Перехід до нової економічної політики

Небачено велика розруха народного господарства й гостра політична криза, яка охопила країну на початку 1921 р., змусили правлячу партію більшовиків відмовитись від воєнно-комуністичних методів керівництва і перейти до нової економічної політики. Початок переходу до цієї нової (порівняно з політикою воєнного комунізму) економічної політики поклали рішення Х з’їзду РКП(б), який працював у Москві 8-16 березня 1921 р. У відповідь на доповідь Леніна з’їзд прийняв рішення про заміну продовольчої розверстки продовольчим податком. На основі рішення Х з’їзду РКП(б) ВЦВК і Раднарком РСФРР, а в Україні ВУЦВК і уряд УСРР видали ряд постанов і декретів, спрямованих на втілення в життя нової економічної політики. Продрозверстка була замінена продподатком, який установлювався до початку весняної сівби і був меншим від продрозверстки. В Україні продподаток на зерно на 1921 р. становив 117 млн. пудів проти 160 млн. пудів за розверсткою, передбаченою на цей же рік. Меншим порівняно з розверсткою був податок на м’ясо, вовну, картоплю й інші сільськогосподарські продукти. Після виконання продподатку селяни дістали право вільно розпоряджатися залишками сільськогосподарської продукції своїх господарств, але лише в місцевому сільськогосподарському обороті. Йшлося про дозвіл сільської та міської базарної торгівлі, а у загальнодержавному масштабі вважалося можливим забезпечити обмін промислових виробів на сільськогосподарські продукти на позаринковій основі шляхом товарообміну, а потім і безгрошового обміну. Це була спроба зберегти воєнно-комуністичний метод організації економіки. Але незабаром виявилася нездійсненність, утопічність цих спроб перейти без торгівлі до так званого соціалістичного продуктообміну. Тому 24 травня 1921 р. Раднарком РСФРР видав декрет, за яким було дозволено вільний обмін, купівлю та продаж продуктів сільського господарства, які залишалися в населення після збору натурального податку. Право обміну, купівлі і збуту поширювалося також на вироби та предмети кустарної і дрібної промисловості. У зв’язку з цим уже в промові на ІІІ Всеросійській нараді 16 червня 1921 р., у якій уперше було введено у політичний лексикон термін “нова економічна політика”, Ленін говорив не про місцевий товарообіг, а про вільну торгівлю взагалі. У нових умовах допускалася також оренда землі та застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах. Незважаючи на несприйняття нової економічної політики багатьма діячами партії, її принципи почали впроваджуватися в господарське життя. Важливе значення мали “Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження у життя засад нової економічної політики” від 9 серпня 1921 р. і “Основні положення про заходи з відбудови великої промисловості, піднесення та розвитку виробництва”, схвалені Радою праці й оборони РСФРР 12 серпня 1921 р. Найбільші та з державного погляду найважливіші промислові підприємства залишалися у безпосередньому віданні держави. Дрібні та частину середніх заводів і фабрик здавали в оренду артілям, кооперативам, комнезамам, приватним особам. Протягом 1921 р. в Україні було здано в оренду з 11 тис. понад 5200 підприємств харчової, шкіряної, хімічної промисловості. З переходом до непу здійснювалася перебудова управління промисловістю. Доти націоналізовані підприємства повністю підпорядковувалися головним комітетам (главкам) Вищої ради народного господарства РСФРР (ВРНГ), а також Українській раді народного господарства (УРНГ). Підприємства не мали ніякої господарської самостійності, виконували замовлення главків, одержували за їхніми нарядами сировину, здавали їм вироблену продукцію. За умов непу підприємства підпорядковувались місцевим раднаргоспам і об’єднувалися в трести – виробничі об’єднання переважно однорідних підприємств, що переводилися на господарський розрахунок. В Україні створення трестів почалося восени 1921 р. Більшість великих кам’яновугільних шахт були об’єднані в трест “Донвугілля”. Почали діяти трести “Південсталь”, „Південнорудний”, “Хімвугілля”, “Укрпапіртрест”, “Цукротрест” та ін. Для організації закупівлі сировини та засобів виробництва, збуту виробленої продукції створювалися синдикати, оптові ярмарки і товарні біржі. Трести, ставши госпрозрахунковими одиницями, мали право за своїм розсудом господарювати – розподіляти кошти, планувати виробництво та збут, проводити торговельні операції тощо. Але підприємства, входячи в трест, госпрозрахунковими правами не користувалися. Одним із важливих заходів, що мали б заохочувати підприємства до ефективного, прибуткового господарювання та поповнювати державний бюджет коштами, сприяючи цим його бездефіцитності, могло стати введення плати госпрозрахунковими трестами в бюджет відсоткових відрахувань з наданих їм державою основних фондів (капіталів). Але цього не зробили. Вилучення з “Положення про трести” пункту про плату за фонди привело до того, що у підприємств не було економічного стимулу працювати краще, вони могли розвиватися не за рахунок власних накопичень, а за рахунок бюджету. А для цього потрібні були великі кошти. Тому для розширення фінансування розвитку промисловості восени 1923 р. було відновлено державну торгівлю спиртними напоями, стали розширювати паперово-грошову емісію, по-волюнтаристському підвищувати ціни на промислові товари та зберігати низькі ціни на сільськогосподарську продукцію. Така господарська практика фактично суперечила принципам нової економічної політики, оскільки спрямовувала розвиток промисловості не ринковим шляхом, а планово-директивним (адміністративно-командним). Легалізація вільної торгівлі та розгортання товарно-грошових відносин настійно вимагали твердої валюти та налагодження чіткої фінансової системи. У 1922-1924 рр. була проведена грошова реформа. Припинили випуск радзнаків, їх замінили твердою валютою – казначейськими білетами вартістю в 5, 3 і 1 карбованець, що вільно обмінювались на банківський білет – червінець (1 червінець – 10 крб.), вартість якого забезпечувалась золотом. Отже, у складних і тяжких умовах всеосяжної економічної та політичної кризи, явного краху воєнно-комуністичної політики, спроб негайного переходу до комунізму Ленін і РКП(б) змушені були у 1921 р. перейти до нової економічної політики. За два роки були зроблені перші кроки у відбудові народного господарства та проведені серйозні зміни в організації економіки. Замість продрозверстки було введено продподаток, замість прямого товарообміну дозволено вільну торгівлю, замість суцільної націоналізації майже всіх підприємств – допуск приватного капіталу в промисловість, її часткову денаціоналізацію, замість загальної трудової повинності, трудових мобілізацій, трудових армій – вільний найм робочої сили, замість паперового, інфляційного “радзнаку” було введено тверду валюту – червінець, замість жорсткої централізації виробництва – децентралізацію управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, налагодження кредитно-фінансової системи. Потрібно сказати, що перехід від воєнно-комуністичних, командних методів господарювання до економічних, допуск товарно-грошових відносин суперечили комуністичній доктрині, висуненій Марксом і Енгельсом. Маркс і Енгельс, а за ними і їхні послідовники, у тому числі й Ленін, вважали, що майбутнє комуністичне суспільство, яке мало прийти на зміну капіталізму, матиме нетоварний характер, ринковий обіг буде в ньому відсутній і закон вартості не діятиме. Передбачалося, що купівля-продаж заміниться прямим соціалістичним продуктообміном. “Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунуто товарне виробництво, - писав Енгельс у праці “Анти-Дюрінг”. Відповідно до цієї доктрини й будувалася політика радянської влади. Це була політика будівництва комунізму, ідеями якої була пронизана й Програма РКП(б), прийнята VIII з’їздом партії у березні 1919 р. і яка була чинною до ХХІІ з’їзду партії у жовтні 1961 р. Звідси випливало, що неп, допущення товарно-грошових відносин, торгівлі, ринку – це лише вимушений, тимчасовий відступ. Так розуміли неп більшість партійно-радянського керівництва, зокрема і Й.Сталін, який з 1922 р. став Генеральним секретарем РКП(б) і поступово зосередив у своїх руках усю повноту влади у країні.