Суть та історичні етапи становлення дипломатичного протоколу

Дипломатичний протокол є невід'ємною складовою частиною дип­ломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотри­муються її представництва чи представники. Дипломатія має надзви­чайно довгу історію, бо з'явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов'язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з'явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах

Дипл оматичний протокол — політичний інструмент дипломатії _________ П

здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.

З подальшим розвитком суспільства, продуктивних сил, громад­ського мислення та первісних юридичних норм розвивалася і диплома­тія. До нас дійшли відомості про те, що ще у XV ст. до н. е. в Єгипті укладалися міжнародні договори за правилами, які нагадують нинішнє дипломатичне мистецтво. Так, у XII ст. до н. є. Єгипет уклав військову угоду з хетами, за умовами якої передбачалося надання допомоги одне одному, в тому числі й у боротьбі з внутрішніми ворогами. Така стаття, до речі, й у нинішніх договорах про взаємодопомогу — величезна рідкість.

Високорозвинена дипломатія у НІ тис. до н. є. існувала в Індії. За­чатки міжнародного права і дипломатії як мистецтва грунтувалися там на " законах Ману" *. Вже тоді йшлося про професійні якості дипломатів, методи запобігання воєн, що опиралися на розпізнавання планів іно­земної держави, тобто на розвідувальні дані.

Перші договори про мирне вирішення спірних питань і про ненапад один на одного відомі в історії Китаю.

Воістину правдиві слова з біблійної Книги Еклезіаста, що немає нічо­го нового під сонцем — " воно вже було від віків, що були перед нами".

Проте, вплив цієї первісної дипломатії Єгипту та стародавнього Схо­ду на подальший її розвиток був незначним через їхню відірваність від решти світу, а ось дипломатія Греції, Риму, Візантії залишила помітний слід. Держави цієї епохи підтримували між собою активні контакти, вели торгівлю, змагалися за нові території та ринки збуту. Грецька дип­ломатія того часу мала скоріше відкритий, публічний характер, але й ча­сто базувалася на обмані. Обман та підступність перейшли до дипло­матії Стародавнього Риму, який, окрім цього, взяв на озброєння вико­ристання сили проти слабшого, метод розпалювання чвар між сусідами, а принцип " розділяй та владарюй" став основним принципом римської дипломатії. Обман у дипломатії Риму став нормою, а вигода, без огляду на інших, — головним кредо. Навіть основоположний принцип між­народного права " Pacta sunt servanda" використовувався римською

* Найавторитетніша книга індуїтського кодексу в Індії датується І тис. до н. є.

Розділ 1

дипломатією тільки так, щоб договори, які ним укладалися, були вигідні лише Риму й ослаблювали його партнерів.

Здійснювали ці дипломатичні місії так звані посольства, які органі­зовувалися при потребі, а до їхнього складу, як правило, входили один, два або кілька послів і почет — писарі, перекладачі, діловоди, слуги та челядь. Після занепаду Римської імперії настала епоха великого пере­селення племен та народів. Занепад і роздроблення держав, початки феодального панування не сприяли розвиткові міжнародних відносин і обмежували дипломатичну діяльність. Тому дипломатія гунів і держа­ви Карла Великого була надзвичайно примітивною порівняно з дипло­матією попередніх епох, здійснювалася час від часу і була дуже небез­печним ремеслом, бо посли часто ставали жертвами свавілля тих, до кого вони посилалися, або звичайних банд розбійників. Саме тому в се­редньовічній Венеції та Флоренції посади послів були примусовими, і за відмову від них карали штрафами або позбавленням громадянства.

Цікавим періодом у розвитку дипломатії була історія Візантії (39—1453), яка, на жаль, передала чимало негативного з досвіду грець­кої та римської дипломатії у спадок італійським містам-державам — Венеції, Генуї, Мілану, Флоренції, а також Московії, а саме — хитрість, обман, недовіру, використання сили проти слабшого партнера. Саме у візантійській практиці застосовувався надміру урочистий дипломатич­ний церемоніал, щоб переконати сусідів у багатстві і могутності імперії. Тут вперше було використано вірчі грамоти, які писались на перга­менті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Засади візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб показати іноземцям велич та мо­гутність імператора, всієї імперії, її непереможність перед будь-якими ворогами.

Слід відзначити, що візантійська дипломатія справляла на той час великий вплив на дипломатію Венеції, Флоренції, Великого Князівства Московського, Туреччини, а засади її протоколу, оформленого у вигляді правил " Про церемоніал візантійського двору", лягли в основу ново­го дипломатичного протоколу, який почав формуватися на початку XIX століття [38].

До історичного періоду Візантійської імперії належать і перші дип­ломатичні контакти Київської Русі. Першим відомим в історії княжої України дипломатичним візитом можна вважати візит київського князя Кия до столиці Візантії— Царгорода у 527 році, який припадає на часи

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 13

активного переходу слов'ян на Балкани, тобто на часи правління Юсти-ніана [31].

До першої половини IX ст. належать відомості про спільне по­сольство Візантії та Русі до Франкської держави — Інгельгейму — в 838—839 роках, коли там на престолі перебував імператор Людовік Благочестивий. Місія цього спільного посольства, окрім підтверджен­ня намірів " дружніх стосунків", переслідувала головну мету — орга­нізувати християнські народи на боротьбу проти Арабського халіфа-ту [16].

З другої половини цього ж століття до нас дійшли відомості про дипломатичну делегацію до Царгорода для підписання у 860 році, після успішного походу русичів на Візантію, першого відомого в нашій історії договору " миру і любові" з Візантією, який став своєрідним диплома­тичним визнанням Київської Русі, встановлював між цими державами мирні відносини, передбачав допуск на Русь християнської місії, хре­щення частини русичів, а також військову допомогу Візантії з боку Русі, ознаменував її вихід на широку світову арену [31].

Упродовж X ст. Київська Русь уклала кілька нових договорів з Ві­зантією (907, 911, 944, 971 pp.), які базувалися на традиційних засадах того часу " миру і любові", визначали статус руських посольських та торгових місій, передбачали виплату імперією данини Русі. Особливе місце серед них займає договір 911 року, який засвідчує, що вже на той час Київська Русь розпочала освоєння вершин тодішньої дипломатії — підготовку письмових двосторонніх міждержавних угод (договорів), які охоплювали політичні, економічні (торгові), військові та юридичні пи­тання. Договір 911 року, крім загальних, включав також так званий ряд, тобто конкретні статті, які присвячувались конкретним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням. Робота над підго­товкою цього договору відбувалась у Константинополі (Царгороді). З ві­зантійської сторони переговори вів сам імператор Лев VI, а Київське посольство у Візантії " приймали згідно з установленими правилами, які поширювалися тоді й на інші закордонні місії" [26].

Свою роль відіграли письмовий договір 944 року про військовий союз Візантії та Київської Русі; договір 971 року, за яким сторони підтверджували свою вірність договорам 911 та 944 років, а князь Свя­тослав зобов'язувався не нападати на візантійські володіння: " Яко ни-коли же помышлю на страну вашю, ни собираю вой, ни язика иного

14 Розділ 1

приведу на страну вашю и елико есть подь властью гречьскою, ни на власть корсуньскую и елико есть городовь ихь, ни на страну болгар­ську. Да аще инь кто помыслить на страну вашю, да и азь буду проти­вень и борюся с нимь".

Упродовж X ст. Київська Русь стабілізувала свої відносини з Візан­тією, Хазарією, Болгарією, з угорцями, печенігами, варягами (вікінга­ми), встановила мирні відносини з Германією. Договори, що укладалися в той час, фіксувались у відповідних грамотах, оригінали яких готува­лися обома сторонами рідною мовою, а копії— мовою іншої сторони; відбувався обмін оригіналами і копіями, а процедура їхнього підписан­ня та клятвенного підтвердження свідчила про вироблення досить чіткої дипломатичної системи. Дипломатичні договори IX—X ст. були яскра­вим свідченням того, що на великих просторах Східної Європи поста­ла могутня, освічена, а разом з тим і мілітаризована держава — Київ­ська Русь, до якої ставилися із застереженнями, але її поважали; яку поза очі називали " варварською", але шукали з нею дипломатичних і військових контактів.

На новий рівень вийшла дипломатія в часи розквіту Київської Русі за правління Володимира Великого, межі держави якого поширювали­ся до Польщі, Угорщини, Чехії, Германії—на Заході і до Волзьких Бол­гар — на Сході, яка була тісно пов'язана торговельними, дипломатич­ними і військовими контактами з усім культурним світом тієї доби [31]. На період князювання Володимира Великого припадає активізація дип­ломатичних відносин з Візантією та Римом, пов'язана з проблемою хре­щення Руси-України.

Міжнародні договори та союзи Київської Русі дуже часто підкріплю­валися династичними зв'язками. Міждинастичні шлюби руських князів беруть свій початок від Володимира Великого, який вперше одружився з чеською князівною, і фіксуються впродовж одинадцяти поколінь, аж до правнуків короля Данила Галицького, що охоплює майже чотири з по­ловиною століття, а загальний список цих шлюбів перевищує 100.

Так, Володимир Великий був також одружений із сестрою візан­тійського імператора Анною, його старший син Святополк — з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа — Інґігердою, дочка Пермислава була дружиною короля Угорщини Ласло Лисого, друга — чеського короля Болеслава Рудого,

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 15

третя — Марія Доброніга — короля Польщі Казимира Обновителя [19; 24].

Цю практику продовжували і наступні київські князі, родичаючись із дворами Західної Європи та Скандинавії. Найбільше відомостей за­лишилося про шлюб дочки великого князя Київського Ярослава Муд­рого Анни з французьким королем Генріхом І Капетом, а після його смерті — з графом Раулем II Переном де Крені і де Валуа, прямим на­щадком імператора Священної Римської імперії Карла Великого. Анна, завдяки своїй освіченості та природній мудрості, стала видатною по­статтю тодішньої політичної сцени Європи. На багатьох актах тієї епо­хи збереглися її підписи як кирилицею, так і латиною серед " хрестиків" видатних васалів Західної Європи, які здебільшого були неписьмен­ними.

Династичні шлюби київських князів були яскравим свідченням по­літичної і, певною мірою, культурної орієнтації Київської Русі тієї епо­хи. 3 35 " міжнародних" шлюбів київських князів XI ст. 8 припадають на Германію, 7 — на Польщу, 6 — на Угорщину, 5 — на Скандинавію та Англію, 2 — на Францію, 3 — на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою, 3 — з представниками візантій­ської аристократії [24; 33].

Варто підкреслити, що Анна Ярославна, як і більшість королев укра­їнського походження, несла з собою у заміжжя не тільки щедрі посаги багатої Вітчизни, але і високу християнську мораль та незрівнянно вищу, аніж у тогочасній Європі, культуру.

Смертельного удару роздробленій Київській Русі завдала татаро-монгольська навала, що призвела до перетворення Київської держави на провінцію, яка викликала загарбницькі інтереси сильніших та на­хабніших сусідів. Сплеском політичної та дипломатичної активності на­ступників Київської Русі було князювання Романа (1199—1205) та Да­нила (1205—1264) в Галицько-Волинському князівстві. Князь, а згодом король Данило, змушений визнати себе " мирником" — союзником та васалом Золотої Орди, вів активну й обережну політику із Західною Європою (а особливо зі своїми сусідами — Польщею, Угорщиною, Литвою, Австрією), намагався заручитися підтримкою папського пре­столу, сподіваючись на хрестовий похід проти татаро-монголів та про­тивагу Володимиро-Суздальським князям, які, безоглядно орієнтуючись

Розділ 1

на Схід, визнали владу татаро-монголів і на століття віддали себе під їхнє владарювання.

У добу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дипло­матія набула свого розквіту та впорядкування. Для ведення диплома­тичних переговорів до чужоземних володарів висипалися спеціальні посольства, які інколи очолювали самі князі. Для здійснення диплома­тичних місій активно використовували бояр, купців, духовних осіб. Для посольств від іноземних дворів влаштовувались урочисті прийоми в кня­жому Києві або в столицях галицько-волинських князів — Володимирі та Галичі. Для них виступали співаки та музиканти, влаштовувалися лицарські турніри. За часів Данила Галицького в дипломатії панувала властива західним королівським дворам латинська мова.

Історія зберегла імена кількох київських дипломатів доби Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого — боярина Добрині та його сина Костянтина Путяти, воєводи Вишати, боярина Івана Твориловича. При київському дворі також перебували іноземні посли, найвідомішими з яких були єпископ Адальберт (1007), посли французького короля Ген­ріха І Готьє з Мо і Роже з Шальону (1049), папський легат Поляно де Карпіні (1246), посол французького короля Людовіка IX Вільям Руб-руквіс (1252) та інші. Посли вже тоді користувалися значними привіле­ями: був розроблений спеціальний, доволі складний церемоніал прий­мання послів, особа і майно яких вважалися недоторканними [19; 20].

З середини XIV ст. українські землі, роздроблені та ослаблені золо-тоординським ігом, стали об'єктом експансії й опинилися під пануван­ням різних держав, насамперед Польщі і Литви, а також Угорщини, Молдавії, Московії, Кримського ханства та Туреччини. Більшість із них — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщи­на, Підляшшя, Берестейщина, Пінщина — знаходилася у складі Польщі та Литви, які до Люблінської унії 1569 року існували як дві самостійні держави. Буковина спочатку відійшла до Молдавії, а потім — до Туреч­чини; Закарпаття —до Угорщини, значна частина Лівобережної Украї­ни — до Московії.

Контакти між європейськими державами того часу, а особливо між сусідніми, були досить активними, бо політична ситуація, як правило, відзначалася напруженістю, і вимагали нагального обговорення та ви­рішення проблем війни і миру, обміну полоненими, розмежування при­кордонних земель.

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 17

У цей період в Європі відбувався активний процес формування і розвитку дипломатичного етикету та елементів протоколу. Порядок поведінки за кордоном власних дипломатів та ставлення до них прий­маючої сторони, норми спілкування з іноземними послами, місце зустрічі посольської делегації, кількість та якість наданого їй продо­вольства, посольської резиденції, місце і церемоніал аудієнції, одяг при­дворних, набір посуду на урочистому обіді та інше — все, аж до кольо­ру воскової печатки на грамотах, пов'язувалося з ідеологією держави, її місцем і вагою в системі міжнародних відносин тодішньої епохи, з конк­ретною політичною ситуацією.

Посольства дружніх держав зазвичай зустрічали на кордоні, посе­ляли у найкращих і найзручніших помешканнях, на їхню честь органі­зовували ігри та турніри; керівника делегації садили на найпочесніше місце — поруч з господарем. Головним моментом посольської делегації була урочиста аудієнція у глави держави, де гості інформували про мету свого візиту. Великого значення надавалося обміну дарами, часто над­звичайно коштовними, а також проводам делегації.

Посольства ж країн, з якими держава перебувала в недружніх сто­сунках або в стані війни, приймалися холодно, їх часто не впускали навіть до міста, а розташовували на околиці, їм належало обмежене право недоторканності.

До речі, посольська недоторканність вже в ті часи була визнана за­гальним принципом, гарантованим законом і релігією, а тому її пору­шення вважалося образою Бога і володаря, який висилав посла. Того, хто образив послів, могли навіть позбавити громадянських прав або віддати в неволю. Проте в середньовіччя ці засади порушувалися, і ніхто жодної кари за це не ніс.

У середньовічній Московії великого значення надавалося підтвер­дженню міжнародних договорів під присягою — " крестным целовани­ем". Цар присягав у присутності іноземних послів, а після зачитання присяги " прикладався" до хреста і, взявши " грамоту докончательную" з рук придворного протопопа, передавав її послам держави, з якою підпи­сувався договір. Московські царі пильно стежили за виконанням цієї процедури, а Іван Грозний навіть вимагав, щоб посол під час присяги " прикладався" " до самого хреста", а не " мимо хреста і не носом". Після цього договір вважався непорушним " у всіх статтях, комах і крапках,

Розділ 1

без всякого зменшення... в цілості". До кінця XVII ст. московські царі не підписували договорів. За них це робили спеціальні дяки, тому що " царі і бояри ні до яких справ рук не прикладають, а для цього влашто­вані думні дяки" [21].

На формування дипломатичного протоколу церемоніалу тієї доби та посольських звичаїв мало великий, а може, навіть і вирішальний вплив, співвідношення західноєвропейських, східних та візантійських звичаїв [38, с 10—11].

Досить яскравим і плідним для розвитку української дипломатії був період Козацької держави, тобто другої половини XV—початку XVIII ст. До найперших контактів українських козаків належать контакти з пред­ставниками Московії, з якими разом доводилося організовувати походи проти татар, а також дипломатичні відносини легендарного гетьмана Дмитра Вишневецького з Портою і Кримом, щоб охолодити войовничий запал кримських татар щодо українських земель, що йому певною мірою вдавалося.

Дипломатична активність Запорізької Січі часто змінювалася, що залежало і від особистості та авторитету отамана, але вона ніколи не припинялася, бо Західна Європа вбачала серйозну небезпеку від му­сульманського світу, на шляху якого стояла Україна, яка, захищаючи себе, захищала й інші народи Європи. Це розуміли і польські королі, пропонуючи козакам королівську службу і плату, обіцяючи дотримува­тися їхніх звичаїв і привілеїв [36], але, на жаль, цього не розуміло чи не хотіло розуміти розгнуздане у своїх шляхетських вольностях польське магнатерство, яке, реалізовуючи свої плани закабаления українського народу, викликало його закономірний супротив, що закінчився розли­вом моря крові й приніс масу страждань обом народам.

Дипломатична служба Богдана Хмельницького була достатньо відо­ма в усій Європі, її представники приймалися і шанувалися при бага­тьох дворах європейських монархів, але лише Англія та Швеція співчу­вали визвольним прагненням України, бо держави Центральної та За­хідної Європи під впливом римської курії або допомагали Польщі, або залишалися нейтральними, і жодна з них серйозно не думала підтриму­вати Україну у боротьбі за незалежність [28, с 100—101].

Напередодні визвольної війни 1648—1657 років дипломатія Б. Хмель­ницького активізує взаємини з кримським ханом, намагаючись залучи-

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 19

ти його до спільної боротьби проти Польщі. Вона навіть пішла на кон­такти зі своїм одвічним противником — Султанською Туреччиною, яка на той час перебувала у стані миру з Польщею, прагнучи залучити її на свій бік і забезпечити собі, якщо не союзника, то, принаймні, її нейтра­літет. У липні 1648 року посли Б. Хмельницького прибули до Стамбула з проханням підтримати союз козаків з татарами, а в жовтні цього ж 1648 року він навіть звернувся до султана з проханням прийняти Украї­ну під свій протекторат. Султан Туреччини прийняв Військо Запорізьке під свою опіку і навіть видав гетьманові " диплом на князівство Руське" [34, с 22].

Б. Хмельницький був змушений шукати підтримки у своїх півден­них сусідів, бо Московія, боячись союзу козаків з татарами, почала ак­тивізувати свої контакти з Варшавою, пропонуючи спільні виступи проти татар.

Звичайно, кроки Б. Хмельницького у напрямку південних сусідів були вимушеними. Козацтво було змушене шукати союзника, навіть тимчасового, у затяжній війні з Польщею, добре розуміючи, що сильна самостійна Українська держава з виходом до Чорного моря не була у планах жодного з тодішніх сусідів України. Тому-то кримський хан так легко тричі зраджував Б. Хмельницького у вирішальних битвах під Зборовом, Берестечком, Жванцем, бо і йому, і його стамбульським по­кровителям було вигідно, щоб і Польща розвалювалася, і Україна не ставала на ноги.

Не бачачи надійності з боку своїх південних сусідів, Б. Хмельниць­кий був вимушений шукати допомоги у московського царя-єдиновірця, сподіваючись під час Переяславської ради, що він " не тільки підтвер­дить давні права і звичаї українського народу", але й " еще особые свои всякого чина людям показовати имеет милость" [20, с. 116].

Різними грамотами московський цар нібито підтверджував пра­ва, свободи і привілеї населення України та Війська Запорізького [28, с 105—106], але дуже вільно трактував свої зобов'язання, а тому без жодних докорів сумління порушував їх. Віленський мирний договір, який підписала Московія з Польщею 1656 року, по суті перекреслював Переяславську ухвалу. Саме тому Б. Хмельницький розвиває активну дипломатичну діяльність для забезпечення міжнародних прав України, здійснення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики — не

Розділ 1

платить Москві жодних податків, незважаючи на протести московсько­го царя, утримує 60-тисячне Військо Запорізьке, веде переговори з Шве­цією, Угорщиною, Австрією, Туреччиною, Польщею, розширює кордо­ни своєї держави, прилучаючи до неї історичні українські землі та землі народів, що бажали об'єднатися. Кредо зовнішньої політики Б. Хмель­ницького найбільш чітко подане у його зверненні до шведського короля 28 січня 1657 року: " Немає у нас більшої турботи і інших справ, як тільки найстаранніше піклуватися про дружбу з усіма нашими сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуймо її вперто і міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляймо" [28, с 110].

Після смерті Б. Хмельницького Україна " погрузла" у внутрішній бо­ротьбі за владу і вступила в чорну смугу так званої руїни. Щоправда, у жовтні 1657 року, за часів гетьманування Івана Виговського, було під­писано українсько-шведську угоду, за якою Швеція визнавала неза­лежність Української держави та її кордони аж до Вісли, підтримува­ла передачу їй Берестейського та Новогродського воєводств Литви [4, с 566—571].

Найважливішим кроком гетьмана І. Виговського було підписання 16 вересня 1658 року Гадяцького союзного договору, за яким Польща, Литва та Україна творили федерацію рівноправних держав. Україна входила у федерацію як Велике Князівство Руське, в якому законодавча влада належала б Національним зборам, а виконавча — гетьманові; князівство мало б свою монету та фіскальну політику, утримувало б 40-тисячну армію. В Україні скасовувалась унія, засновувались два уні­верситети, колегії, школи, друкарні. І хоча цей договір, творцем якого був видатний український дипломат і правник того часу Юрій Неми-рич, не був реалізований, проте він став важливою віхою української державницької думки, українською національною програмою, велич­ним пам'ятником доби Козаччини [3; 7]. Цей договір став вище рівня тогочасного суспільства, навіть його еліти, а тому в штики був зустрі­нутий Московією, якій вдалося підбурити проти І. Виговського части­ну козацької старшини і сірої маси та відсторонити його від влади.

1687 року гетьманом України став Іван Мазепа. Це був період, коли Україна все більше втягувалася в політику Московії, навіть не як васал, а як її власна територія. Сподіватися тоді на сусідів було неможливо, бо, крім загарбницьких планів, вони нічого більше не виношували сто-

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 21

совно неї. Ведучи активну дипломатичну гру з Польщею і Московією, І. Мазепа звернув свої погляди на Швецію, з якою 1706 року уклав уго­ду. За цією угодою Україна визнавалася вільною державою, а швед­ський король обіцяв їй допомогу [32, с 216—218].

Апогеєм державницької і дипломатичної діяльності І. Мазепи були 1708—1709 роки, коли він відкрито виступив проти московського царя Петра І і намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансільванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар і башкирів [24].

І. Мазепа розсилав своїх довірених людей: Д. Горленка, К. Мокієв-ського, В. Луйкевича, Ф. Мировича, Ф. Нахимовського, до сусідніх дер­жав, але наслідки їхніх місій були маловтішними — Туреччина і Крим вичікували, Польща почала похід на Поділля, але невдало. Залишалися тільки шведи, однак фатальна і катастрофічна для України Полтавська битва перекреслила всі її надії: " Були це теж передсмертні хвилини України, якій відібрали свободу і змогу свобідного розвитку. Разом з Україною всі східні народи відчували, що наближається до них нево­ля. Перед росіянами простягався похід на Крим і Грузію, і врешті вони могли загрожувати Туреччині..." [12, с 251—252].

1710 року гетьманом України (у вигнанні) обрано палкого прихильни­ка І. Мазепи, генерального писаря Пилипа Орлика, який увійшов у істо­рію схваленням першої конституції України під назвою " Конституція прав і свобід Запорізького війська" та активною дипломатичною діяль­ністю зі створення антимосковської коаліції [24]. І хоча його праця не принесла конкретних практичних результатів, мала, однак, вагомі ідео­логічні результати: тодішня Європа починала розуміти, що незалежна Українська держава потрібна їй як противага міцніючій експансивній Російській імперії, що активно виходила на європейську політичну арену.

За наступних гетьманів — Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського та правління Малоросійської Колегії — Україна поступово перетворювалася у провінцію Російської імперії, про якусь дипломатичну діяльність тут говорити не доводиться.

Дипломатична служба часів козацької держави " належала до най­більш ефективно діючих державних структур", а головним аспектом її діяльності на міжнародній арені було гарантування безпеки і, за слова­ми Б. Хмельницького, " цілості нашої держави", порозуміння з сусідами

Розділ 1

та уникнення загострень у відносинах з ними [12, с 287]. Поточну ро­боту дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади — Генеральна канцелярія, вся кореспонденція якої готувалася пи­сарями.

Важливою сферою української дипломатії того часу був збір інфор­мації про характер міжнародних відносин в Європі, становище в су­сідніх країнах — потенційних союзників і противників, про їхні вій­ськові плани і військовий потенціал.

Склався і певний церемоніал прийому іноземних послів, посланців та гінців. Найбільшою проблемою того неспокійного часу було гаран­тування безпечного приїзду та від'їзду іноземним послам, забезпечен­ня їх продовольством та фуражем, про що є багато конкретних історич­них свідчень.

Форма прийому посольств залежала насамперед від рангу особи, яка приїжджала з візитом (посол, посланець, гонець), політичного ста­тусу того, хто цю особу посилав, та від важливості дипломатичної місії. Найвищими були посольства іноземних володарів (королів, царів, князів), а тому і почесті їм виявляли найвищі, включно з аудієнцією у гетьмана.

Дещо скромніше і на нижчому рівні приймалися посланці та гінці воєвод, секретарів, гетьманів Речі Посполитої, сановників Московії, Кри­му, Молдавії.

Посли та особи, що їх супроводжували, поселялися у спеціальних помешканнях (" дворах") і бралися на утримання скарбниці держави. Часто, з міркувань дипломатичної тактики, різні посольства розселяли­ся по різних вулицях, щоб запобігти небажаним наслідкам.

Аудієнції у гетьмана посольства чекали кілька днів. Церемоніал прийому послів за гетьманування Б. Хмельницького був парадним лише для послів Речі Посполитої, Порти та Московії. На честь приїзду послів влаштовувалися банкети, під час яких проголошувалися здравиці на честь монархів і лунали гарматні салюти. Посольства на прийом до геть­мана супроводжували спеціально прислані старшини і козаки, а особ­ливо поважні — ще й почесна варта.

Після запрошення до спеціальної зали вручався лист (послання) від мо­нарха, який володарі приймали з проявами належної поваги (наприклад, інколи цілували печатку). Зазвичай лист зачитував стоячи гетьман або

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 23

генеральний писар, а часом (залежно від ситуації) гетьман читав лист мовчки. Опісля відбувалося вручення подарунків посольства, і гостей запрошували до столу.

Ось як описується церемонія прибуття послів до гетьмана Б. Хмель­ницького в Чигирин у травні 1650 року:

"...Від султана турецького Осман-ага з пашею сілістрійським Узу-камієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами, і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої — канцлер-князь Любомирський з воєво­дою Киселем і багатьма іншими. Посли турецькі піднесли гетьманові від імені їхнього імператора булаву, саджену каміннями і перлами, шаб­лю булатну дорогої ціни і дулейман, схожий на мантію з горностаєвими облямівками, та сорок мішків срібних турецьких левів у дар війську; і всі ті подарунки були в паперових мішках і чохлах, покритих шовко­вою матерією з золотими і срібними квітами. Послами московськими піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах соболиних та інших і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, при­сланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами. Од сторони поль­ської виставлено в подарунки декілька поставів дорогих сукон та де­кілька десятків дорогих ретязів та килимів, а скарб для війська покри­тий дорогими килимами" [24; 33].

Ритуал прийому послів часто залежав від загальної обстановки у від­носинах між державами. Так, наприклад, у лютому 1649 року Б. Хмель­ницький " досить недбало" прийняв під час аудієнції від посольства А. Кисіля надіслані королем булаву та корогву. У травні того ж року, отримуючи лист, переданий послом від Яна Казиміра, гетьман не вия­вив " жодної шанобливості", а прочитавши, " кинув через стіл свому писареві так, що аж на землю впав". На початку серпня 1650 року пер­шим отримав аудієнцію турецький посол, хоча польський з'явився знач­но раніше, але був прийнятий лише після відбуття турецького посла.

Після ритуалу урочистого прийому у визначений гетьманом час наступними днями відбувалися переговори за участю генеральних стар­шин та писарів. Часом гетьман проводив переговори з послом віч-на-віч в окремій кімнаті (до речі, Б. Хмельницький, як І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, володів кількома європейськими мовами, в тому числі латиною, і міг вести розмови без перекладачів). Дипломатичні

Розділ 1

документи до православних володарів Б. Хмельницький підписував ки­рилицею, а до католицьких — латиною.

Тодішні державні мужі рішуче виступали на захист українських дер­жавних інтересів, вступали в гострі дискусії з іноземними послами. Так, у жовтні 1656 року гетьман і старшини відмовилися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки її посли не привезли відповідної присяги з підписом і печаттю князя Д'єрдя II Ракоці ("...князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив"), а на початку лютого 1657 року відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки він не хотів визнати входження західних земель до складу Укра­їнської держави [20, с 121].

Український дипломатичний етикет часів Козаччини характеризу­вався швидкістю переговорного процесу. Шведський посол писав, що у козаків " нема звичаю вести тривалі переговори" [13, с 165]. Після завершення переговорів, як правило, відбувалася відпускна аудієнція, вручався лист до монарха, подарунки, в тому числі й членам посоль­ства, та гроші на дорогу. Для безпечного проїзду надавали " охоронні" універсали або й виділяли спеціальну охорону. Порушників цього пра­вила суворо карали, інколи навіть карою смерті. Все це свідчить про те, що дипломатичний етикет козацької держави був на високому рівні і відповідав усім нормам тогочасної європейської дипломатії.

Козацьке посольство до іноземної держави залежало від політичної важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Тінці, які доставляли листи, виїжджали у супроводі кількох козаків (" товаришів") та 1—2 слуг (" челядників"), загалом до 10 осіб. Посольства посланців складалися з товмача, інколи писаря, 3—8 козаків та 3—5 слуг (загалом 10—20 осіб). Більшими були посольства у поважних послів (інколи їх було і двоє). До їхнього складу, окрім писаря, товмача і " товаришів", включали також різного рангу старшин, а відтак зростала кількість слуг. Такі посольства налічували від 20 до 40 осіб. Але формувалися і наба­гато чисельніші посольства. Наприклад, посольство полковників П. До­рошенка і А. Ординця до Москви восени 1659 року для перегляду ста­тей Переяславського договору налічувало 153 особи, а для ратифікації гадяцького договору відбула дипломатична місія у складі 400 осіб [20, с 124—125].

Посли очолювали посольства для виконання найбільш важливих дипломатичних завдань, лише вони мали повноваження укладати

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 25

договори та угоди. Послами здебільшого були найбільш освічені пол­ковники або представники генеральної старшини, котрі вміли чітко сформулювати свої думки, підтримувати розмову, відстоювати свою кон­цепцію та приймати відповідні рішення. Дипломатами такого рангу були І. Виговський, С. Богданович-Зарудний, П. Гетеря, П. Дорошен­ко, С. Мужиловський, А. Жданович, І. Мазепа та ін.

Посланці здебільшого призначалися із сотників, полкової старши­ни, а то й просто з досвідчених козаків. На нижчій сходинці диплома­тичної служби перебували " товмачі" (" тлумачі", " толмачі"), які зде­більшого виконували функції гетьманських гінців до володарів і санов­ників інших держав, а не перекладачів. Вищу сходинку цієї ієрархії посідали перекладачі та секретарі (писарі) посольства. Інколи до вико­нання дипломатичних місій залучалися й іноземці, найпомітнішими по­статями серед яких були І. Тафралі, О. Астаматій, Д. Колугер [15, с 258].

Велика увага зверталася на зовнішній вигляд послів та посланців (фізичний вигляд, одяг), що мав справляти позитивне враження на сто­рону, яка приймає. Такі риси були притаманні більшості гетьманських послів, які достойно представляли козацьку державу.

Дипломатичне ремесло було у ті часи, як уже зазначалося, далеко не безпечною справою. Так, восени 1596 року до Києва прибуло двоє ко­зацьких послів, щоб розслідувати обставини вбивства гетьмана Кшиш-тофа Косинського, але польська адміністрація піддала їх тортурам, уна­слідок чого один помер. Це змусило запорожців вислати на Київ чоти­ритисячний загін і польська адміністрація капітулювала [8, с 248—249].

У січні 1652 року на козацьких послів до польського короля — Гера­сима Яцкевича, Семена Звяглу та Михайла Табуретку — в Луцьку на­пали слуги володимирського підкоморія Пузини. У червні 1658 року польський гетьман С. Потоцький посадив під варту посла до польсько­го короля, київського полковника А. Ждановича. У травні 1654 року під час переговорів кримський хан Іслам Гірей вдарив по обличчю геть­манського посла, полковника Семена Савича, холоднокровність та мужність якого змусили хана утриматися від розриву відносин з Украї­ною.

Понад півроку у в'язниці угорського князя утримували козацького посла полковника Михайла Суличича. За загадкових обставин на тери­торії Польщі загинули козацький сотник Іван Петрович та його хорун­жий Клим, які поверталися від шведського короля. Зникли і листи, що

Розділ 1

вони везли. У такий же спосіб було влаштовано напад на посла Я. Пет-рашовського, що повертався від польського короля [15, с 255].

Іноземні посли, які в ті часи побували в Україні (Е. Ляссота, Г. Вел-лінґ, Ж. Блюз, Ж.-Б. Шерер) залишили для історії цікаві матеріали про тогочасну Україну, життя і діяльність українських гетьманів та побут і культуру українського народу. Так, історичні документи Шведського національного архіву (фонд Cossacica) свідчать про високу культуру дип­ломатичного листування та знання європейських мов Б. Хмельницьким, І. Виговським, І. Мазепою, П. Орликом. До речі, після смерті останньо­го (1742) дипломатична присутність України на міжнародній арені при­пинилася майже на два століття.

Дипломатична діяльність на користь майбутньої української держа­ви активізувалася з початком Першої світової війни та виникненням у Львові в серпні 1914 року безпартійної політичної організації колишніх емігрантів з Наддніпрянщини — Союзу Визволення України (СВУ), котрий взяв на себе представництво інтересів України перед Європою та світом.

Вважаючи себе зародком майбутнього українського уряду, своєрід­ним дипломатичним представником майбутньої Української держа­ви, СВУ розпочав досить широку інформативно-представницьку кам­панію пропаганди створення незалежної, самостійної України. Функції українських послів виконували скеровані до інших держав представ­ники СВУ: О. Скоропис-Йолтуховський — у Німеччині, М. Меленев-ський—у Туреччині, Л. Ганкевич—у Болгаріїта Румунії, О. Семенів — в Італії, О. Назарук — у Норвегії та Швеції, П. Чикаленко — у Швей­царії. Результатом їхньої діяльності було те, що європейська преса заго­ворила про Україну, ідея незалежності українського народу та створен­ня своєї самостійної держави викликала інтерес у деяких колах громад­ськості Німеччини, Болгарії, Румуніїта інших держав [20, с 309—310].

СВУ проводив активну видавничу діяльність (" Вісник Союзу Ви­зволення України", тижневики " Ukrainische Nachrichten" та " La Revue Ukrainienne"), видав близько 50 книг та 30 брошур про Україну німець­кою, французькою, англійською, італійською, угорською, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами.

Бурхливі політичні події ранньої весни 1917 року в Росії прискори­ли державотворчі процеси українського народу. Започаткувала цей про-

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 27

цес Центральна Рада на чолі з М. Грушевським, яка в листопаді 1917 ро­ку проголосила незалежну Українську Народну Республіку (УНР). Важ­ливою складовою частиною державотворення стало започаткування власної дипломатичної служби для забезпечення повноправного входжен­ня України в систему міжнародних відносин, миру і стабільності, тери­торіальної цілісності та соборності українських земель, захисту прав громадян України в усьому світі.

Особливо активізувалася дипломатична діяльність після проголошен­ня УНР. Почалося практичне створення української дипломатичної служ­би та її апарату. У Києві з'явилися перші дипломатичні представництва іноземних держав. 27 липня Генеральним секретарем секретаріату між­народних справ було затверджено Олександра Шульгина. Розпочавши з урегулювання внутрішніх міжнаціональних відносин, цей секретарі­ат згодом переріс у зовнішньополітичне відомство Української держа­ви. З 26 грудня О. Шульгин іменувався секретарем міжнародних справ, а після проголошення Четвертим Універсалом незалежної України (22 січня 1918 року) — Міністром закордонних справ УНР [20; 28].

У цей дуже складний для Центральної Ради період, приймаючи в грудні 1917 року в Києві представників Франції, Англії та Румунії, вдалося досягнути відчутних успіхів у дипломатичних відносинах з Антантою. Франція, зокрема, запропонувала Україні позику кошта­ми, технічним приладдям тощо, пропонувала допомогу і Румунія. Було встановлено хороші відносини з Чехословаччиною в особі Голови Че­хословацької Національної Ради Т. Масарика, налагоджувалися зв'яз­ки зі Швейцарією та Італією. Після більшовицького перевороту в Петро­граді до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії, які були акредитовані при Ставці російсько­го головнокомандувача генерала М. Цухоніна [9].

Головним напрямом своєї діяльності молода українська дипломатія визначила справу припинення світової війни. 24—25 грудня 1917 року уряд України за підписом В. Винниченка та О. Шульгина скерував до всіх держав Європи ноту, в якій зазначив, що УНР " виступає самостійно в міжнародних справах через своє правительство", закликав усі воюючі держави припинити бойові дії і зібратися на міжнародні переговори. У цій ноті заперечувалося право Раднаркому Росії говорити від імені всієї колишньої Росії, в тому числі й Української держави [35, с 77].

Розділ 1

У відповідь на цю ноту держави австро-німецького блоку запросили Україну до участі в мирних переговорах у Бресті.

Це була перша українська делегація на міжнародних переговорах. Вона отримала інструкції від М. Грушевського добиватися повернення Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя до складу Української держави, а у випадку відмови Австро-Угорщини — створення автономного " Коронного краю".

Брестські переговори виявилися доброю школою для української делегації, яка, незважаючи на постійні спроби Л. Троцького — керівни­ка російської делегації — дискредитувати міжнародні права України, сміливо і послідовно відстоювала національні інтереси української дер­жави і, за оцінкою шефа МЗС Австро-Угорщини О. Черніна, " виявила достатню зрілість".

Цей перший важливий крок української дипломатії мав і негативні наслідки. Участь делегації у брестських переговорах та підписання мирної угоди фактично перекреслили відносини з державами Антанти, насамперед з Англією та Францією. Не погодився з умовами Брест­ського миру і міністр закордонних справ УНР О. Шульгин і пішов у від­ставку [24].

Стаття Брестської угоди про встановлення диломатичних відносин, обмін повноважними представництвами, відкриття консульських уста­нов України в зарубіжних державах відкривала нові можливості для української дипломатії. Почалося активне формування дипломатичних установ України у державах Четвірного Союзу: Німеччині, Австро-Угор­щині, Туреччині, а також Швейцарії, Румунії.

Саме на початку 1918 року був започатковий процес створення ор­ганізаційно-правової бази української дипломатичної служби міністер­ства закордонних справ. Було прийнято проект закону " Про закордонні установи УНР", який затверджував таку градацію закордонних уста­нов України: посольства, дипломатичні місії, генеральні консульства, віце-консульства та консульські агенції, які очолювали відповідно по­сли, посланці або поважні міністри, міністри-резиденти, повірені у спра­вах.

Цим законом передбачався організаційно-штатний розподіл україн­ських дипломатичних представництв:

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 29

— посольство І розряду (9 співробітників);

— посольство II розряду (7 співробітників);

— посольство III розряду (3 співробітники).

Поточну діяльність українських консульських установ регулювали закон " Про установи для охорони українських інтересів за межами УНР" та " Статут про консульські установи УНР". У цей час планувалося відкрити 68 консульських установ у 23 державах світу та регіонах ко­лишньої Російської імперії, де були сконцентровані українські громади [35, с. 261]. Це були міста Мінськ, Самара, Ташкент, Тифліс, регіони Чорнозем'я та Поволжя (9 консульств), Сибіру й Уралу (5), Кавказу (6), Далекого Сходу (4), Туркменистану і Середньої Азії (3).

Міністерство закордонних справ намітило програму підготовки дип­ломатичних та консульських кадрів на базі Українського економічного товариства. Проте нестабільне міжнародне становище, важка економічна і фінансова криза не дали змоги реалізувати ці плани, але українська дипломатична служба зробила дуже багато, щоб світ довідався про існу­вання незалежної Української держави.

1918 року Україна скерувала своїх дипломатичних представників до десяти держав (держави Четвірного Союзу, Фінляндія, Швейцарія, Ру­мунія, Швеція, були засновані посольства на Дону, у Польщі).

Для переговорів з Росією було сформовано окрему делегацію, вона впродовж травня-жовтня 1918 року вела надзвичайно важкі та безплідні переговори з російською делегацією, яку очолювали X. Раковський та Д. Мануїльський. Ця російська делегація одночасно виконувала функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській державі

[35, с 261].

Упродовж 1918 року в Києві мали свої дипломатичні, консульські та військові представництва 25 держав світу (країни Четвірного Союзу, Польща, Дон, Азербайджан, Грузія, Фінляндія, Кубань, Румунія та інші держави).

Міністрами закордонних справ у ті складні й непевні часи були О. Шульгин, В. Голубович, В. Чехівський, Д. Дорошенко, які в міру своїх знань, а ще важливіше — реальних можливостей, формували і спрямо­вували дипломатичну службу молодої української держави.

Другий республіканський уряд — Директорія — що прийшов на зміну гетьману П. Скоропадському, незважаючи на ще складніші умови

Зо

Розділ 1

Дипломатичний протокол — політичний інструмент дипломатії 31

роботи, спричинені постійною зміною дислокації уряду, продовжував дипломатичну діяльність. Саме в цей час відбула українська делегація, яка одночасно виконувала роль напівофіційного дипломатичного пред­ставництва України у Франції, на Паризьку мирну конференцію.

Скеровано дипломатичні місії, крім тих країн, де вони були засно­вані раніше, до Великобританії, США, Італії, Греції, Бельгії та Нідер­ландів, Данії, Ватикану, Естонії, Латвії і Литви, Чехословаччини.

У більшості цих країн українські дипломатичні та консульські уста­нови, посли та консули фігурували у списках дипломатичного корпусу, користувалися дипломатичним імунітетом та привілеями, окреслени­ми міжнародним правом, а у низці інших країн їхній статус був напів­офіційним або тільки толерованим.

Головною метою діяльності українських диппредставництв було добиватися від урядів країн перебування визнання української держави (що в ті часи було дуже нелегкою справою, зважаючи на консерватизм правителів провідних країн тогочасного світу), одержання матеріаль­ної допомоги і моральної підтримки у боротьбі проти своїх захланних сусідів — Росії та Польщі.

Українські диппредставництва вели активну інформативну і видав­ничу діяльність, допомагали українським полоненим у поверненні до­дому, захищали їхні інтереси у країнах перебування.

У листопаді 1918 року було проголошено утворення Західноукраїн­ської Народної Республіки, уряд якої також велику увагу приділяв за­кордонній політиці, спрямувавши її на встановлення і зміцнення зв'язків з наддніпрянською УНР та визнання ЗУНР іншими державами, пере­дусім Антантою. Дипломатичні представництва ЗУНР були створені в Австрії, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, Італії, Югославії, спе­ціальні місії послані до Канади, США, Бразилії, де проживала україн­ська еміграція. Спеціальну делегацію скеровано на Празьку мирну кон­ференцію. Існування двох паралельних дипломатичних місій УНР і ЗУНР характеризувалося непоганою співпрацею, хоча інколи доходи­ло до непотрібної конкуренції і непорозумінь.

Дипломатичні відносини між ЗУНР та УНР були оформлені підпи­саним 1 грудня 1918 року спеціальним договором і зумовили проголо­шення 22 січня 1919 року злуки цих двох на той час українських держав. Після втрати незалежності 1920 року українська дипломатична служ­ба почала занепадати. До цього призвів, з одного боку, брак коштів на її

утримання, а з іншого — частина держав почала визнавати УРСР та встановлювати з нею дипломатичні відносини, і, як писав О. Шульгин, " Європа вже на всіх парах неслася до зближення економічного і полі­тичного з червоною Москвою" [17].

Підсумовуючи цей надзвичайно бурхливий і складний період в історії Української держави, слід зазначити, що саме тоді в політичне життя Європи почала активно входити українська дипломатія, заявляючи перед усім світом про існування у центрі Європи великого народу зі своєю тисячолітньою історією, народу, який на століття викреслили зі сторінок Історії сусіди, але він ще не загинув, не асимілювався, а знову заявляв про свої національні і державницькі устремління. І хоча в 1917— 1923 роках українці програли битву за свою незалежність і самостій­ність, еліта всього світу довідалася про українську проблему, почала розуміти її значення для долі Європи та світу. Пророче писав у той час перший міністр закордонних справ УНР О. Шульгин: " Багато перейде часу, ріжнихпертурбацій зазнає Європа, багато помилок наробить вона, але свого мусимо чекати і до свого йти твердо. Історія визволення наро­ду не робиться ні в один день, ні в два роки. Шлях, скерований на Захід, є вірний шлях. Шлях цей скерований не на одну Польщу чи Румунію, як це хтять нав'язати нам наші противники, а на цілу Західну Європу. По цьому шляху мусимо йти" [9].

У період між Першою та Другою світовими війнами українська дип­ломатія в еміграції для захисту українських прав активно використову­вала Лігу Націй. Дипломати викривали радянську політику, спрямова­ну на знищення українського народу (голодомори, репресії, примусові та каторжні роботи); однозначно виступали за права української мен­шини в Польщі, Чехословаччині, Румунії; намагалися об'єднувати свої зусилля у боротьбі проти більшовицького режиму з представниками кав­казьких та середньоазійських народів. 10 травня 1934 року відбулося установче засідання Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України, на якому були присутні Г. А. Атам-Алібеков та М. Я. Мехтієв (Азербайджан), Г. А. Чхенкелі (Грузія), Г. І. Чулік (Північний Кавказ), Г. М. Нокайогли (Туркестан), О. Шульгин та І. Косенко (Україна).

" У нашій боротьбі за свободу і демократію, — писав О. Шульгин, — ми розраховуємо на наші власні сили, на сили наших пригнічених на­родів, щоб досягти одного ідеалу: свободи". Щирий друг України, пред­ставник уряду Фінляндії в Києві в часи УНР та Гетьманату, професор

Розділ 1

Герман Гумерус 1920 року писав: " Європа мусить зрозуміти, що Україн­ської держави не знищено, хоч її територія занята Москалями. Великі Держави мусять числитися з Українською державою як з фактом, бо основи сеї держави є географічно відметена територія, етнографічний нарід і ясна свідомість сего народу існують і будуть існувати. Зверхніх фактів сили у нас ще немає, але ми їх пізній ще добудемо. Як колись знов скине Україна чуже ярмо, то певно пригадає собі, котрі-то народи і держави в тяжкий для неї час були їй приязними, а котрі ворожими" [35, с 77].

Ситуація дещо змінилася після закінчення Другої світової війни. 1944 року створюється Комісаріат у закордонних справах УРСР, який 1946 року реорганізовано у Міністерство закордонних справ. Україна стає членом ООН, бере участь у роботі багатьох міжнародних органі­зацій, підписує міжнародні договори. 1957 року засновано постійне пред­ставництво УРСР при ООН.

Якісно новий етап в історії дипломатичної служби України озна­менувало проголошення 24 серпня 1991 року Верховною Радою Украї­ни " Акта про незалежність України". Після грудневого референдуму 1991 року розпочався активний процес визнання України як незалеж­ної держави і встановлення диломатичних відносин. Сьогодні Україну визнали понад 150 держав світу, з абсолютною більшістю з них вста­новлено дипломатичні відносини.

Отже, на всіх етапах тисячолітньої історії людства, як і в історії нашої Української держави, від княжих часів і до сьогодення, дипломатичний протокол і етикет були присутніми і практично застосовувалися у відно­синах між державами та їхніми володарями, хоча своє юридичне офор­млення отримали лише після Віденського конгресу на початку XIX ст.