Географічний детермінізм у Новий час

Великі географічні відкриття XV – XVII ст. принесли державам – метрополіям не лише надприбуток, але і сформували нову геополітичну модель просторових стосунків «метрополія –колонія». У зв’язку з цим істотно змінилися форми контролю за простором, а разом з ними і роль географічного середовища в становленні національних держав і принципи взаємин між ними на міжнародній арені. Тим самим підходи до аналізу просторових взаємин між державами потребували переосмислення.

Французький юрист Жан Боден (1530-1596) для пояснення політичної поведінки і формування політичних позицій народів і держав сформулював свою теорію клімату. Після періоду політичної роздробленості він наново переосмислив вплив географічного чинника на процес складання централізованих національних держав в Європі. У роботі «Шість книг про республіку» (1576) Ж. Боден був одним з перших хто обґрунтував залежність форм держави від впливу географічного чинника, розміру і характеру території, клімату, родючості ґрунтів і так далі. При цьому він не заперечував значення у виборі форм правління, їх стійкості і доцільності історичного досвіду у тому числі культури, релігії, звичаїв, традиції і так далі. Так, на думку Бодена, на півночі живуть народи хоробрі, що створили сильне військо; навпаки, у південних народів розвинений розум, тому там процвітають науки, філософія, юриспруденція. На півночі опорою уряду є сила, в середній смузі – розум і справедливість, на півдні – релігія.

Французький філософ-просвітник Шарль Монтеск’є (1689-1755) вважається засновником географічного детермінізму як окремого напрямку в розвитку філософської думки. Він розвинув ідею про провідну роль географічного середовища, зокрема клімату в житті людей, культурі й історії народів.

Як вважав Монтеск’є, «влада клімату є найперша влада на землі», що складало ключову ідею географічного детермінізму. Монтеск’є розділив клімат на холодний, помірний і жаркий, виводячи з нього характери людей і їх схильності до встановлення республіки, монархії або деспотії. Обґрунтувавши географічну детермінацію «образу правління», Монтеск’є підкреслював, що пряма дія клімату на фізіологічний стан людей, а значить і на їх психологію має вирішальне значення при організації громадського устрою: «легкодухість народів жаркого клімату завжди приводила їх до рабства, тоді як мужність народів холодного клімату зберігала за ними свободу».

Ідеї географічного детермінізму (іноді в літературі він називається географічним напрямком у соціології) розвивались французьким соціологом і економістом Анн Тюрго (1727-1781), англійським істориком Генрі Боклем (1821-1862), російськими вченими і публіцистами, багатьма іншими мислителями минулого століття. Так, Ілля Мечников у своїй праці «Цивилизация и великие исторические реки», яка вперше була видана в 1889 p., доводив, що розвиток суспільства визначається фізико-географічним середовищем і насамперед гідросферою. Він також виступав проти спроб окремих вчених дати наукове обґрунтування расизму, та проти соціологів, які поширювали біологічні закони на суспільство. Критерій соціального прогресу І.Л. Мечников (брат відомого російського фізіолога І.І. Мечникова) вбачав у зростанні солідарності людей і свободи суспільства.

Одним із позитивістів, чия методологія вплинула на розвиток геополітики, був Генрі Томас Бокль (1821-1862) – англійський історик і соціолог, представник географічної школи в соціології, відомий своєю працею «Історія цивілізації в Англії (1857-1861). Основна ідея його роботи полягала в тому, що цивілізація є необхідним результатом закономірного ланцюга причин і, що основним чинником громадського розвитку в країнах помірного клімату, де людина не знаходиться в рабстві у природи, являється розум, тобто знання, наука, освіта, тоді як в нецивілізованих країнах громадське життя знаходиться цілком у владі природи. Для встановлення законів історичного процесу необхідно тому вивчити закони розуму і природи. Клімат, їжа і грунт, доводив Бокль, визначають фізичний і розумовий розвиток нації, і він обґрунтовував цю тезу, наводячи приклади з історії різних країн і епох.

Безпосередня інтегрованість суспільства в природно-географічне середовище завжди своєрідно відображалась у передбачала й відповідну відмову США від активного втручання в європейські справи. Доктрина Джеймса Монро визначила на багато десятиліть наперед стратегію зовнішньої політики США, насамперед погляди на інші американські держави як на сферу своїх беззастережних інтересів. Ця доктрина, але з деякими модифікаціями, використовувалася США і впродовж XX ст. Перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі. Коли ця доктрина була односторонньо проголошена американський уряд заборонив інтервенцію європейських країн у Західну півкулю, але з іншого боку, заявив, що США зобов’язуються також не втручатися в справи Європи й у політику європейських країн. Доктрина Монро стала прикладом не тільки глобального просторового мислення, але також і визначенням нової просторової конфігурації Землі.

На цей же період, тобто на кінці XVIІІ – поч. XIX ст., припадають і якісні зрушення у формуванні європейського геополітичного мислення. Важливу роль тут зіграла не лише Велика Французька революція, наполеонівські війни, але й національні повстання і революції (сербська – 1804 року, грецька – 1821 року, польська – 1830 року), хвиля революційних виступів 1848-1849 років, яку, з огляду на активізацію етнополітичних рухів, справедливо називають «весною народів». Зауважимо, що завдяки проголошенню незалежності Греції (1829), об’єднанню Італії (1870) та Німеччини (1871) у другій половині XIX ст. у геополітичній конфігурації Європи відбулися зміни на користь національних держав, підштовхуючи етнополітичні рухи до боротьби за державну незалежність, а середовища аналітиків – до формування різних геополітичних концепцій національно-державного розвитку.

Основи європейської геополітики в галузі етнонаціональних взаємин (геоетнополітики) заклав німецький вчений Й.-Г. Гердер (1744-1803). Поява цих ідей саме у німецькому світі також була не випадковою, адже німецький народ відзначався уже на той час високим рівнем етнонаціональної свідомості та соціально-культурного розвитку, і водночас – територіально-політичною роз’єднаністю. Наголошуючи на єдності мови як основного об’єктивного чинника етнонаціональної цілісності (на той час для територіально-політично роз’єднаної Німеччини це було особливо важливо), Й.-Г. Гердер розглядав націю як природний орган людства, а державу – як штучний витвір, бо «...форми правління – це порядок, встановлений серед людей переважно за спадковою традицією». З огляду на природний характер народів та народних держав, Й.-Г. Гердер одним з перших обґрунтував концепцію перспективного політичного світоустрою відповідно до розселення народів. Причому найбільш оптимальною, на його погляд, є ситуація, коли в основі території однієї держави є ареал розселення одного народу, тобто етнічні межі та державні кордони збігаються. Ця точка зору була піддана гострій критиці ще сучасниками Й.-Г. Гердера, зокрема, відомим німецьким філософом і географом І. Кантом, її вважає небезпечною і більшість сучасних політологів і геополітиків. Але, як уже зазначалося, впродовж двох останніх століть територіально-політичне організування світу (особливо у Європі) все більше і більше наближалася до етногеографічних реалій, що свідчить про закономірний характер цього процесу. Тому цю ідею Й.-Г. Гердера все ж не слід вважати деструктивною, розглядаючи її в контексті конкретних умов і обставин. Дійсно, приведення у повну відповідність етнічних меж і державних кордонів, з огляду на високу етногеографічну мозаїчність та плюралізм форм етнополітичного самовизначення (надання широкої автономії, створення етнонаціональних федерацій), є принципово нереальним і не є аж так необхідним. Тобто так безпосередньо поставлене питання у разі стабільного і безконфліктного розвитку якоїсь країни чи регіону може бути чинником територіально-політичної нестабільності. Разом з тим, на моменти масштабного міжнародного узгодження проблем державності та кордонів, що проводилося за результатами двох світових воєн, цей принцип, який ураховували лише частково, міг ефективніше зрівноважити територіально-політичні взаємини, ніж реорганізація світу (зміна державних територій і кордонів) на основі узгодження інтересів великих держав. Формування національних держав Й.-Г. Гердер розглядав не лише як відображення політичних прагнень народів, але й як передумову гармонізації міждержавних взаємин, що зберігає актуальність і в сучасних умовах.

Пізніше у німецькій суспільно-політичній думці намітились дещо інші тенденції у трактуванні геоетнополітичної проблематики, що суперечливо позначилося у поглядах видатного німецького філософа Г. Гегеля (1770-1831), який наголошував на закономірності прагнення народів до створення національної державності, що вивершує їхній історичний розвиток і навіть є передумовою виходу на історичну арену. Але, разом з тим, народи, які не зуміли створити національних держав, Г. Гегель безпідставно відніс до неісторичних.

У популяризації та ідеологічному обґрунтуванні ідей етнополітичного визволення необхідно виділити роль й італійських політичних діячів та публіцистів, зокрема, Д. Мацзіні (1805-1872), котрий багато зробив для об’єднання Італії і консолідації італійської нації. В окресленні контурів нової Європи Д. Мацзіні загалом спирався на етногеографічний принцип, підтримуючи створення національних держав на основі географії націй. Він оптимістично дивився на перспективи етнополітичних рухів: «На руїнах Країн Королів і привілейованих класів постануть Країни Народів... Між цими Країнами існуватиме гармонія і братерство».

Але все ж, попри свою впливовість, деколонізаційні процеси та етнонаціонально-політичні рухи за незалежність у другій половині XIX ст. не визначали основних територіально-політичних співвідношень на карті світу. Головним чинником, який формував характер геополітичної свідомості та основи геополітичного аналізу наприкінці XIX – поч. XX ст., стала гостра боротьба між великими державами за розширення чи перерозподіл сфер впливу, яка потребувала і відповідного використання географічних знань задля зміцнення державних позицій на міжнародній арені. Причому інтереси, проблеми та можливості великих держав були різними. Так, якщо Британська та Французька імперії були зацікавлені у збереженні домінуючих позицій у більшості регіонів світу, то особливі амбіції щодо розширення територіального впливу і щодо зміцнення силового потенціалу виявляли молоді лідери – Німеччина і США, що не могло не знайти відображення в класичній геополітиці того часу. Особливо вибухонебезпечний характер мав експансіоністський потенціал затиснутої у центральній Європі Німеччини, яка так і не зуміла об’єднати всі німецькомовні території. Активно використовувала переваги свого географічного положення і Росія. Це насамперед стосується сусідства з відносно слабшими політичними режимами в Азії, яке сприяло широкій експансії у південному та східному напрямах.

Важливе значення у формуванні територіально-політичних амбіцій мала нерівномірність економічного розвитку й економіко-географічної освоєності. Внаслідок промислового перевороту, прискореного розвитку залізничного транспорту, модернізації військової техніки такі держави, як Британія, Німеччина, Франція, США, швидко збільшували свій сукупний силовий потенціал. Водночас економічне відставання великих держав Азії (Османська імперія, Китай, Персія), а також і деяких європейських країн (Іспанії, Португалії), наявність віддалених малоосвоєних районів на різних континентах підштовхували державно-політичне мислення найбільш розвинутих держав до творення нових великодержавницьких геополітичних проектів.

Тема 3. Класична геополітична думка

1. Геополітичні погляди Ф. Ратцеля

2. Основні положення наукової концепції Р. Челлена

3. Теорія «морської могутності» А. Мехена

4. Геополітична концепція «географічної осі історії» Х. Маккіндера

5. Геополітична концепція посибілізму П.В. де ла Блаша

6. Геополітичні погляди К. Хаусхофера

7. Геополітична концепція «Рімленда» Н. Спайкмена