Зародження географічного детермінізму в античну епоху.

У структурі геополітичної інформації, на відміну від багатьох інших дисциплін, ідеї минулого займають особливе місце, адже на них значно частіше покликаються як у політологічній аналітиці, так і у практиці сучасних державно-політичних відносин. Тому вивчення історичних геополітичних підходів є актуальним не лише в контексті історії політичної думки, але й з огляду на можливості їхнього використання і в геополітичному аналізі, і в прикладній геополітиці.

Поширення деяких резонансних геополітичних ідей охоплювало все глобальне середовище науковців політико-географів, але національні школи політичної географії виділялися своєю інтерпретацією популярних ідей і тяглістю традицій геополітичного аналізу, тому в розвитку геополітичної думки слід виділяти, по-перше, періоди еволюції геополітичних підходів, оригінальні авторські моделі та, по-друге, найбільш істотні риси методології національних шкіл геополітики. Отже, становлення геополітики рельєфно проявляється й у хронологічному порядку, з урахуванням геополітичної свідомості та політико-географічних процесів відповідного періоду, і в розрізі різних національних шкіл геополітики.

Інтерес до проблем геополітики в суспільствах Ст. Сходу і Античності виник об’єктивно з ряду причин.

1) Будь-яка цивілізація, що стала світовою державою, виникала спочатку в певному центрі, для якого уся інша територія, населена «варварами» служила в якості об’єкту експансії і арени розширення життєвого простору. Правомірність подібного твердження показує досвід китайців, персів, арабів, монголів, що створили великі імперії шляхом територіальної експансії.

2) В умовах екстенсивного росту економіки просторова експансія була однією з головних форм самовідтворення, продовження існування будь-якої цивілізації, доказу її придатності до історії. Тому природно що будь-яка цивілізація або світова держава неминуче набувала імперського характеру.

3) Усі ранні цивілізації виникали на річках, які часто жорстко задавали форми життєдіяльності примітивного суспільства.

Ранні уявлення про геополітичний простір, його будову і роль у взаємодіях держав, що виникли в глибокій старовині, в основному розвивали ідеалістичну традицію в аналізі глобальної політики. Ці представлення не були в строгому сенсі геополітичними, це були швидше мрії про ідеальний світоустрій, де органічно перепліталися вірування, звичаї, традиції. В цілому, геополітична думка Стародавнього світу не була така багата, як філософія. Це пояснюється передусім сильною залежністю розвитку геополітичних представлень від існуючої реальності, мізерними знаннями географії, страхом людини перед природною стихією і обмеженими можливостями їй протистояти. Незважаючи на це, вже в цей період виникає перше усвідомлення зв’язку простору і влади, географії і політики. Правда, осмислення взаємозв’язку політики і простору не було предметом самостійного аналізу, вона розглядалася в контексті загальнішої проблеми – пошуку ідеальної моделі держави, що гарантує гармонію і порядок на землі а що так само забезпечує «щастя усім, а не окремим індивідам». В процесі конструювання шуканої моделі досконалої держави і виникали ідеї, що мають відношення до геополітики. Таким чином ранні геополітичні уявлення розвивалися у рамках філософського пошуку мудрого і справедливого правління. Можна виділити деякі теми, осмислення яких привело надалі до вичленення проблемних комплексів сучасної геополітики:

виявлення взаємозв’язку могутності держави і його місця розташування;

усвідомлення впливу географічного середовища на політичну діяльність людей, властивості їх політичного темпераменту, звичаї і навіть суспільний устрій;

розуміння значення місця існування для формування соціо­культурної і політичної ідентичності людини;

формулювання стратегії і принципів взаємодії з сусідніми державами.

Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища. Певна частина мислителів навіть абсолютизувала роль географічного середовища або окремих його елементів у житті суспільства. Серед вчених Давньої Греції – прихильників ідей геогра­фічного детермінізму слід виділити Парменіда, Гіппократа, Фукідіда, Арістотеля. У дусі географічного детермінізму в добу Класичної Греції створюються описи країн відомої грекам «ойкумени» (населеної території Землі), в яких містилися і характеристики політичного устрою. Зокрема, «батько історії» Геродот з Галікарнаса (185-425 до н. е.) створив найповніший опис тієї частини світу, котра була відома давнім грекам у V ст. до н. е.

«Батько медицини» Гіппократ (бл. 460-370 до н. е.) у своїй праці «Про повітря, води і місцевості» дав оригінальну характеристику впливу географічних умов, зокрема, клімату на особливості формування людської вдачі й суспільного устрою. Він вважав, що люди, які мешкають у помірному кліматі (тобто греки) мають за­вдяки факторам природного середовища (насамперед клімату) переваги в розвиткові розуму і суспільних відносин порівняно з мешканцями Півдня (де занадто тепло) чи Півночі (де занадто холодно). До речі, на противагу Гіппократу Платон пояснював формування характерних рис людських спільнот впливом не факторів фізико-географічного середовища, а, насамперед, певних форм державного правління. На основі географічного детермінізму у Давній Греції виникли ідеї своєрідного месіанізму – обґрунтовування провідної ролі у світі саме грецьких народів, їх права підкоряти варварські народи, використовувати їх для свого процвітання.

Ще в давньогрецькій науці виникли перші спроби регіоналізації (районування) Землі. Парменід (VI ст. в. до н.е.) здійснив районування світу відповідно до кліматичних умов, виділивши, на основі термічних показників, п’ять зон: жарку, дві холодні і дві проміжні (згодом у працях інших авторів отримали назву помірних).

Видатний давньогрецький вчений-енциклопедист Арістотель (484-322 до н. е.) вважав мешканців помірного поясу (греків) най­досконалішими – з мужнім характером, сильною волею, розви­неним інтелектом, здатними до створення найкращої державної організації. Керуючись цим, Арістотель вбачав у заселенні греками проміжної зони причину їхньої силової переваги над іншими народами. Як фактичний засновник політичної науки, Арістотель здійснив класифікацію форм держав за такими критеріями: кількістю осіб, які приймають владні рішення (правителів); метою дер­жавного управління – служіння загальному суспільному благу чи особистим інтересам володарів. Відповідно до цього філософ визна­чив «правильні» і «неправильні» форми держави. До «правильних» форм він відніс монархію, аристократію та політію, а до «непра­вильних» – тиранію, олігархію та демократію. Найприйнятнішою за формою Арістотель вважав саме політію як синтез позитивних рис олігархічного й демократичного правління, що ґрунтується на законодавчому фундаменті, і по суті є поміркованою демокра­тією. З географічної точки зору Арістотель вважав оптимальною територіально велику державу, яка проте мала бути єдиною, міц­ною і цілком контрольованою органами державної влади.

Велику увагу вчений приділяв також аналізу особливостей політико-географічного положення тієї або іншої держави, їх впливу на державну міць. Зокрема, він вказував на численні вигоди політико-географічного положення острова Крит і запропонував версію щодо причин могутності давнього критського царства: «Острів Крит нібито призначений природою до панування над Грецією, і гео­графічне положення його чудове: він стикається з морем, навколо якого майже всі греки мають свої місця поселення; з одного боку, він знаходиться на невеликій відстані від Пелопоннесу, з іншого боку – від Азії, саме від Тріопійської місцевості і Родосу. От чому Мінос і затвердив свою владу над морем, а з островів одні підкори своїй владі, інші заселив...». У роботі «Політика» Арістотель помічав, що життя людей можливе поза громадянським суспільством, про що свідчить існування суспільств, що живуть етносами, без міст-держав (полісів) проте це нижчий ступінь організації громадського життя. У Західній Європі з її холодним кліматом, відмічає Арістотель, люди сповнені мужність, але недостатньо наділені розумом і здібностями. Навпаки, в Азії, де жаркий клімат люди мають розум і відрізняються здатністю до ремесел, але їм бракує мужності. Одні елліни, що живуть в проміжній зоні з помірним кліматом, і тільки вони, на відміну від кельтів і персів, мають в рівній мірі обидві ці якості тому їх привілеєм став поліс. Зовнішніми умовами стабільного існування ідеальної держави в трактаті «Політика» Арістотель називав два чинники: а) чисельність населення, достатня для того, щоб забезпечити його усім необхідним; б) протяжність і осяжність території, що означає можливість її захисту від агресора.

У Давньому Римі народжені в Давній Греції ідеї політичного месіанізму були втілені в життя в процесі експансії спочатку республіки, а потім імперії у всьому Середземномор’ї і прилеглих країнах. Право наймогутнішого, найдосконалішого за суспільним устроєм^-і військовою організацією римського народу на загарбання чужих територій, підкорення народів обґрунтовувалося давньоримськими вченими (часто асимільованими греками) Полібієм, Посідонієм, Страбоном та ін. Потреби ефективного управління величезною жорстко організованою авторитарною наднаціональною імперією, її агресивна колонізаційна політика, асиміляція і переселення на­родів, розвиток відносин із залежними і незалежними сусідніми країнами потребували розвитку політико-географічних знань. Були створені численні історико-географічні праці, що не лише апологе­тично доводили право народу Ромула і Рема (нащадків Енея) на пану­вання у світі, а й містили великий обсяг конкретно-наукових знань про країни світу, зокрема, особливості їх історико-політичного розвитку, форми правління тощо. Практичним цілям Риму слугували географічні знання про свою державу, інші країни відомого тоді і світу, зокрема для організації ефективного державного управління, ведення воєнних дій, будівництва фортець, прокладання доріг ніщо. Скажімо, Страбон (63/64 до н. е. – 23/24 н. е.) створив «Географію» у 17 книгах, де досить докладно описав тодішню ойкумену, приділивши головну увагу історії, населенню, державному устрою окремих країн. Учений вважав географію прикладною (утилітар­ною) наукою, головне завдання якої полягає в озброєнні полководців і державців корисними для їхньої діяльності знаннями.