Роль держави у формуванні високої конкурентоспроможності товаровиробників

Сучасна держава вирішує багато проблем, що виникають у національних виробників, а вони накопичуються і на окремих ринках, наприклад, продовольства, сировини, палива, і в багатьох економічних союзах. Економічна політика розвинених держав світу базується на системі пріоритетів, що залежить від типу змішаної економіки та відбиває ступінь державного втручання в процеси, що відбуваються. Але кожного разу діяльність державних структур розвинених країн світу націлена на виконання стратегічних завдань, проголошених Всесвітнім банком: «затвердження основ законності, підтримка збалансованої політичної обстановки, включаючи забезпечення макроекономічної стабільності, інвестиції в основи соціального забезпечення, підтримку незахищених груп населення, захист навколишнього середовища».

Як відомо, ефективна економіка створюється за наступних умов:

·сильна правова держава, що забезпечує на практиці виконання законів та збереження прав власності;

·ефективне законодавство, судова й виконавча влада;

·стійка банківська система;

·активна промислова політика, спрямована на стимулювання та розвиток найбільш перспективних галузей із частковою тимчасовою підтримкою відстаючих, але необхідних виробництв;

·розвинене конкурентне середовище та інфраструктура ринку;

·стабільне макроекономічне та політичне середовище;

·зростання інвестицій у людський капітал.

Як свідчить досвід розвинених держав світу, у результаті зусиль держави, створюється ряд конкурентних переваг, які стають сильною стороною національного бізнесу. До них варто віднести: законодавчу базу; політику в галузі освіти; стимулювання галузей з високим попитом; розвиток інфраструктури тощо.

Найбільш відомим дослідженням, присвяченим аналізу національних стратегій конкурентоспроможності, є монографія М.Портера «Міжнародна конкуренція», у якій детально проаналізовані причини успіхів у конкуренції виробників восьми найсильніших держав світу.

На думку М. Портера: "...Успіх у міжнародній конкуренції визначають не стільки самі фактори (виробництва), скільки те, де й наскільки продуктивно вони застосовуються... багато які особливості країни полегшують або, навпаки, ускладнюють проведення тієї або іншої стратегії. Особливості ці різнорідні - від поведінкових норм, що визначають методи управління фірмами, до наявності або відсутності в країні деяких видів кваліфікованої робочої сили, характеру попиту на внутрішньому ринку й цілей, які ставлять перед собою місцеві інвестори».

Перша група країн, аналізована М.Портером, - це “переможці перших післявоєнних років”, які й зараз використовують конкурентні переваги, створені в середині XX століття. Для США головними факторами участі держави в забезпеченні конкурентоспроможності товаровиробників стали: значне інвестування освіти, науки, інфраструктури; захист конкуренції; активне сприяння вирішенню проблем, що виникають у промисловості; широкомасштабна оборонна програма, яка призводить до народження численних комерційних побічних продуктів.

Для Швейцарії найважливіше значення, на думку М.Портера, зіграла інтернаціоналізація; прагматичні відношення між державою та діловими колами, які орієнтовані на рішення проблем; значні державні інвестиції в освіту та інфраструктуру; політична стабільність, яка стимулює залучення іноземного капіталу; підтримка науково-дослідних зв'язків між університетами та компаніями.

У шведській економіці «держава бере активну участь у регулюванні промисловості, орієнтуючись на ряд соціальних цінностей». Внесок держави в досягнення високого рівня конкурентоспроможності підприємств полягає в реалізації системи “солідарної зарплати”; підтримці системи освіти; особливих підходах до формування планів наукових досліджень; підтримці ліцензійних проектів і міжгалузевого співробітництва.

Розглядаючи особливості розвитку Німеччини й роль різних факторів у становленні конкурентоспроможності економіки, М.Портер підкреслює, що головними серед них виступають: державна система освіти; “найбільш ефективна загальна структура для здійснення комерційних наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок”; підтримка університетських наукових досліджень державою та урядами земель; здійснення субсидування “хворих” галузей. А “основна роль німецьких державних органів - як федеральних, так і земель, відзначає М.Портер, - пов’язана з перевагами, створеними в освіті, науці й техніці”.

Друга група країн, яку детально проаналізував М.Портер, - це країни з найбільшими темпами зростання доходу на душу населення та продуктивності в 80-ті роки, тобто Італія, Південна Корея, Японія.

В Італії найважливіші переваги в промисловості визначаються системою державної освіти; стимулюванням створення промислових асоціацій; державною підтримкою найбільших компаній у формі пільгових позик і субсидій.

У Південній Кореї державою фінансується шкільна та університетська освіта; значні кошти виділяються для навчання за кордоном; за законодавством середні та великі компанії зобов'язані забезпечити подальшу освіту свого персоналу; існує ряд спеціалізованих дослідницьких інститутів, фінансованих цілком державою, і в прив'язці до них формуються промислові центри; створені інституціональні механізми, які стимулюють інвестування.

Серед найважливіших напрямків державного впливу в Японії відзначена: підтримка високого рівня конкуренції в державі; підтримка стандартизації; здійснення в значних масштабах держзакупівель; підтримка та фінансування освіти й наукових досліджень.

Таким чином, державна політика в сфері конкурентоспроможності в розвинених державах світу:

· спрямована на посилення інноваційних процесів в економіці як основи зміцнення наявних конкурентних переваг, збереження технологічного, промислового, соціального розриву з країнами, що розвиваються;

· стимулює розвиток у тих областях діяльності, де вже існують сильні позиції, накопичено досвід і знання, простежується відповідність потенціалу економіки, задовольняються потреби внутрішнього ринку;

· передбачає регулювання конкуренції, що забезпечує гармонічний і врівноважений розвиток всіх сфер діяльності й рівність всіх економічних суб'єктів; виконання спеціальних програм, які мають часові обмеження; використання різноманітних механізмів, спрямованих на збільшення обсягів і якості НДДКР; заохочення кооперації між науково-дослідними установами, університетами й промисловістю; стимулювання створення союзів між виробниками, спрямованих на вирішення економічних, технологічних і інвестиційних проблем, розвиток вертикальних зв'язків між постачальниками й споживачами, а також горизонтальних зв'язків з національними й закордонними партнерами, що розширюють ринки збуту.

Група країн, що розвиваються, включає держави, які разюче відрізняються за рівнем розвитку. При аналізі державної стратегії в області конкурентоспроможності становлять інтерес країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки, що демонструють в останні 25-30 років високі темпи перетворень.

Сучасна стратегія підвищення конкурентоспроможності виробників в країнах, що розвиваються, передбачає зростання ролі держави, яка формує рамкові умови бізнесу, забезпечує проведення промислової, торговельної та конкурентної політики та здійснення перетворень, насамперед у фінансовій сфері, стимулює використання наявних конкурентних переваг (зокрема дешевої робочої сили, інтелектуального потенціалу, сучасних виробничих потужностей), сприяє залученню іноземних інвестицій, частково ігнорує соціальні норми і вимоги.