Джерела геополітики

Геополітика як область знання виникла на стику трьох наукових підходів: цивілізаційної концепції історичного процесу, військово-стратегічних досліджень і численних теорій географічного детермінізму. Ці концепції та теорії донині продовжують впливати на геополітику, живлячи її ідеями та поняттями.

1. Основоположником цивілізаційного підходу до історії по праву вважається Микола Якович Данилевський, автор знаменитої книги «Росія і Європа» (1868 р.). Відповідно до його теорії, головними діючими особами на арені світової історії є не держави або окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільноти, названі ним «культурно-історичними типами». У сучасній політології саме такі спільності позначаються терміном «цивілізація».

Аналізуючи з цієї точки зору міжнародні відносини середини XIX ст. Данилевський першим серед російських дослідників констатував і науково обґрунтував фундаментальну відчуженість Європи від Росії. Причину такого стану він бачив у принциповій цивілізаційній відмінності цих двох світових сил. Звичайно, деякі положення Данилевського застаріли. Багато його очікування не виправдалися. Так, деякі отримали свободу завдяки Росії країни Південно-Східної Європи, які він включав в ареал російської цивілізації, незабаром виявилися в числі її противників. Але набагато важливіше інше. Данилевський першим сформулював фундаментальну вимогу приведення зовнішньої політики України у відповідність з об’єктивними завданнями розвитку і зміцнення «слов’янського культурно-історичного типу». Згодом у геополітиці зона впливу певної цивілізації, отримала найменування «Великого простору».

Надалі цивілізаційна теорія отримала розвиток в працях російського мислителя К.Н. Леонтьєва, німецького філософа О. Шпенглера, П.М. Савицького, Л.М. Гумільова. Всебічно її обгрунтував Арнольд Тойнбі у своїй багатотомній праці «Розуміння історії». Тойнбі запропонував детальну класифікацію цивілізацій – виділивши в особливий тип «православно-російську» – і сформулював оригінальну теорію їх генезису як «Виклику-і-Відповіді».

Серед сучасних дослідників у цьому ряду слід в першу чергу назвати професора Гарвардського університету Семюеля Хантінгтона. Його гучна робота «Зіткнення цивілізацій?» (1993 р.), бурхливо обговорювалася міжнародної політичною елітою як на Заході, так і у нас в Росії, має саме безпосереднє відношення до геополітичної проблематики. Хантінгтон досить аргументування доводить, що в прийдешньому столітті основним джерелом конфліктів стануть не економіка чи ідеологія, а цивілізаційні відмінності.

«Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів», – вважає він. Майбутнє світу в XXI столітті уявляється йому як результат взаємодії та суперництва «семи-восьми великих цивілізацій», серед яких він, подібно Тойнбі, називає «православно-слов’янську». При цьому учений впевнено прогнозує зростання антизахідних, антиамериканських настроїв і майже повсюдне прагнення народів протистояти їх насильницькій «вестернізації». Стаття С. Хантінгтона викликала жваві дискусії в середовищі наукової і політичної еліти різних країн. Було висловлено чимало критичних суджень. Проте відбуваються в останні роки зміни у світі свідчать про необхідність глибокого вивчення цієї проблеми.

Таким чином, історіософська цивілізаційна парадигма зробила і продовжує робити потужний вплив на сучасну геополітику. В основі такого впливу лежить уявлення про світ як про сукупність цивілізацій наднаціональних, наддержавних культурно-релігійних спільнот, що мають історично зумовлені політичні кордони і принципово не зводяться одна до одної. При цьому саме географічні межі цивілізацій визначають межі «природного» впливу великих держав, сфери їх життєвих інтересів і зони впевненого військово-політичного контролю. Крім того, вплив методології цивілізаційного підходу на геополітику призводить до того, що остання перестає бути суто географічної дисципліною, набуваючи необхідний їй універсалізм.

2. Другим джерелом геополітики є військово-стратегічні теорії.

Дослідження та розробка військової стратегії має давню історію. Серед її видатних теоретиків можна назвати такі знамениті імена як Макіавеллі, Клаузевіц, Мольтке та ін. Найістотніший вплив на становлення і розвиток геополітичної науки надали два адмірала – Філіп Коломб і Альфред Мехен.

Військовим теоретиком, чий вплив на розвиток геополітики був досить істотним, є американець Альфред Т. Мехен. У 1890 р. він опублікував свій знаменитий твір «Вплив морської могутності на історію». Ця книга також двічі видавалася російською мовою (у 1895 і 1941 рр.). Крім того, перу американського адмірала належить робота «Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику» (1900 р.) та ряд статей з військово-політичних питань. Саме Мехен ввів у науковий обіг поняття «прибережні нації», яке потім в тому або іншому вигляді зустрічається практично у всіх геополітичних теоріях. Він стверджував: «Політика змінювалася як з духом століття, так і з характером і проникливістю правителів; але історія прибережних націй визначалася не стільки спритністю і передбачливістю урядів, скільки умовами положення, протяжності та обриси берегової лінії, чисельністю і характером народу, тобто взагалі тим, що називається природними умовами».

У структурі світового простору А. Мехена виділяв особливу зону між 30-й н 40-й паралелі – «зону конфлікту», у якій неминуче, незалежно від волі конкретних політиків, стикаються інтереси «морської імперії», яка контролює океанські простори, і «сухопутної держави», що спирається на континентальне ядро Євразії (тобто Англії і Росії відповідно до реалій того часу). Для того щоб перемогти в такому протистоянні, морська імперія, згідно Мехена, повинна відкинути континентальну державу як можна далі в глиб Євразії, завоювавши контроль над «прибережними націями» і оточивши свого геополітичного супротивника кільцем військово-морських баз уздовж узбережжя євразійського континенту. Про ступінь впливу такого роду ідей на практичну політику досить красномовно свідчить той факт, що «теорія морської сили» протягом всього XX ст. незмінно лежала в основі військово-політичної стратегії США, незалежно від конкретних доктрин, що змінювалися в залежності від історичних умов.

Таким чином, військово-стратегічні теорії привнесли в геополітику ідею ключових пунктів і зон, що дозволяють контролювати значні ділянки простору. Спочатку ці поняття застосовувалися переважно у військово-морській галузі, потім поширилися в різних сферах людської діяльності, аж до економіки і культури, а зараз, у зв’язку з бурхливим розвитком космічних технологій в галузі оборони, зв’язку, комунікацій та створенням так званого «глобального суспільства», знаходять якісно нового значення.

3. Третім, найбільш древнім і важливим джерелом геополітики є теорії географічного детермінізму.

Ідеї ​ ​ про вплив географічного середовища на історію та людину зустрічаються вже у античних авторів. Їх можна виявити у Геродота, Гіппократа, Фукідіда, Протагора, Полібія та інших античних мислителів. Так, Полібій пояснював суворість звичаїв жителів Аркадії пануванням холодного і гуманного клімату. «З цієї, а не з якої-небудь іншої причини, – писав він, народи представляють такі різкі відмінності в характері, будову тіла і в кольорі шкіри, а також у більшості занять».

Думки цілком геополітичного характеру зустрічаються в Арістотеля і Страбона. Приміром, великий енциклопедист Арістотель у своїй роботі «Політика» відзначив особливість геополітичного положення острова Кріт. Він писав: «Острів Кріт як би призначений до панування над Грецією, і географічне положення його чудове: він стикається з морем, навколо якого майже всі греки мають свої місця поселення; з одного боку, він знаходиться на невеликій відстані від Пелопоннеса, з іншого – від Азії...».

Найбільший античний географ Страбон пояснював причину могутності стародавнього Риму географічним положенням Італії: наявністю хороших гаваней, сприятливим кліматом. Йому ж належить цілком геополітична теза про необхідність військового та економічного контролю лише над тим простором, який становить для держави політичний інтерес. До речі, вельми цікавим з точки зору геополітики виглядає той факт, що Арістотель, що виріс в Греції, тодішній головній «морській» державі світу, звертає особливу увагу на стратегічні вигоди острівної положення Криту. Страбон же, відстоюючи точку зору «континентального» Рима, стверджує, що знайомство «з віддаленими місцями і населяють їх людьми» не представляє інтересу, «особливо якщо це острови, чиї мешканці не можуть ні перешкодити нам, ні принести користі своїй торгівлею».

Черговий етап розвитку ідей географічного детермінізму пов’язаний з європейською епохою великих географічних відкриттів. Інтерес до цієї проблематики порушив французький державознавець XVI століття Жан Боден. У своєму головному творі «Шість книг про державу» (1577 р.) він пояснював відмінності і зміни в державному устрої трьома причинами: Божественною Волею, людським свавіллям і впливом природи. Але оскільки Божественна Воля недоступна людському пізнанню, говорив він, а людські наміри настільки мінливі, що не піддаються наукової систематизації і є скоріше свавіллям, то розходження між державами потрібно пояснювати в першу чергу географічними причинами.

Найбільше значення серед географічних чинників він надавав клімату. Боден розділив земну кулю на три частини: жарку екваторіальну, холодну – полярну і середню – помірну і вважав, що характер народів в першу чергу залежить від кліматичних умов середовища їх проживання. На півночі живуть більш фізично сильні і войовничі люди, на півдні – більш обдаровані. При правильному погляді на історію, стверджував французький мислитель, видно, що «найбільші полководці приходять з півночі, а мистецтво, філософія та математика народжуються на півдні».

У ХVIII-ХІХ ст. увага до географічних чинників при поясненні соціально-політичних явищ стала досить поширеним явищем. У Франції ідеї географічного детермінізму розвивав Шарль Монтеск’є. У своєму основному творі «Про дух законів» (1748 р.), пояснюючи відмінність законодавчого устрою держав, він, подібно Бодену, бачив головну причину в особливостях клімату. Слідуючи за Боденом, Монтеск’є стверджував, що в холодному кліматі люди моральні, а рухаючись на південь, «ви ніби віддаляєтеся від самої моралі». У помірному кліматі ж люди морально нестійкі, «тому що недостатність певних властивостей цього клімату не в змозі дати їм стійкість». Крім того, жаркий клімат послаблює характер людей, що, на його думку, і призвело до розвитку рабства.

У Англії найбільш відомим представником географічної школи був історик Генрі Бокль. Він мав намір написати багатотомну історію цивілізації, розвиваючи тезу, що історія будь-якого народу відповідає географічним умовам країни. Рання смерть, однак, перешкодила здійсненню цього задуму, і написана була тільки «Історія цивілізації в Англії» у двох томах.

Найбільшого поширення ідеї впливу географічного середовища на історію отримали в Німеччині. Відомий німецький філософ і гуманіст Йоган Готфрід Гердер, відкидаючи крайності географічного детермінізму, вважав, що на розвиток цивілізації впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори, до яких він відносив клімат, грунт і географічне положення. Інший німецький мислитель Олександр фон Гумбольдт вважав, що саме географія повинна дати цілісну картину світу.

Послідовним представником географічного детермінізму в Німеччині був відомий географ Карл Ріттер, який спробував представити всебічну географічну інтерпретацію історії. «Кожна людина, – стверджував він, – є представником рідної природи, яка його зробила на світло і виховала. У народи відбивається їх батьківщину. Місцеві впливу ландшафту на характерні риси жителів, включаючи зовнішній вигляд і будову тіла, форму черепа, темперамент, мова та духовний розвиток, безсумнівні... Існування людини повністю пов’язані з землею тисячами чіпких коренів, які неможливо вирвати».

Таким чином, вчені географи привнесли в геополітику ідею географічної зумовленості політичних процесів, яка вимагала розглядати політичні інститути (насамперед держави) не тільки як соціальні, але і як просторові явища.