Т. Вортон

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 189

Принц Джон давав розкішний бенкет у замку Ашбі. Це був не той будинок, величні

руїни якого й понині цікавлять мандрівників, — цей збудували значно пізніше лордом

Гастингсом, обергофмайстром англійського двору, однією з перших жертв тиранії

Ричарда III; втім, цей лорд більше відомий як особа, виведена на сцену Шекспіром, ніж

славою історичного діяча.

На ту пору замок і містечко Ашбі належали Роджеру де Квінсі, графу Вінчестеському,

який вирушив разом із Ричардом у Палестину. Принц Джон захопив його замок і без

докорів сумління розпоряджався його майном. Бажаючи засліпити всіх своєю гостинністю

і пишнотою, він наказав приготувати якомога розкішніший бенкет.

Постачальники принца, за будь-якої зручної нагоди користуючись повноваженнями

короля, спустошили всю околицю. Скликали безліч гостей. Принц Джон, усвідомлюючи

необхідність здобути популярність серед місцевого населення, запросив кілька знатних

саксонських і данських родин, а також місцевих нетитулованих шляхтичів. Щодня

зневажувані та гноблені сакси завдяки своїй чисельності могли стати грізною силою під

час заворушень, що насувалися, і тому, з політичних міркувань, необхідно було

заручитися підтримкою їхніх керманичів.

У зв’язку з цим принц мав намір повестися зі своїми гостями саксами з незвичайною

люб’язністю. Не було людини, яка могла б із такою готовністю, як принц Джон, підкоряти

свої почуття корисливим інтересам, але властиві йому легкодумство й запальність раз

у раз руйнували та зводили нанівець усе, що його лицемірство встигало завоювати.

У цьому сенсі особливо показовим було його поводження в Ірландії, куди послав його

батько, Генріх II1, з метою завоювання симпатій жителів цієї країни, яка тільки-но

приєдналася до Англії. Ірландська шляхта намагалася віддати юному принцові всілякі

почесті, висловити вірнопіддані почуття й прагнення до миру. Замість того, щоб люб’язно

поставитися до ірландських ватажків, які зустріли його, принц Джон та його почет не

могли утриматися від спокуси посмикати їх за довгі бороди. Така поведінка, зрозуміло,

жорстоко образила шляхетних представників Ірландії й фатальним чином вплинула на

ставлення цієї країни до англійського панування. Потрібно пам’ятати про цю

непослідовність, властиву принцові Джону, щоб зрозуміти його дії на бенкеті.

Дотримуючись рішення, прийнятого у розважливішу хвилину, принц Джон зустрів

Седрика й Ательстана з винятковою ввічливістю і висловив тільки жаль, але не гнів, коли

Седрик вибачився й повідомив, що леді Ровена через нездужання не могла прийняти

люб’язного запрошення принца. Седрик і Ательстан були в традиційному саксонському

одязі. Їхні костюми, пошиті з дорогої тканини, зовсім не були потворні, але за своїм кроєм

1 Генріх II (1133–1189) — англійський король, правнук Вільгельма Завойовника.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 190

вони так відрізнялися від модного вбрання інших гостей, що принц і Вальдемар Фіцурс,

побачивши саксів, насилу втрималися від сміху. Однак, з погляду здорового глузду,

коротка й припасована до тіла туніка та довгий плащ саксів були гарнішими й зручнішими

за костюми норманів, які складалися з широкого й довгого камзола, настільки просторого,

що він більше нагадував сорочку або каптан візника, поверх якого надягався короткий

плащ. Плащ цей не захищав ані від дощу, ні від холоду та лише на те й годився, щоб на

нього нашивали стільки дорогого хутра, мережив і коштовних каменів, скільки вдавалося

вмістити тут кравцеві. Карл Великий1, за царювання якого ці плащі ввійшли у вжиток, був

уражений їхньою безглуздістю. «На Бога, — допитувався він, — до чого ці куці плащі?

У ліжку вони вас не прикриють, на коні не захистять од вітру та зливи, а коли ви сидите,

не вбережуть ніг від дощу та морозу».

Проте короткі плащі досі були в моді на той час, особливо при дворах принців із дому

Анжу. Вони були доволі поширені й серед почту принца Джона. Не дивно, що довгі

мантії — верхній одяг саксів — здавалися тут дуже смішними.

Гості сиділи за столом, що вгинався від смачних страв. Численні кухарі, які

супроводжували принца, прагнучи якнайбільш урізноманітнити страви, що подаються до

столу, примудрялися так їх приготувати, що вони набували неймовірного вигляду, на

кшталт того, як і нині майстри кулінарного мистецтва доводять звичайні їстівні припаси

до повної невпізнанності. Крім їжі домашнього приготування, тут було чимало

витончених страв, привезених із чужих країв, масних паштетів, солодких пирогів

і крупчастого хліба, що подавався лише за столом у найзнатніших осіб. Бенкет увінчався

найкращими винами, як заморськими, так і місцевими.

Норманське дворянство, звичне до розкошів, було досить помірковане в їжі й питві.

Воно охоче віддавалося задоволенню добре попоїсти, але надавало перевагу вишуканості,

а не кількості з’їденого. Нормани вважали зажерливість і пияцтво прикметою

переможених саксів і вважали ці якості властивими нижчій породі людей.

Однак принц Джон і його поплічники самі були схильні до надмірностей щодо цього.

Як відомо, принц Джон через те й помер, що об’ївся персиками, запиваючи їх молодим

пивом. Але він, у всякому разі, був винятком серед своїх співвітчизників.

Із лукавою зверхністю, лише зрідка таємниче переморгуючись, норманські лицарі

й дворяни дивилися на нехитре поводження Седрика й Ательстана, які не звикли до таких

бенкетів. І поки їхні вчинки були предметом глузливої уваги, ці не навчені гарним

манерам сакси кілька разів погрішили проти умовних правил, встановлених для добірного

1 Карл І Великий (747–814) — король Франків, імператор Священної Римської імперії, який зміцнив і

розширив державу Франків, долучивши до неї майже всю територію сучасної Західної Європи.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 191

товариства. Тим часом, як відомо, людині незрівнянно легше прощаються серйозні гріхи

проти вихованості або навіть проти моральності, ніж незнання найменших приписань

моди або світських манер. Седрик після миття рук обтер їх рушником, замість того щоб

обсушити, витончено помахавши ними в повітрі. Це здалося присутнім набагато

смішнішим за те, що Ательстан самотужки ум’яв величезний пиріг, начинений

__________найвишуканішою заморською дичиною. Та коли після перехресного допиту з’ясувалося:

конінгсбурзький тен (чи Франклін, як звали його нормани) не мав жодної гадки про те, що

саме він проковтнув, і приймав начинку пирога «карум» за м’ясо жайворонків і голубів,

тоді як насправді це були пташки-вівсянки й солов’ї, його невігластво спричинило значно

більше глузувань, ніж виявлена ним ненажерливість.

Довгий бенкет нарешті скінчився. За круговою чарою гості розговорилися про подвиги

минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, який

відмовився від заслуженої слави, і про доблесного Айвенго, який купив перемогу

настільки дорогою ціною. Про все говорилося з військовою прямотою, жарти та сміх

лунали по всьому залу. Лише принц Джон сидів, журно посупившись; видно було, що

якась важка турбота лягла на його душу. Лише іноді під впливом свого почту він на

хвилину змушував себе зацікавитися навколишнім. У такі хвилини він хапав зі столу

келих з вином, перехиляв його і, щоб поліпшити гумор, долучався до загальної розмови,

нерідко невлад.

— Цей келих, — казав він, — ми піднімемо за здоров’я Вілфреда Айвенго, героя

нинішнього турніру. Ми шкодуємо, що рана зашкодила його участі в нашому бенкеті.

Нехай же всі вип’ють разом зі мною за його здоров’я. Особливо ж Седрик Ротервудський,

поважний батько сина, який подає великі надії.

— Ні, мілорде, — заперечив Седрик, встаючи й ставлячи назад на стіл недопитий

келих, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який ослухався моїх наказів

і відрікся від звичаїв і традицій пращурів.

— Не може бути! — вигукнув принц Джон з добре розіграним здивуванням.— Чи

можливо, щоб такий доблесний лицар був непокірливим і негідним сином?

— Так, мілорде, — відповів Седрик, — Вілфред такий. Він залишив рідну домівку та

приєднався до легковажних шляхтичів, які становлять двір вашого брата. Там він

і навчився наїзницьких фокусів, які ви так високо цінуєте. Він покинув мене всупереч

забороні. У дні короля Альфреда такий вчинок називався б непослухом, а це вважалося

злочином, що каралося вельми суворо.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 192

— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття.— Вже

якщо ваш син зв’язався з моїм бідолашним братом, то немає сенсу запитувати, де й від

кого він навчився неповаги до батьків.

І це казав принц Джон, навмисно забуваючи, що зі всіх синів Генріха II саме він

найбільше вирізнявся своєю непокірливою вдачею й невдячністю щодо батька.

— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — що мій брат мав намір подарувати

своєму улюбленцеві багатий маєток.

— Він так і зробив, — відповів Седрик.— Однією з головних причин моєї сварки

з сином і була його принизлива згода прийняти на правах васала саме ті маєтки, якими

його праотці володіли по праву, незалежно ні від чиєї волі.

— Тож ви не заперечуватимете, добрий Седрику, — сказав принц Джон, — якщо ми

закріпимо цей маєток за особою, якій не буде кривдно прийняти землю в подарунок від

британської корони. Сер Реджинальд Фрон де Беф, — продовжував він, звертаючись до

барона, — сподіваюся, ви зумієте утримати за собою добрий баронський маєток Айвенго.

Тоді сер Вілфред не викличе на себе вдруге батьківського гніву, знову вступивши

у володіння ним.

— Клянуся святим Антонієм, — відповів чорнобривий богатир, — я згоден, щоб ваша

високість зарахували мене в сакси, якщо Седрик, або Вілфред, або навіть найродовитіший

англієць зуміє відібрати в мене маєток, який ви хочете мені подарувати!

— Годі, сер барон, — мовив Седрик, скривджений цими словами, у яких виявилося

звичайне презирство норманів до англійців, — якби кому здумалося назвати тебе саксом,

це була б для тебе велика й незаслужена честь.

Фрон де Беф хотів був заперечити, але принц Джон із властивими йому легкодумством

і брутальністю перебив його.

— Гаразд, добродії, — сказав він, — шляхетний Седрик цілком має рацію: їхня порода

має першість перед нашою як довжиною родовідних списків, так і довжиною плащів.

— І в ратному полі вони теж біжать попереду нас, — помітив Мальвуазен, — як олень,

гнаний собаками.

— їм не слід іти попереду нас, — сказав пріор Еймер.— Не забудьте їхню перевагу

в обходженні і знанні манер.

— А також їхню помірність у їжі й тверезе поводження, — додав де Брасі, забувши, що

йому обіцяли саксонську наречену.

— І мужність, якою вони вирізнялися під Гастингсом1 та в інших битвах, — зауважив

Бріан де Буагільбер.

1 Битва під Гастингсом — 14 жовтня 1066 року норманські війська герцога Вільгельма (якого пізніше

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 193

Поки придворні з люб’язною посмішкою навперебій витончено глузували, обличчя

Седрика багровіло від гніву, і він з люттю переводив погляд з одного кривдника на

іншого, наче образи, яких йому завдавали настільки швидко, позбавляли його можливості

відповісти на кожну окремо. Немов зацькований бик, оточений своїми мучителями, він,

здавалося, не міг одразу вирішити, на кому з них зірвати свою злість.

Нарешті, задихаючись від сказу, він звернувся до принца Джона, головного

призвідника отриманих образ.

— Які б не були недоліки й вади нашого племені, — сказав він, — кожен сакс визнав би

себе зганьбленим, якби у своєму будинку допустив таке ставлення до беззахисного гостя,

яке ваша високість дозволили собі сьогодні. А крім того, якими б не були хиби, що їх

припустилися наші пращури в битві під Гастингсом, про це варто було б помовчати

тим, — (тут він кинув оком на Фрон де Бефа й тамплієра), — кого за останні кілька годин

не раз і не два вибили з сідла списом сакса.

— На Бога, кусючий жарт! — вигукнув принц Джон.— Як вам це подобається,

добродії? Наші саксонські піддані удосконалюються в дотепності й хоробрості. От які

прийшли часи! Що скажете, мілорди? Клянуся сонцем, чи не краще вже нам сісти на

кораблі та вчасно забиратися назад, у Нормандію?

— Це зі страху перед саксами! — підхопив де Брасі зі сміхом.

— Нам нетреба іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб цих кабанів приперти до

стіни.

— Досить жартувати, добродії лицарі, — сказав Фіцурс.— А вашій високості настав час

запевнити поважного Седрика, що в таких жартах жодної образи для нього немає, хоча

наше зубоскальство й може видатися образливим незвичній людині.

— Образи? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим.—

Сподіваюся, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи

гостеві. Ну ось, я знову наповнюю келих і п’ю за здоров’я самого Седрика, якщо він

відмовляється пити за здоров’я свого сина.

І знову пішла по колу заздоровна чара, супроводжувана лицемірними промовами

придворних, які, однак, не справили на Седрика бажаної дії. Хоча від природи він був не

дуже тямущий, але все-таки мав непогану інтуїцію, щоб не піддатися на всі ці

люб’язності. Він мовчки вислухав наступний тост принца, проголошений «за здоров’я

сера Ательстана Конінгсбурзького», і випив разом з усіма.

назвали Вільгельмом Завойовником) розбили англосаксонське військо короля Гарольда і поклали початок

царюванню норманів в Англії.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 194

Сам Ательстан лише вклонився у відповідь на зроблену йому честь і одним духом

перехилив величезний келих.

— Ну, добродії, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина починало шуміти

в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам. Тепер їхня черга відплатити нам

люб’язністю. Поважний тане, — вів далі він, звертаючись до Седрика, — чи не зможете ви

назвати нам такого нормана, ім’я якого найменше вам неприємне? Якщо воно все-таки

залишить після себе неприємний смак на ваших губах, то ви заглушите його добрим

келихом вина.

Фіцурс підвівся зі свого місця й, зупинившись за кріслом Седрика, шепнув йому, що

він не повинен втрачати зручної нагоди відновити добру згоду між обойма племенами,

назвавши ім’я принца Джона.

Сакс нічого не відповів на цю дипломатичну пропозицію, а натомість, підвівшись зі

свого місця й наливши повну чару вина, звернувся до принца з такою промовою:

— Ваша високість висловили охоту, щоб я назвав ім’я нормана, гідного згадування на

нашому бенкеті. Для мене це досить важке завдання: однаково що рабу оспівати свого

повелителя або переможеному, який переживає тяжкі наслідки завоювання, вихваляти

свого переможця. Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих

і вищого за званням, кращого й шляхетного представника свого роду. Якщо ж хто-небудь

відмовиться визнати разом зі мною його цілком заслужену славу, я назву того брехуном

і безчесною людиною й готовий відповісти за це власним життям. Піднімаю мій келих за

Ричарда Левине Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс закінчить свою промову проголошенням його

імені, здригнувся, почувши ім’я ображеного ним брата. Він машинально підніс до губ

келих із вином, але негайно поставив його на стіл, бажаючи подивитися, як

поводитимуться після цього несподіваного тосту його гості. Не підтримати тост було,

мабуть, так само небезпечно, як і приєднатися до нього. Старші й досвідченіші придворні

зробили так само, як принц, тобто піднесли келих до губ і поставили його назад. Молодші,

чиї шляхетні почуття ще не зазнали викривлень, вигукнули: «За здоров’я короля Ричарда!

За його якнайшвидше повернення до нас!» Деякі, у тому числі Фрон де Беф і тамплієр,

зовсім не торкнулися своїх келихів, причому обличчя їхні не виражали похмурого

презирства. Однак ніхто не насмілився відкрито заперечити проти тосту на честь

законного короля.

Насолодившись своїм торжеством, Седрик звернувся до свого супутника:

— Ходімо, шляхетний Ательстане, — сказав він.— Ми пробули тут досить довго,

відплативши за люб’язність принца Джона, який запросив нас на свій гостинний бенкет.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 195

Хто ж побажає ближче познайомитися з нашими простими саксонськими звичаями,

ласкаво просимо до нас, під дах наших батьків. На королівський бенкет ми досить

надивилися. Досить із нас норманської чемності.

З цими словами він підвівся і вийшов із зали, а за ним пішли Ательстан та деякі інші

гості сакси, які також вважали себе ображеними знущанням принца Джона та його

наближених.

— Клянуся кістками святого Фоми, — сказав принц Джон, коли вони пішли, — ці

саксонські опецьки сьогодні вирізнилися на турнірі й з бенкету пішли переможцями!

— Conclamatum est, poculatum est, 1— сказав пріор Еймер, — тобто випили ми досить,

покричали вдосталь — час дати спокій нашим келихам.

— Мабуть, чернець збирається сповідати на ніч яку-небудь красуню, що так поспішає

вийти з-за столу, — сказав де Брасі.

— Ні, помиляєтеся, сер лицар, — відповів абат, — мені необхідно сьогодні ж вирушити

додому.

— Починають розбігатися, — пошепки сказав принц, звертаючись до Фіцурса.—

Заздалегідь злякалися! І цей підлий пріор перший зрікається мене.

— Не переймайтеся, мілорде — мовив Вальдемар, — я наведу йому такі доводи, з яких

він сам збагне, що варто приєднатися до нас, коли ми зберемося в Йорку… Сер пріор, мені

потрібно поговорити з вами наодинці, перш ніж ви сядете на коня.

Тим часом інші гості швидко роз’їжджалися. Зосталися тільки особи, які належали до

партії принца, та його слуги.

— Ось результат ваших порад, — сказав принц, гнівно звернувшись до Фіцурса.— За

моїм власним столом мене висміяв п’яний саксонський дурень, і на саме ім’я мого брата

люди розбігаються від мене, як від пранцюватого!

— Потерпіть, мілорде, — сказав радник, — я б міг заперечити ваше обвинувачення,

пославшись на те, що ваша власна легковажність зруйнувала мої плани й потягнула вас за

межі розсудливої обережності. Але тепер не час докоряти одне одному. Де Брасі

і я негайно виїдемо до цих нерішучих страхополохів і намагатимемося довести їм, що

вони вже задалеко зайшли, щоб відступати.

— Нічого з цього не буде, — сказав принц Джон, крокуючи по кімнаті в сильному

збудженні, якому почасти сприяло й випите ним вино.— Вони вже бачили на стіні

написані письмена; помітили на піску сліди левової лапи; чули левине ревіння, що

наближається і страхає ліс. Тепер ніщо не воскресить їхньої мужності.

1 Дослівно «його покликали» (лат.) — у давніх римлян була традиція тричі кликати померлих на ім’я, і коли

вони тричі не відгукувалися, то констатувалася смерть.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 196

— Дай Боже, щоб сам він не злякався, — шепнув Фіцурс до де Брасі.— Від самого імені

брата його трясе як у лихоманці! Погано бути радником у принца, якому бракує твердості

й сталості як у добрих, так і в лихих справах.