр. є водночас і героїч­ноюі трагічною епохою в житті українського народу. З повален­ням у лютому 1917 р. царського самодержавства в Україні розгор­нулася національно-демократична революція, у якій основними рушійними силами виступали народні маси і яка розв'язувала загальнодемократичні завдання - ліквідацію національного поневолення та упровадження демократичної української державності. Очолили цю революцію українські соціалістичні партії - УСДРП, УПСР, УПСФ і створена ними демократична організація - Центральна Рада, під керівництвом якої було проголошено і утворено українську державу -Українську Народну Республіку, укладено мирний договір з країнами Четверного союзу й здійснювалися в тій чи іншій мірі прогресивні перетворення – розв’язувалося аграрне питання, установлювався 8-годинний робочий день тощо. Але водночас з цим під керівництвом більшовиків і за прямої підтримки і втручання ЦК РКП(б) та Раднаркому Росії, в Україні була проголошена і на більшій частині її території наприкінці 1917 – на початку 1918 р. установлена радянська влада. Почала здійснюватися комуністична доктрина більшовиків – злам старого державного апарату, одержавлення економіки, початок ліквідації класів поміщиків і буржуазії тощо. Ці більшовицькі заходи не відповідали суті національно-демократичної революції, тому, очевидно, вважати події 1917 - 1918 рр. лише національно-демократичною революцією в чистому вигляді не коректно. Програма й діяльність більшовиків передбачала зруйнування старого суспільства дощенту і побудову суспільства на комуністичних засадах. Утворення Української Народної Республіки і проголошення її незалежності було найвищим, кульмінаційним пунктом діяльності Центральної Ради і української національно-демократичної револю­ції 1917 - початку 1918 рр. узагалі. Але Центральній Раді не судилось утриматись при владі, а УНР -зміцнитись і конституюватись. В останні дні 1917 - на початку 1918 рр. в ряді міст піднялися інспіровані і керовані більшовиками повстання робітників і місцевих червоногвардійців, на їх підтримку прийшли направлені Раднаркомом Росії військові частини, – і Центральна Рада змушена була відступити з Києва на Волинь, а на більшій частині України була встановлена радянська влада. Замість запрошених Центральною Радою українських військових частин, що формувалися в Німеччині й Австро- Угорщині, у лютому 1918 р. почався наступ в Україну німецьких і австро-угорських військ, який фактично переріс у їхню інтервенцію. В Україні розгорілася громадянська війна - найбільш гостра форма боротьби різних класів і верств суспільства, яка тривала 1918 – 1920 рр. Громадянська війна ускладнювалася участю в ній іноземних воєнних інтервентів (німецьких, австро-угорських, англо-французьких, польських), білогвардійців і частин російської Червоної Армії, надісланих ЦК РКП(б) і Раднаркомом РСФРР для утвердження влади і підпорядкування України своєму диктату. Громадянська війна забрала мільйони життів і стала великою народною трагедією. У ній через політичні розходження і амбіції у смертельне зіткнення часто ставали люди однієї нації і одного соціального стану, безжально й жорстоко розстрілювали, вішали, кололи багнетами один одного. Нерідко заключали в концентраційні табори й винищували не за злочини, а лише за приналежність до того чи іншого соціального стану: червоні - пана, буржуа, інтелігента; білі - людину в робітничій блузі, з мозолями на руках тощо. Це був час небаченої жорстокості, насильства, вседозволеності, страшенного вигублення генофонду нації. Воістину брат ішов на брата, син на батька, сусід на сусіда у безумному і нічим не виправданому самовинищенні. Тому героїзм і романтизування Громадянської війни, що були поширенні в радянській історіографії і літературі, навряд чи заслуговують виправдання. Для всього подальшого державотворення в Україні неоціненне значення мала відчайдушна боротьба національно свідо­мих сил за збереження незалежної української держави у часи громадянської війни. Унаслідок саме цього навіть противники існування Української Держави змушені були змінювати погляди. Якщо білогвардійський генерал, запеклий великодержавник Денікін і слухати не хотів про Україну, то білогвардійський генерал Врангель уже погоджувався на переговори про її майбутній статус. Шовіністично настроєна правляча верхівка Польщі погодилася на визнання УНР. Ленін та керівники РКП(б) і РСФРР змушені були піти на створення УСРР. Не згасала протягом усіх майбутніх часів і ідея соборності України, яка голосно зазвучала в 1917-1920 рр. За роки революції і Громадянської війни широкі народні маси пройшли великий і непростий шлях політичного виховання. Порівня­но чітко визначились і діяли національно свідомі сили, до яких належали українська інтелігенція і частина селянства. Чи­мало робітників, передусім російських і зросійщених українських, здебільшого підтримували більшовиків. Більшість поміщиків і буржуазії стояли на боці білогвардійців. Усе це зумовлювало розкол у суспільстві, різке протистояння протиборствуючих сил і активну участь народних мас у політичному житті. Яскравим свідченням акти­візації суспільства було швидке формування і розгортання діяльнос­ті політичних партій, передусім українських, які стали організато­рами й активними діячами української держави - Української Народ­ної Республіки. У ході революції і Громадянської війни Українська Народна Республіка зазнала поразки і зійшла з політичної арени. В Украї­ні офіційно утвердилася, за словами більшовиків, диктатура пролетаріату у формі радянської влади. На практиці це була диктатура комуністичної партії, а точніше її керівної верхівки - ЦК РКП(б) і його Політбюро. Провідником політики РКП(б) в Україні була КП(б)У та її ЦК. Ленін і більшовики, сприйнявши учення Маркса й Енгельса як керівництво до практичної дії, почали здійснювати його у величезній країні, у тому числі і в УСРР. Революційним, насильницьким способом було зламано, ліквідовано старий державний та суспільно-економічний лад і, як наслідок цього, зруйновано дореволюційну соціально-класову структуру суспільства. Злам старого й утворення нового суспільно-політичного ладу проводився в ім'я утопічної мети досягнення в майбутньому справедливого, щас­ливого життя народу. Які ж були наслідки на кінець Громадянської війни? Найбільш трагічними вони були для класів поміщиків і буржуазії. Відповідно до декрету про землю ІІ Всеросійського з'їзду рад поміщицькі землі, маєтки й усе їхнє добро були кон­фісковані й передані у відання земельних відділів рад. В Україні налічувалось близько 35 тис. поміщицьких маєтків, у яких було 295 тис. чол. населення (з сім'ями). На кінець Громадянської війни вони були позбавлені засобів до існування й декласувались, значною мірою були фізично винищені або повтікали за кордон. Унаслідок націоналізації промисловості, банків, торговельних та інших підприємств без власності й засобів до існування залиша­лася велика й середня буржуазія - фабриканти, заводчики, власни­ки шахт, рудників та ін. (їх налічувалося в 1917 р. 240 тис. з сім'ями), і як клас теж зникла з соціальної структури населення. Їх спіткала доля поміщиків. Значної деформації в часи революції й Громадянської війни зазнали міські дрібнобуржуазні верстви населення - дрібні торговці, власники дрібних майстерень, крамниць, ремісники, кустарі. До цієї категорії населення в містах у 1917 р. можна віднести: до дрібної буржуазії – 1 млн. 887 тис. чол. (з сім'ями) і до дрібних капіталістів - 688 тис. чол. (з сім'ями). У несприятливих умовах Громадянської війни більшість з цих верств населення розорились і декласувались, перетворились у люмпенів. Дуже великі зміни внесла революція і Громадянська війна в середовище інтелігенції. Значна частина найбільш кваліфікованої верхівки інтелігенції, яка не сприйняла радянської влади, емігрувала за кордон. Інтелігенти - діячі Української Народної Республіки, учасники бойових дій її військ, антирадянських повстанських загонів та білогвардійських армій – загинули в боях, емігрували або були репресовані більшовиками. Певна частина учителів, агрономів, офі­церів, лікарів, художників, акторів та інших категорій інтеліген­ції продовжували свою працю і на кінець Громадянської війни пішли на співробітництво з радянською владою. В умовах суворої централізації зросла кількість службовців - працівників численних адмі­ністративних установ. Нарешті, під впливом більшовиків дуже посилилися антиінтелігентські настрої серед широких мас. Складні процеси в час революції і Громадянської війни відбувалися в стані селянства. Унаслідок здійснених за радянської влади аграрних перетворень, за даними Наркомзему УСРР, із 14, 5 млн. дес. поміщицьких, державних, удільних і церковних земель селянство України одержало 11, 8 млн. дес, 1, 6 млн. дес. склав переселенський фонд, який перейшов до селянства протягом 1920-х років. У користуванні селян України опинилось 96, 5% всієї землі сільськогосподарського призначення. На кінець Громадянської війни зникла категорія безземельних селян, та число безпосівних господарств скоротилось з 16% до 7%. Чисельність бідняцьких госпо­дарств зменшилась з 57, 5% у 1917 р. до 54, 8% у 1920 р., середняцьких - збільшилась відповідно з 30, 8% до 38, 5%, а заможних або, як тоді говорили, “куркульських” - зменшилась з 11, 6% до 6, 7%. Такі були кінцеві підсумки аграрних перетворень на кінець Громадянської війни. Але сама війна, численні бойові дії, неодно­разова зміна влади вели до розорення селянських господарств. Однак особливо катастрофічно на них вплинула воєнно-комуністична політика більшовиків - продовольча диктатура та продовольча розверстка, заборона торгівлі, насильницькі реквізиції, здійснювані продзагонами тощо. Усе це значно підривало інтерес селянства до розвитку свого господарства та прирікало на деградацію та занепад сільського господарства взагалі. Гегемоном революції і панівним класом за радянської влади вважався робітничий клас. Але й він за 1917 - 1920 рр. зазнав величезних втрат. Насамперед, багато робітників, які перебували в Червоній Армії та партизанських, повстанських загонах на зайня­тих противниками територіях, загинули в ході боїв. Через розруху в промисловості великі маси робітників залишалися без роботи, частина померла від голоду, інші змушені були йти на село, займатися кустарництвом і фактично декласувались. Із 3 млн. 612 тис. робітників України в 1917 р. на кінець 1920 р. залишилось лише 1 млн. 109 тис., або менше третини. Отже, унаслідок революції й Громадянської війни всі класи та соціальні верстви зазнали серйозних змін, жодна з них не поліпшила свого становища. Усі вони зазнали значних втрат. Ліквідація класів поміщиків і буржуазії змінила соціально-класову структуру суспільства, яка стала неповною та певною мірою ущербленою. Серйозні негативні наслідки в період Громадянської війни мала політика воєнного комунізму, запроваджувана в життя більшовиками. Саме ця політика, поряд з впливом війни, призвела до розрухи в народному господарстві, до розриву нормальних економічних зв'язків між містом і селом, налаштувала проти радянської влади ос­новний прошарок народу - селянство і штовхнула його до широкої участі в антикомуністичному повстанському русі. Падіння Української Народної Республіки було зумовлено багатьма об’єктивними і суб’єктивними причинами. Ідеї утворення Української Держави не підтримували правлячі кола жодної іншої країни, й УНР на міжнародній арені залишалася одинокою, без реальної підтримки. Українська нація була слабо структурованою, у ній були сильні проросійські і зросійщені елементи, та і внаслідок тривалого національного гноблення з боку царизму в народі недостатньо була розвинута національна свідомість, надто нечисленною виявилася національна еліта. Унаслідок цього за часів і Центральної Ради, та Директорії відчувався великий брак у підготовлених державних кадрах, не було створено чітко діючого й ефективного державного апарату, не приділялась, особливо в перший час, належна увага формуванню і зміцненню регу­лярної армії. І Центральна Рада, і Директорія недооцінювали значення соціальної політики, зокрема вчасного розв’язання аграрного питання, наділення селян землею. А більшовики з самого початку демагогічно задекларували: земля - селянам, фабрики й заводи - робітникам, мир - народам. Це виявилося згодом обманом, але під час революції маси не знали про це і підтримали більшовиків. До того ж більшовики вели широку пропаганду й агі­тацію, та багато робітників, селян повірили їм, що саме вони забезпе­чать побудову світлого майбутнього, заснованого на принципах рівності, свободи, справедливості та братерства. Нарешті, більшовики України спиралися на державну підтримку РСФРР. Ними керували ЦК РКП(б) і Раднарком Росії, в утвердженні радянської влади в Україні брала участь Червона Армія РСФРР.