Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні категорії геополітики, закони геополітики, геополітичні епохи






Про рівень сформованості будь-якої науки свідчить ступінь розробки її поняттєво-термінологічного апарату. Геополітична термінологія дедалі глибше проникає в усі сфери життя. Формування теорії геополітики та її поняттєво-термінологічного апарату можливе в руслі розвитку академічної геополітики.

Після компрометації геополітики представниками німецької школи у 30-40-х роках XX ст. західні вчені відкинули сам термін «геополітика» і стали розвивати майже ті самі концепції в рамках геостратегії. Нині геостратегія – провідне поняття геополітики, в основі якого лежить зумовленість напряму зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних дій суб’єкта географічними, передусім природно-географічними, чинниками та його геоположенням. Завданням геополітичної стратегії є аналіз позиції досліджуваного суб’єкта і визначення можливостей її трансформації в бажаному напрямі. В широкому розумінні геостратегія є мистецтвом ре­алізації політичної або іншої діяльності суб’єктами геополітики в умовах геопростору. Хоч якими б чинниками – природничими чи суспільними – зумовлювалася позиція держави у світовій ієрархії, важливим мо­ментом її існування є геополітичне положення державної тери­торії. Щодо позиціювання держави у відносинах з іншими акто­рами вживають термін геополітичне становище.

Ключовим поняттям геополітики є поняття геополітичної концепції (доктрини). Геополітична доктрина – це модель розуміння чинників структури територіально-політичного світоустрою та напрямів політичної діяльності й аналізу, що спираються на географічні реалії. Поряд із науковим характером слід відзначити суб’єктивність, ідеологічну заангажованість та навіть містичність, властиві геополітичним доктринам, які є методологічною базою прикладних розробок.

Більшість геополітичних доктрин є втіленням інтересів: національних, державних, коаліційних, приватних. Усі вони різнопланові, однак зазвичай лежать у площині збереження незалежності й цілісності держав, забезпечення виживання націй та процвітання громадян, розширення політичного та економічного впливу, досяг­нення певної приватної мети. Головне завдання їхнього втілення – цілеспрямоване зміцнення геополітичного становища та геоекономічної потужності акторів. Ще півтори сотні років тому прем’єр-міністр Великобританії, лорд Г. Пальмерстон (1784—1865) наголошував: «у держави немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, у неї є лише постійні інтереси».

Національні та державні інтереси цілком збігаються лише за умови існування реального громадянського суспільства в однонаціональній державі. Лише в такому разі справедливим буде твердження, що «національний інтерес – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізу­ються через політичну систему, він поєднує інтереси кожної лю­дини, інтереси національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави».

Саме категорії «геополітична концепція» та «геополітичні інтереси» через заангажованість дослідників додають геополітиці суб’єктивності, трансформуючи її у світоглядну концепцію.

Формування напряму зовнішньої стратегії держави має узгоджу­ватися з її геополітичним кодексом. Геополітичний код (кодекс) – «це сукупність стратегічних уявлень, які формує уряд (країна) про інші держави при розробці своєї зовнішньої політики».

Геополітичні коди містять: визначення державних інтересів, ідентифікацію зов­нішніх загроз цим інтересам, можливі варіанти реагування та їх обгрунтування. Незважаючи на те, що кожна держава вибудовує власний код, вони можуть перекликатися, взаємодіяти і заходити в суперечку один з одним. Залежно від гео­політичного становища держава може мати місцевий, регіональ­ний, глобальний геополітичний кодекс або їх поєднання.

Одна із сутнісних категорій геополітики, що тісно переплі­тається з державними інтересами, – це категорія експансії. Оскільки геополітика має слугувати національним інтересам держави, то геополітичні концепції покликані виправдовувати її експансію.

Геополітичні концепції останніх років наголошують, що гегемонія (лідерство) базується на економічному верховенстві. У зв’язку з цим основним видом експансії нині є економічна, яка доповнюється і посилюється інформаційною, культурно-цивілізаційною, релігійною, політичною, відсуваючи на другий план військову. Концепція суцільного контролю змінилася концепцією контролю над «лініями» – комунікаціями, матеріально-речовими й інформаційними потоками та над геополітичними базами.

В результаті поєднання геополітичних полів ключових геополітичних акторів формується баланс сил як іманентна характе­ристика певного історичного етапу розвитку. Механізми форму­вання балансу сил залежать від волі геостратегічних гравців і ти­пу міжнародної системи. І хоч після Віденського конгресу (1815) почалися пошуки моральних та юридичних норм і принципів розбудови міжнародних відносин, усе ж головним чинником у формуванні світової ієрархії залишається військова могутність.

Стабільна гео­політична структура світу, яка відображає баланс сили на пев­ному історичному етапі, дістала назву світосистеми.

Гео­політика як наука суспільна широко використовує категорії соціології, політології, культурології, демографії (етнос, нація, цивілізація, ідентичність тощо), адаптуючи їх до потреб геополітичного дослідження.

Генераторами стабілізації або зміни геополітичної структури світу є суб’єкти геополітичного планування. Незаперечні й головні суб’єкти геополітики – держави (імперії). З ними пов’язані такі ключові поняття геополітики, як геостратегічні гравці та гео­політичні осі.

Геостратегічні гравці, за З. Бжезінським, – «це держави, що мають спроможність і національну волю застосовувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, щоб змінити наявний геополітичний стан справ», а геополітичні осі – «це держави, чия вага походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з вад розта­шування та з наслідків їхніх потенційно вразливих умов для по­ведінки геостратегічних гравців». Держави як суб’єкти міжнародного права можуть виступати ініціаторами створення регіональних або міжнародних організа­цій, на які також поширюється геополітична суб’єктність.

На рубежі XX-XXI ст. поряд із державами новими і цілком самостійними суб’єктами геополітичної структури світу стали транснаціональні компанії (ТНК), а їх протистояння та економічна експансія вже визначають співвідношення сил на регіональному і глобальному рівнях. Геополітична структура світу дедалі більшою мірою реагує на інтереси недержавних суб’єктів: ТНК, різноманітних об’єднань громадян (політичні рухи й організації, антиглобалістські рухи тощо), терористичних груп та окремих лідерів.

Усіх учасників міжнародного політичного процесу незалежно від поширення на них міжнародного права в системі міжнародних відносин називають акторами.

З розвитком регіональної геополітики її суб’єктами стають політико-територіальні складові окремих держав.

Завдяки іманентним кожному суб’єктові геополітики інтересам (національна ідея, економічна і політично-військова безпека держави, імперські зазіхання, економічне панування, збереження самобутності, особисті амбіції тощо) формуються певні обшири, в яких ці інтереси накладаються, протистоять або взаємодіють.

Поширені в літературі терміни «життєвий простір», «полюс зростання», «полюс сили», «геополітичне поле», «центр зростання» та ін. можуть бути застосовані для однобічного висвітлення суто військово-політичних, економічних, ідеологічних тощо аспектів світовлаштування.

Поле взаємодії – це виокремлений на основі поєднання (накладання) геостратегій заінтересованих акторів сегмент суспільної діяльності, який взаємодіє з певним географічним простором. Поля взаємодії за провідною функцією можуть бути економічними, політичними, військовими, ідеологічними, цивілізаційними, екологічними тощо або інтегральними.

Закони геополітики

До класичних законів геополітики належать: 1) закон фундаментального дуалізму; 2) закон посилення фактору простору в людській історії; 3) закон синтезу суші і моря.

Закон фундаментального дуалізму. Він проявляється в географічній будові планети і в історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм полягає у протиборстві телурократії («сухопутної могутності») та таласократії («морської могутності»). Держави телурократії в давнину стародавні Спарта і Рим, які були представниками військово-авторитарної цивілізації. Відомі центри торговельної цивілізації – стародавні Афіни і Карфаген – типові зразки таласократії.

Для телурократії характерні чітко визначені кордони, фіксований простір, способи життєдіяльності населення, стабільність, що проявляється в осілості, консерватизмі, стійких моральних нормах і юридичних законах, яким підпорядковується все населення. Для мешканців телурократичної держави притаманне почуття колективізму на противагу індивідуалізму, збагаченню, духу підприємливості. Таласократія, навпаки, є більш динамічною і прихильною до технічного прогресу. Індивідуум, який перебуває серед водної стихії, може вижити тільки в екстремальних умовах. Доволі часто йому доводиться ризикувати життям, приймати нестандартні рішення. Такий тип людей досить вільно ставиться до встановлених юридичних норм, не вважаючи їх за обов’язкові, адже переважну частину свого життя він перебуває в морі, де діють закони морської стихії. Жителі моря, на відміну від мешканців суші, розвиваються активніше, легко приймають і відмовляються від певних моральних і культурних цінностей, завжди прагнуть йти вперед, не зупиняючись перед труднощами на своєму шляху.

Отже, згідно з цим законом геополітики, упродовж усієї історії людства протистоять між собою континенті море, континентальна і морська потуги. Це приводить до того, що дві стихії – земля і вода символізують два способи буття людей, формують у них два типові види поведінки.

Закон посилення фактору простору в людській історії. До моменту кінцевої перемоги США в холодній війні геополітичний дуалізм розвивався в раніше заданому напрямі – таласократія і телурократія вели жорстоку боротьбу за простір, посилюючись у економічному та військово-політичному плані. Ця боротьба тривала з перемінним успіхом як таласократії, так і телурократії. Починаючи з епохи великих географічних відкриттів зростав вплив таласократії. Альфред Мехен вважав, що на морську силу націй впливали такі чинники, як географічне становище, фізична побудова, включаючи сюди природну продуктивність і клімат, розміри території, чисельність народонаселення, характер народу та уряду. Доказом переваги таласократії було створення великих колоніальних імперій, передовсім англійської. В середині XX ст. головним центром таласократії стали США, а телурократію ототожнювали з Радянським Союзом. Між двома супердержавами точилася жорстока боротьба в різних сферах, передусім в озброєнні та космосі. Достатньо пригадати «зоряні війни», щоб побачити, до яких масштабів дійшло це протистояння. З розпадом СРСР та світової системи соціалізму двополюсний світ припинив існування, призвівши до гегемонії США.

Під впливом цієї події американський вчений Френсіс Фукуяма опублікував у 1989 р, резонансну статтю «Кінець історії?», в якій пророкував торжество демократії, відсутність силових методів вирішення суперечок в світі, а також збройних конфліктів. Однак виникнення конфліктних зон в колишній невинній Європі, безліч локальних війн у різних регіонах, посилення міжнародного тероризму доводило, що до цілковитого спокою ще надто далеко. Реакція на ці події знайшла своє відображення у статті, а згодом книзі американського дослідника Самуеля Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій», в якій автор зайняв позицію, цілком протилежну тій, якої притримувався Ф. Фукуяма. Отже, для кожної геополітичної епохи були характерні свої домінуючі форми геополітичного протиборства. Приблизно до середини XX ст. основною формою вирішення державами своїх геополітичних завдань слугувало використання воєнної сили для досягнення територіальної експансії та встановлення режиму прямого (безпосереднього) контролю над ділянками території. В подальшому із зростанням промислових та інформаційних технологій, появою зброї масового знищення, глобалізацією економічних відносин відбулися диференціація геополітичного протиборства, виділення в його системі нових форм, зміна домінуючого елементу. Провідні держави все рідше звертаються до традиційних форм контролю над простором, і, як наслідок, пряма військова агресія з метою захоплення і утримання територій перестає вважатися ефективним засобом геополітичної експансії.

Теоретичні проблеми сучасного геополітичного протиборства ретельно проаналізував сучасний російський вчений Леонід Івашов. Воно є різноманітним за своїми формами: цивілізаційним, формаційним (соціально-економічним), інформаційним, військово-стратегічним (геостратегічним). Формаційне протиборство являє собою боротьбу між геополітичними суб’єктами за досягнення більш значних соціально-економічних показників, встановлення режиму міжнародного співробітництва на основі власних моделей політичного і економічного розвитку. Цивілізаційне протиборство охоплює сферу боротьби між геополітичними суб’єктами за реалізацію національних цінностей і духовних потреб суперетнічних співтовариств із врахуванням культурно-історичних і національно-релігійних традицій. Військово-стратегічний компонент глобального геополітичного протиборства має прямий стосунок до сфери зіткнення національних інтересів двох чи більше геополітичних суб’єктів у процесі реалізації їх намірів захистити власний суверенітет чи досягти політичних цілей з використанням військової сили. Інформаційне протиборство є сукупністю відносин інформаційного захисту та суперництва різних геополітичних суб’єктів. Незважаючи на те, що в сучасних умовах, на початку XXI ст., система міжнародних відносин зазнає значних змін, незалежні держави залишаються фундаментальними елементами міжнародної системи, і кожна з них намагається захищати свою незалежність, забезпечувати національну безпеку.

Аналізуючи дію закону посилення фактору простору в сучасних умовах, російський політолог Олександр Дугін пропонує чотири варіанти подальшого розвитку: 1) перемога таласократії цілком відмінює цивілізацію телурократії; 2) перемога таласократії завершує цикл протистояння двох цивілізацій, але не розповсюджує свою модель на весь світ; 3) поразка телурократії – явище тимчасове, бо Євразія ще повернеться до своєї континентальної місії, але в новій формі; 4) перемога телурократії, яка переносить свою модель на всю планету (для прикладу наводяться ідеї «світової революції» та «планетарне панування Третього рейху».

Політична історія народів землі демонструє поступове зростання політичних форм, що стають все більш масштабними. Так виникають держави і імперії. Цей процес на геополітичному рівні означає посилення чинника простору в людській історії. Характер великих політичних утворень – держав та імперій – висловлює дуальність стихій більш вражаюче, виходячи на рівень все більш і більш універсальних цивілізаційних типів.

Згідно з цим законом безпека держави залежить не тільки від його військової сили, технологічного розвитку та економічної бази, а насамперед від величини і географічного розташування його земель і територій. Без територіальної самодостатності неможливо вирішити проблему суверенітету. Ця закономірність чітко виявляється в міру розвитку техніки і науки.

Закон синтезу суші і моря – третій класичний закон геополітики. Йдеться про одне з ключових понять геополітики – «берегову зону», або «Rimland» – фрагмент таласократії чи телурократії. Хоча «берегова зона» згадувалася багатьма вченими, однак дане поняття до наукового обігу вперше ввів американський учений Ніколас Спайкмен (1893-1943). На його думку, саме «Rimland», а не «Heartland», як твердив X. Макіндер, являє собою ключ до світового панування. Від нього надходять імпульси до простору, який іменують «Heartland», отже «той, хто домінує ним, той домінує над Євразією, тримає долі світу в своїх руках». А. Дугін називає «Rimland» «ключовою категорією», «островом і кораблем», «прикордонною зоною» тощо. Вплив моря і зумовлює в береговій зоні більш активніша розвиток, ніж на суші, тому вона – складніша, культурніша та освіченіша. Більш розвинув ідею «берегової зони» геополітик Володимир Дергачов, запропонувавши концепцію рубіжної комунікації. Йдеться про більш широке поняття контактної зони в системі «Море – Коустленд («Rimland») – Континент («Heartland»)». Через цю «берегову зону», яка пов’язує між собою море і сушу, відбувалися не тільки вторгнення завойовників з моря, але й різноманітні контакти – геополітичні, геоекономічні, геоекологічні, соціокультурні тощо. В. Дергачов вводить поняття МОРЕМАР – берегову зону морів і океанів – головний геополітичний плацдарм. Із поглибленням міжнародного поділу праці, тенденціями глобалізації та регіоналізму «берегова зона» стає «зоною життєвих інтересів» окремих держав. Поряд з МОРЕМАРом В. Дергачов говорить про ЕВРАМАР – важливий «двигун» духовного прогресу людства, який, на його думку, може стати бар’єром проти «морської стихії» відкритого суспільства, вестернізації. Зрозуміло, що під «відкритим суспільством» і «вестернізацією» В. Дергачов має на увазі США, які постійно втручаються у внутрішні справи незалежних держав.

Геополітичні епохи

Історію людства, з точки зору геополітики, можна розглядати як послідовну зміну геополітичних епох, кожна з яких має свої баланс сил, зони впливу, межі. Микола Нартов називає наступні міжнародні системи чи геополітичні епохи; Вестфальська система міжнародних відносин (1648-1814), Віденська (1815-1918), Версальська (1919-1945), Потсдамська (1945 – кінець 80-х – початок 90-х pp.) та Біловезька (з 1992 p., тобто від офіційного розпаду СРСР до наших днів). Цієї періодизації притримується і російська дослідниця Марина Лебедєва, хоча період кінця 80-х років не називає Біловезькою системою міжнародних відносин. Можливо, М. Лебедєва і має рацію, бо події, пов’язані з розпадом СРСР, хоч і викликали величезний резонанс у світі, але були внутрішньою подією народів колишнього Радянського Союзу. Отже, геополітичні епохи охоплюють період з 1648 р. по наші дні, тобто менше 400 років. Безперечно, відносини міжнародного рівня існували і до 1648 p., але були тільки прообразом сучасних міжнародних відносин і світової політики.

Вчений-міжнародник Павло Циганков дотримується думки, що існували європейська система XVII ст. (заснована на принципах Вестфальського договору 1648 p.); система політичної рівноваги європейських держав («європейський концерт націй») XIX ст.; глобальна біполярна міждержавна система 1945-1990-х pp., хоча відзначає, що «головний недолік такого «панорамного» підходу полягає в тому, що він націлює не на пошук закономірностей функціонування міжнародних (а точніше, міждержавних) систем, а обмежується описом взаємодій між головними акторами – великими державами. Тоді як в системному підході головне – переконаність в існуванні закономірних зв’язків між характером міжнародних систем і поведінкою їх основних елементів – міжнародних акторів».

Цікавий підхід до характеристики та типології міжнародних систем висловив Раймон Арон. Під нею він розуміє «сукупність, складену з окремих політичних утворень, які підтримують між собою регулярні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну». Ті політичні утворення, що їх беруть до уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути повно правними членами якоїсь міжнародної системи. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею. Досить було одному з головних учасників змінити свій внутрішній режим, щоби змінився стиль, а іноді й курс міжнародних взаємин. На глибоке переконання Р. Арона, «зовнішня поведінка держав визначається не лише співвідношенням сил; ідеї і почуття впливають на рішення, що їх ухвалюють дійові особи. Дипломатична кон’юнктура не буде зображена повністю, якщо ми опишемо тільки її структуру, географічну та воєнну, відносини союзництва та ворожнечі, позначимо на карті силові центри, коаліції, тривалі або випадкові, нейтралів. Ще залишається зрозуміти детермінанти поведінки головних дійових осіб, іншими словами, природу держав і ті цілі, які ставлять перед собою ті, хто при владі».

Виходячи з цього, Р. Арон поділяє міжнародні системи на гомогенні – такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики; та гетерогенні – в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності. Гомогенна система, якою, наприклад, була європейська система у період між закінченням релігійних війн і Французькою революцією, більш стабільна, сприяє обмеженню насильства, більш передбачувана. Гетерогенність призводить до протилежних наслідків. Що стосується системи, яка панувала в 1914 p., то вона, на думку Р. Арона, була гомогенною, однак «ця гомогенність очевидна доти, доки панував мир». Р. Арон також запропонував моделі систем залежно від конфігурації співвідношення сил, які можуть бути багатополярними – коли сили головних дійових осіб не дуже нерівні та їх є досить багато; і біполярними – коли дві дійові особи настільки переважають своїх суперників, що кожна з них стає центром утворення коаліції, а другорядні дійові особи змушені визначати свою позицію щодо двох «блоків», приєднуючись або до того, або до того, якщо не випаде нагода залишитись осторонь. Хоча Р. Арон не заперечує, що «можливі й проміжні моделі, залежно від кількості головних дійових осіб та ступеня рівності або нерівності сил між головними дійовими особами».

Тема 2. Розвиток геополітичних ідей від Античності до кін. ХІХ ст.

1. Зародження географічного детермінізму в античну епоху.

2. Геополітичні ідеї епохи Середньовіччя

3. Географічний детермінізм у Новий час.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал