Принципи класифікації хвороб.

1. Етіологічна класифікація (наприклад, інфекційні, спадкові, травматичні, інтоксикаційні).

2. Топографоанатомічна класифікація: хвороби серця, нирок, нервові, системи крові, гастроентерологічні, ендокринні тощо.

3. Класифікація хвороб за віком і статтю.

4. Еколого-географічна.

5. Класифікація за спільністю патогенезу: запальні, алергічні, пухлини.

Лекція д.м.н., професора Кришталя М.В.: Реактивність і її роль у патології. Патологічна фізіологія імунної системи

Реактивність – це здатність організму реагувати зміною життєдіяльності на різні впливи навколишнього середовища.

Види реактивності. Розрізняють реактивність біологічну та індивідуальну. Біологічна, первинна або видова реактивність є найбільш загальною, визначається спадковими факторами і проявляється особливими засобами реагування різних видів організмів на однакові впливи зовнішнього середовища. Наприклад, різне реагування жаб, риб, птахів, ведмедів, людини на холод.

Індивідуальна реактивність зумовлена як спадковими, так і набутими факторами. Вона залежить від віку, статі та умов існування окремого організму. Ступінь такої реактивності залежить від розвитку нервової, ендокринної та імунної систем, завершеності формування зовнішніх і внутрішніх бар'єрів. Тому найвища реактивність спостерігається у зрілому віці, а найменша – у ранньому дитячому і похилому віці.

Індивідуальна реактивність може бути специфічною, коли реакція направлена на якийсь один хвороботворний фактор (наприклад, вироблення специфічних антитіл), або неспецифічною, коли вона здійснює захист від багатьох чинників (наприклад, фагоцитоз, гарячка, стрес, біологічні бар´ єри).

Специфічна й неспецифічна реактивність може бути фізіологічною і патологічною.

Фізіологічна реактивність – це реакції організму на дію фізіологічних та патологічних чинників, адекватні за силою і спрямованістю, які не викликають пошкодження і порушення гомеостазу – нормергія.

Патологічна реактивність – це реакції організму на дію патологічних або фізіологічних чинників, які є неадекватними за силою і спрямованістю, викликають ушкодження і порушують гомеостаз. Вони поділяються на

а) гіперерічні – неадекватно сильні (алергія).

б) гіпоергічні – неадекватно слабкі (імунодефіцит, імунодепресія).

в) дизерічні – спотворені (патологічна толерантність).

Резистентність – стійкість організму проти дії якогось патологічного чинника. Вона поділяється на пасивну і активну.

Пасивна резистентність забезпечується анатомо-фізіологічними особливостями організму (наприклад, цілісність шкіри та слизових оболонок, соляна кислота і пепсин шлунку тощо).

Активна резистентність зумовлена певними захисно-пристосувальними механізмами (наприклад, вироблення антитіл та активація фагоцитозу при інфекції або збільшення еритроцитів і гіпервентиляція при гіпоксії).

Виділяють резистентність первинну, пов´ язану із спадковими факторами, і вторинну – набуту.

Резистентність також поділяється на специфічну і неспецифічну.

Імунологічна реактивність – здатність організму відповідати імунними реакціями на дію антигенів.

Антигени (АГ) - речовини, що здатні викликати імунні реакції. Вони поділяються на:

1. Повні – великомолекулярні біоорганічні сполуки (білки, полісахариди, ліпопротеїди, складні ефіри, ДНК, РНК, полінуклеотиди і їх комплекси), які мають жорстку трьохмірну структуру.

2. Неповні (гаптени) – низькомолекулярні сполуки, що стають справжніми АГ лише після приєднання до білкового носія.

Механізми імунологічної реактивності (імунні реакції) поділяються на:

1. Гуморальні, до яких відносяться вироблення антитіл, комплемент, лімфокіни, монокіни, інтерферони, лізоцим, білки гострої фази тощо.

2. Клітинні, які включають всі клітини, що приймають участь в імунних реакціях (нейтрофіли, макрофаги та інші антигенпрезентуючи клітини, натуральні кілери, еозінофіли, Т-кілери, Т-хелпери тощо).

3. Допоміжні, які включають біологічні бар´ єри, перетравлюючу мікроби дію шлункового соку, мікробний антагонізм тощо.

Гуморальні та клітинні механізми поділяються на:

1. Вроджені неспецифічні, до яких відносяться комплемент, інтерлейкін-1, α - і β -інтерферони, білки гострої фази, нейтрофіли, макрофаги, еозінофіли, натуральні кілери тощо.

2. Набуті специфічні, до яких належать специфічні антитіла, лімфокіни (інтерлейкін-2, γ -інтерферон тощо), Т-кілери, Т-хелпери першого типу – через свої лімфокіни (γ -інтерферон, інтерлейкін-12) виконують супресорну функцію по відношенню до В-лімфоцитів і через інтерлейкін-2 та γ -інтерферон стимулюють клітинні реакції, Т-хелпери другого типу – секретують цитокіни, необхідні для стимуляції синтезу антитіл (інтерлейкіни-4, 5, 6, 13).

Потужність вроджених неспецифічних реакцій завжди однакова, а набутих специфічних – значно сильніша при повторному контакті з чужорідним антигеном.

Імунітет – стійкість (резистентність) організму проти дії АГ, або здатність організму підтримувати антигенний гомеостаз. Імунітет поділяється на:

1. Гуморальний імунітет – резистентність проти позаклітинних антигенів (гноєрідні бактерії, гельмінти).

2. Клітинний імунітет – резистентність проти внутрішньоклітинних антигенів (пухлинні клітини, віруси, грибки, найпростіші, мікобактерії, збудники лепри, сіфілісу, гонореї, бруцельозу тощо).

Крім того, і гуморальний, і клітинний імунітет поділяється на:

1. Вроджений (природний, неспецифічний) імунітет.

2. Набутий (адаптивний, індукований, специфічний) імунітет.

Імунологічна толерантність – відсутність імунологічної реактивності (ареактивність) до певних антигенів. Вона поділяється на:

1. Фізіологічну, тобто відсутність реакції на власні АГ.

2. Патологічну, коли відсутня реакція на чужі АГ.

Механізми формування та відтворення імунологічної толерантності поділяються на високодозові та низькодозові.

Високодозова толерантність виникає внаслідок блокування великою кількістю АГ функції тих імуноцитів, які здатні реагувати на ці АГ. Так, зокрема, формується в ембріональний період вроджена фізіологічна імунологічна толерантність.

Низькодозова толерантність формується при введенні невеликих доз АГ, які є достатніми для стимуляції Т-супресорної функції Т-хелперів І-типу.

Імунологічна толерантність Т-лімфоцитів формується протягом всього життя у вилочковій залозі. В-лімфоцити, навпаки, не мають толерантності до власних АГ, але не утворюють проти них антитіл тому, що їм цього не дозволяють Т-лімфоцити, які контролюють їх активність. При ослабленні Т-супресорної функції, зокрема внаслідок вікової інволюції тимуса, послаблюється й фізіологічна імунологічна толерантність.

Порушення імунологічної реактивності поділяються:

І за походженням:

1) первинні (спадкові або імунодефіцити);

2) вторинні (набуті або імунодепресії).

ІІ за специфічністю АГ:

1) специфічні;

2) неспецифічні.

ІІІ за переважним ушкодженням компонентів імунної системи:

1) Т-залежні;

2) В-залежні;

3) А-залежні (А-система®мікро- і макрофагоцити);

4) Nk-залежні (Nk-натуральні кілери – найбільш потужні проти пухлинних клітин);

5) комплемент-залежні;

6) комплексні.

ІV. За проявами:

1) гіперергія (алергія);

2) гіпоергія (імунодефіцити та імуносупресії);

3) дизергія (пат. толерантність).

Імунодефіцитні захворювання можуть бути пов'язані як із змінами в системі Т-лімфоцитів, так і зі змінами в систамі В-лімфоцитів, або з комбінованим ураженням Т- і В-систем.

До захворювань, пов'язаних з розладом утворення Т-лімфоцитів, зокрема, відносяться:

1. Первинна недостатність Т-лімфоцитів, що виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів.

2. Синдром Ді-Джорджі (гіпоплазія вилочкової залози), який є наслідком порушення формування третьої і четвертої приглоткових зябрових кишень в ембріональний період, що веде до відсутності тимуса і Т-лімфоцитів, дефектів обличчя, щитоподібної та прищитоподібної залоз, вад серця.

3. Імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненим дефектом пуриннуклеотидфосфорилази.

При всіх цих захворюваннях в першу чергу порушується клітинний імунітет, що проявляється у збільшенні виникнення пухлин, вірусних і грибкових захворювань, а також туберкульозу та інших інфекційних хвороб, що викликаються внутрішньоклітинними бактеріями.

До захворювань, пов'язаних з розладом утворення В-лімфоцитів відносяться:

1. Фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що спостерігається у дітей віком від 4 до 12 тижнів, коли власні антитіла ще не виробляються в достатній кількості, а материнські вже зникають.

2. Гіпогаммаглобулінемія Брутона – спадкове порушення утворення В-лімфоцитів, яке зчеплено зі статтю і проявляється у хлопчиків.

3. Пізня гіпогаммаглобулінемія розвивається після 25 років.

4. Імунодефіцит, пов'язаний зі спадковим порушенням синтезу IgA.

5. Імунодефіцит, пов'язаний з генетично обумовленою блокадою синтезу IgG та IgA при збереженні синтезу IgM.

Ці та інші подібні спадкові захворювання супроводжуються порушенням гуморального імунітету, що проявляється у зниженні стійкості проти стрептококової, пневмококової, кишкової інфекції при збереженні стійкості проти вірусів і грибів.

До комбінованих імунодефіцитів відноситься велика група спадкових захворювань, зокрема:

1. Аутосомно-рецесивний імунодефіцит швейцарського типу.

2. Аутосомно-рецесивний імунодефіцит з телеангіектазією і атаксією (синдром Луї-Барр).

3. Імунодефіцит з тромбоцитопенією та екземою (синдром Віскотта-Олдрича), що зчеплений з Х-хромосомою та виявляється у хлопчиків після 10 років.

Для комбінованих імунодефіцитів характерним є одночасне порушення гуморального і клітинного імунітету.

Імунодепресивні стани є наслідком порушення генезу і функції імунних органів та/або імуноцитів під впливом різних етіологічних факторів (голодування, авітаміноз, іонізуюче випромінювання, цитостатики, пухлини, порушення гормональної регуляції, токсини бактерій, віруси).

Особливе місце займає вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), який вражає клітини, що мають на своїй мембрані білок CD4 (Т-хелпери, деякі клітини мозку та інші). Загибель уражених ВІЛ клітин зумовлює розвиток синдрому набутого імунодефіциту (СНІД), прояви якого обумовлені, в першу чергу, пригніченням клітинного імунітету.

Антитіло лише мітить антиген, але не може його знешкодити. Цим займається система комплементу та/або мікро- та макрофаги. Тому порушення системи комплементу або пригнічення фагоцитозу призводять до недостатності гуморального імунітету.

Порушення фагоцитозу можуть бути спадковими і набутими. Знижують активність фагоцитозу всі фактори, які порушують утворення нейтрофілів, їх енергетичний обмін, будову мембран і обмін електролітів. Серед спадкових захворювань, що супроводжуються зниженням фагоцитарної активності можна відмітити:

1. Спадкову нейтропенію.

2. Синдром Чедіака-Хігасі, який характеризується спадковим порушенням утворення лізосом, що перешкоджає перетравленню фагоцитованих мікроорганізмів.

3. Синдром незавершеного фагоцитозу, який пов'язаний із спадковим дефектом ферментів лейкоцитів (наприклад, НАДФ-оксидази або мієлопероксидази), які необхідні для утворення активних кисневих радикалів, що вбивають фагоцитовані бактерії.

4. Синдром ленивих фагоцитів, який може бути наслідком або спадкового дефекту білка актину в фагоцитах, або спадкового дефекту ферментів вуглеводного й енергетичного обміну, що знижує активність фагоцитів. Спадкове порушення метаболізму полісахаридів у лейкоцитах, яке знижує їх функціональну активність, має назву хвороба Альдера.

Макрофаги та інші антигенпрезентуючі клітини представляють Т-хелперам інформацію про фагоцитовані ними чужі антигени, які вони виставляють на своїй мембрані в сукупності з антигенами головного комплексу гістосумісності ІІ класу. Без допомоги макрофагів Т-хелпери не можуть активізуватись і в свою чергу не будуть активізувати інші імуноцити.

Натуральні кілери ( Nk ) є найефективнішою зброєю організму проти пухлинних клітин. Тому їх спадкова недостатність призводить до значного збільшення частоти виникнення пухлин.

Лекція д.м.н., професора Кришталя М.В.: Алергія. Аутоімунні захворювання

Алергія – неадекватно сильна реакція організму (гіперергія, гіперчутливість) на дію речовин антигенної природи, що викликає пошкодження тканин і може спричинити порушення гомеостазу. Іншими словами: алергія – це „імунітет” + „запалення”.

Етіологія. Речовини, які викликають алергічну реакцію у того, чи іншого індивідуума називаються алергенами. Ними можуть бути повні та неповні антигени, які у інших осіб не викликають алергічних реакцій. Отже ніякої якісної відмінності між антигенами та алергенами немає.

Алергени (антигени) поділяються на екзогенні та ендогенні. Екзогенні поділяються на інфекційні, до яких відносяться бактерії, гриби, віруси, і неінфекційні, серед яких розрізняють рослинні, лікарські, харчові, побутові, прості хімічні речовини.

Ендогенні поділяються на набуті та природні, до останніх відносяться тканини мозку, кришталика ока, щитоподібної залози, наднирників, чоловічих статевих залоз, тобто тих органів, які за нормальних умов відокремлені від клітин імунної системи щільними гістогематичними бар'єрами. Набуті в свою чергу поділяються на неінфекційні, які утворюються при денатуруючих впливах на тканини холоду, радіації, високої температури, та інфекційні, які можуть бути як простими, так і комплексами мікроорганізмів чи їх токсинів з тканинами.

Патогенез. Розрізняють три стадії алергічних реакцій: імунологічну, біохімічну (патохімічну) і патофізіологічну.

Імунологічна стадія алергічних реакцій починається при першому контакті імунної системи з алергеном і завершується після повторного зіткнення організму з цим алергеном. У цей період, який триває 1-2 тижні, відбувається сенсибілізація організму, тобто вироблення та розповсюдження по організму специфічних антитіл або імуноцитів, завдяки чьому імунна система набуває здатності до бурхливого реагування на повторне введення антигену.

В залежності від швидкості розвитку проявів алергії після повторного введення антигену Кук поділив алергічні реакції на гіперергію негайного типу, яка пов'язана зі швидкою реакцією між антигеном і антитілом, а отже проявляється на протязі хвилин, і на гіперергію сповільненого типу, в основі якої лежить складна взаємодія між антигеном, Т-лімфоцитами та іншими імуноцитами, яка розвивається на протязі годин і діб.

Біохімічна стадія алергічних реакцій характеризується вивільненням і активацією вже готових, або утворенням нових біологічно активних речовин (БАР) – медіаторів запалення, сигналом для чого є імунологічна реакція.

Медіатори алергії та запалення поділяються на гуморальні та клітинні, до перших відносяться система комплементу, фактори згортальної та антизгортальної систем крові, протеолітичні ферменти крові, в тому числі калікреїн-кінінова система крові.

Клітинні медіатори виробляються клітинами резидентами (тучні, макрофаги, ендотеліоцити) і емігрантами (моноцити, нейтрофіли, еозінофіли, тромбоцити, Т-лімфоцити). Тучні клітини містять і при активації вивільняють гістамін, гепарин, фактор активації тромбоцитів, еозінофільний хемотаксичний фактор, нейтрофільний хемотаксичний фактор тощо. Макрофаги in situ виробляють фактор некрозу пухлин, інтерлейкін-1, фактор стимуляції фібробластів, колонієстимулюючий фактор, естерази, протеази, колагеназу, еластазу, компоненти комплементу тощо. Нейтрофіли синтезують лізосомальні гідролази, катіонні білки (дефензини), лізоцим, лактоферин, мієлопероксидазу, селектини, інтегрини. Тромбоцити накопичують і вивільняють адгезивні білки, АДФ, серотонін, лізосомальні ферменти, фактор Віллебранда, тромбоксан А₂ тощо. Ендотеліоцити синтезують ендотеліни, простациклін, селектини, інтегрини, NO тощо. Під час алергії та запалення нейтрофіли і макрофаги утворюють активні кисневі радикали, які активують перекисне окиснення ліпідів, що разом з активацією фосфоліпази А₂ вивільняє арахідонову кислоту і призводить до продукції значної кількості ейкозаноїдів (простагландинів, тромбоксанів, лейкотрієнів). Т-лімфоцити, що приймають участь у ГСТ, виділяють різноманітні лімфокіни, які впливають на макрофаги, інші лімфоцити, гранулоцити та на різні органи і системи в цілісному організмі.

Патофізіологічна стадія алергічних реакцій складається із функціональних і структурних розладів у органах і тканинах організму, які виникають під впливомБАР. Основними органами-мішенями для медіаторів запалення й алергії є система кровообігу, органи дихання, нервова система і система крові. При алергічному запаленні діє одночасно велика кількість БАР, кожний з яких стимулює вироблення, виділення й активацію інших. Хоча дія кожного медіатора відрізняється від інших, їх сумарний вплив завжди однаковий. БАР знижують тонус судин, підсилюють їх проникність, спричинюють скорочення непосмугованої мускулатури бронхів і кишечника, підвищують вироблення слизу в дрібних бронхах, викликають біль, печію і свербіння шкіри, активують хемотаксіс лейкоцитів, порушують функціонування згортальної, протизгортальної та фібриноліточної систем крові. Все це при системному впливі веде до падіння артеріального тиску, утворення набряків, згущення крові та підсилення тромбоутворення в дрібних судинах при зниженні здатності до згортання в аорті й великих судинах, ядухи й кисневого голодування.

Сучасна класифікація алергічних реакцій. В залежності від особливостей патогенезу імунологічної стадії Кумбс і Джелл виділили пять типів алергічних реакцій:

· Тип І – анафілактичні реакції, для яких є характерним фіксація підвищеноїкількості IgE та IgG₄ на мембрані тканинних базофілів і наявність дрібнодисперсного антигену. При утворенні комплексу антигену з цими антитілами на поверхні тучних клітин відбувається їх дегрануляція, тобто вивільнення великої кількості медіаторів запалення із гранул тканинних базофілів. IgE і IgG₄ не здатні активувати комплемент, тому прояви та наслідки анафілактичних реакцій цілком визначаються впливом медіаторів на органи і тканини. Реакції цього типу поділяються на загальну анафілаксію (анафілактичний шок) і місцеву анафілаксію (кропив'янка, бронхіальна астма, сінна гарячка, полінози тощо).

· Тип ІІ – реакція цитолізу, або цитотоксичної дії, за якої антиген є компонентом клітинних мембран або сорбований на них, а IgM i IgG_{1, 2, 3} вільно циркулюють у крові. При взаємодії антитіл з антигеном активується комплемент, що призводить до ушкодження клітин. За таким типом відбувається гемоліз еритроцитів при переливанні несумісної крові та при аутоалергічних анеміях, хвороба Верльгофа, реакція відторгнення трансплантату, цитолітична форма гломерулонефриту, дія великих доз антиретикулярної сироватки Богомольця.

· Тип ІІІ – імунокомплексні реакції, які характеризуються утворенням у крові комплексів IgM i IgG_{1, 2, 3} з антигеном і комплементом. Комплекси, що циркулюють, осідають на стінках судин і ушкоджують їх в місцях зі зниженою швидкістю кровоплину (нирки, суглоби, шкіра, судинне сплетіння мозку тощо). До реакцій такого типу відносяться сироваткова хвороба, системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, вузелковий періартеріїт, гломерулонефрит, склерозуючий паненцефаломієліт тощо.

· Тип IV – реакція гіперчутливості сповільненого типу (ГСТ), за якої з антигеном взаємодіють Т-лімфоцити, які за допомогою своїх специфічних медіаторів – лімфокінів залучають до руйнації антигену велику кількість інших лейкоцитів. Прикладами реакцій такого типу є реакція Манту, контактний дерматит, укуси комах, гранульоми при туберкульозі, лепрі, віспі, кору, герпесі, грибкових ураженнях тощо. Приймає участь ця реакція й у відторгненні трансплантату.

· Тип V – стимулюючі алергічні реакції, або рецепторзалежні. Особливістю цих аутоімунних реакцій є утворення антитіл до клітинних рецепторів, що призначені для активуючих гормонів і медіаторів. Взаємодія специфічних антитіл з рецепторами призводить до підвищення функціональної активності клітин. Характерним прикладом такої реакції є хвороба Базедова-Грейвса (аутоімунний тиреотоксикоз).

Механізми формування алергічних реакцій є різними для людей з нормальною імунною системою і для хворих на дисфункцію імунної системи.

Алергія у здорової людини може виникнути лише під впливом надмірної кількості антигену. Потрапити в організм дорослої людини у великій дозі антиген може лише при парентеральному його введенні за допомогою шприца при вакцинаціях, ін'єкціях ліків тощо. В ранньому дитячому віці, на відміну від дорослих, через стінку тонкої кишки може проникати нативний білок у достатньо великих кількостях. Накопиченню антигену в організмі сприяють також захворювання печінки і нирок, які за звичайних умов переробляють, знешкоджують і виводять із організму залишки антигену.

За мінімальної кількості антигену алергія пов'язана з особливостями функціонування систем організму.

В імунологічній стадії алергія, зокрема, може бути наслідком переважання Т-хелперів ІІ типу над Т-хелперами І типу, які мають супресорний вплив на В-лімфоцити. Найбільша кількість алергіків зустрічається серед жінок, що пов'язано з тим, що естрогени пригнічують супресорну дію Т-хелперів І типу. Збільшується кількість алергічних захворювань і у старечому віці, що обумовлено віковою інволюцією вілочкової залози, а разом з тим і пригніченням функції Т-лімфоцитів. Тривалі стреси також сприяють проявам алергії, оскільки при цьому виникає акцидентальна (тимчасова) інволюція тимуса і масова апоптотична загибель Т-лімфоцитів. Анафілактичні реакції часто зустрічаються у людей, які колись перехворіли на гельмінтоз. Це пов'язано з тим, що гельмінти знешкоджуються еозінофілами, які атакують паразитів, на поверхні яких знаходяться IgE. Отже, хворі, або люди що перехворіли, на гельмінтоз мають підвищений титр IgE, який фіксуючись на тучних клітинах сприяє розвитку анафілаксії.

У біохімічній стадії провокувати гіперергічний перебіг реакції може або надмірна потужність систем вироблення БАР, або недостатність систем протидії БАР, до яких відносяться інгібітори БАР (наприклад, інгібітори комплементу, в тому числі гепарин, інгібітори плазміну, антифосфоліпази, антиоксиданти, α ₁-антитрипсин, α ₂-макроглобулін), ферменти, що руйнують БАР (наприклад, гістаміназа, арилсульфатаза, кініназа), і клітини та органи, які дезактивують БАР (еозінофіли та печінка).

У патофізіологічній стадії алергічні реакції розвиваються більш потужно у людей з дефіцитом катехоламінів, які протидіють падінню артеріального тиску під впливом БАР, і глюкокортикоїдів, які знижують синтез ейкозаноїдів, попереджають дегрануляцію тучних клітин і зменшують чутливість органів-мішеней до дії БАР. Може сприяти алергії підвищення чутливості клітин до БАР, внаслідок збільшення на їх поверхневій мембрані кількості рецепторів до певного медіатора.

В тих випадках, коли має місце реакція, що має всі ознаки алергії, але без імунологічної стадії, ми маємо справу з несправжньою алергічною реакцією. Такі реакції називаються пара- або гетероалергія (приклад: набряк Квінке, причина якого полягає у спадковому дефіциті інгібітора компонента комплементу).

Аутоалергічні (аутоімунні) захворювання розвиваються внаслідок утворення антитіл проти антигенів власного організму. Основними механізмами виникнення аутоалергії є демаскування антигенів, зняття імунологічної толерантності та виникнення соматичної мутації Т-лімфоцитів.

Демаскування антигенів, які за нормальних умов не контактують з нашою імунною системою, а тому є для неї чужими, стає можливим при пошкодженні гісто-гематичних бар'єрів та при руйнуванні клітин. В першому випадку стає можливим виникнення таких захворювань як тиреоїдит Хашимото, симпатичне запалення ока, розсіяний склероз, євнухоїдизм, хвороба Аддісона тощо.В другому випадку імунна система стикається з невідомими для неї внутрішньоклітинними антигенами і реагує на них як на чужі. Так, можливо, виникають в деяких випадках органонеспецифічні аутоімунні захворювання: системний червоний вовчак, за якого утворюються антитіла проти власного ДНК, не спадкова форма синдрома Шегрена – антитіла проти рібосомальних антигенів, склеродермія – антитіла проти центромера.

Зняття імунологічної толерантності до нормальних компонентів тканин, можливо, перш за все, тому, що В-лімфоцити не мають толерантності до власних антигенів і не виробляють антитіл проти власних тканин лише тому, що їм цього не дозволяють Т-хелпери. При блокуванні супресорної функції Т-хелперів, що можливо при спадкових і набутих порушеннях функції тимуса і Т-лімфоцитів, В-лімфоцити виходять з-під контролю. Крім того, Т-лімфоцити можуть реагувати на власні гаптени, коли вони приєднуються до екзогенних макромолекул і мікроорганізмів. Т-лімфоцити не здатні відрізнити власні антигени від чужих і тоді, коли вони пошкоджуються радіацією, холодом, опіками, хімічними речовинами або активними кисневими радикалами та лізосомальними ферментами нейтрофілів. За таким механізмом виникають гломерулонефрит і ендокардит після перенесеної ангіни, холодова алергія тощо.

Соматичні мутації Т-хелперів можуть призводити до виникнення заборонених клонів Т-лімфоцитів, які не здатні адекватно контролювати діяльність В-лімфоцитів. Мутація В-лімфоцитів може спричинити втрату ними властивості підкорятися супресорному впливу Т-лімфоцитів.Такі механізми можуть лежати в основі формування ревматоїдного артриту, за якого спостерігається утворення антитіл проти власних IgG, системного червоного вовчаку, аутоімунної гемолітичної анемії, хвороби Верльгофа, міастенії, перніціозної анемії Аддісон-Бірмера, ювенільного діабету і цукрового діабету ІІ типу та багатьох інших захворювань.

Лекція д.м.н., професора Кришталя М.В.: Запалення

Запалення – це типовий патологічний процес, що виникає у васкуляризованих органах і тканинах у відповідь на їх пошкодження і служить для ізоляції, знеш кодження та видалення як патологічного агенту, так і некротизованих клітин і тканин, з наступним заміщенням сполучною тканиною дефекту, що утворився.

Це переважно місцевий захисний процес, основна задача якого – бар’єрна – не дати можливості агентам, що ушкоджують, і медіаторам запалення вийти в загальний кровообіг і викликати шок (сепсис, септикопіємія призводять до септичного шоку; асептичне запалення – до анафілактичного шоку).

Місцевий характер запального процесу був підкреслений ще у 1793 році шотландським хірургом Джоном Хантером. Цей класик хірургії цілком слушно стверджував, що запалення не хвороба, а неспецифічна захисна реакція, яка може бути тільки “ into the organ ”, але не “of an organ”, тобто не може бути запалення всього органа. Тим більше, «не існує запалення всього організму» (Зайчик Ф.Ш., Чурилов Л.П., 2001).

За нормального перебігу процесу із запального осередку в кров потрапляє незначна частина медіаторів, що проявляється такими системними реакціями, як нейтрофільоз, лихоманка, пришвидчене ШОЕ, синтез печінкою гострофазових білків. При цьому реакція організму на місцеве ушкодження не призводить до значних системних порушень, оскільки дія медіаторів запалення на системному рівні блокується підвищеною продукцією глюкокортикоїдів і адреналіну.

При великих, множинних, розповсюджених та інтенсивних запальних процесах загальні прояви запалення можуть бути достатньо вираженими і супроводжуватися виснаженням організму, що дозволяє називати таке явище синдромом системної запальної відповіді (systemic inflammatory response syndrome), але не «системним запаленням».

Ознаки запалення:

– почервоніння (rubor);

– збільшення місцевої температури (calor);

– виникнення болю (dolor);

– припухлість (tumor);

– порушення функції даного органу (functio laesa).

Вважається, що перші чьотири ознаки були описані у І віці н.е.римським письменником і науковцем Цельсом, а остання п′ ята – Галеном або Рудольфом Вірховим.