Повернення хрестоносця

Здійснив герой лицарський чин —

Вертає з Палестини він.

Під тягарем хреста не впав,

Хоча сліди страшних забав

Лишились на його щиті,

Який він кидає до стіп

Своєї леді — й біля стін

Світлиці вже співає він:

«Чарівна леді! Лицар твій

Важкі роки в землі чужій

Провів, а статків не набув,

З чим виїхав — із тим вернув:

Сталевий меч і гострий спис

Крізь сутички усі проніс…

Відзнаки ж ліпше не знайти.

Ніж Теклі усміх золотий!

Чарівна леді! Лицар твій

За усміх бився осяйний!

Поміж вродливиць при дворі

Твоя краса мов жар горить.

Співа баладу менестрель,

Сурмить сурмач гримливу трель:

Герой задля очей ясних

Під Аскалоном переміг!

Чарівна леді! Усміх твій

Завиграшки здолав міцний

Лицарський меч, який лишив

Півсотні мусульманських вдів.

Погляньте, кучері які!

А ніжна білина руки!

За них не зле лягти від ран

Й пустити кров магометан.

Чарівна леді! На ім’я

Мене ніхто не знає — я

Свої звитяги у борні

До ніг кладу тобі одній.

Під сонцем Сирії засмаг

Твій лицар, і йому зима

Північна серце холодить…

Його б коханням розтопить!»

Поки тривав спів, самітник поводився, немов записний критик нашого часу, присутній

на прем’єрі нової опери. Він відкинувся на спинку крісла, замружився й то злегка вертів

пальцями, то розводив руками або тихо помахував ними в такт музиці. При деяких

переходах мелодії, коли на його навиклий смак здавалося, що голос лицаря недостатньо

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 211

високий для виконання, він сам приходив йому на допомогу й підтягував. Коли балада

була проспівана до кінця, самітник рішуче заявив, що пісня гарна й проспівана відмінно.

— Тільки от що я тобі скажу, — сказав він.— На мою думку, мої земляки сакси задовго

водилися з норманами й стали на їхній манер складати сумні пісеньки. Ну навіщо добрий

лицар їхав з дому? Невже він думав, що кохана в його відсутність не вийде заміж за його

суперника? Поза всяким сумнівом, вона не звернула анінайменшої уваги на його серенаду,

або як це у вас називається, тому що його голос для неї — однаково що завивання кота

в канаві… А втім, сер лицар, п’ю за твоє здоров’я й за успіх усіх вірних коханців… яким

ти, боюся, не є, — додав він, зауваживши, що лицар, котрий відчув шум у голові від

невпинних узливань, наповнив свою чару не вином, а водою з глечика.

— Як же, — сказав лицар, — чи не ти мені казав, що це — вода із благословенного

джерела твого заступника, святого Дунстана?

— Так-бо воно так, — відповів самітник, — він хрестив у ньому язичників цілими

сотнями. Лише я ніколи не чув, щоб він сам пив цю воду. Всьому своє місце й своє

призначення в цьому світі. Святий Дунстан, вірно, незгірш нашого знав привілеї веселого

ченця.

З цими словами він узяв арфу й побавив гостя примітною пісенькою, запозичивши для

неї відомий хоровий мотив стародавніх англійських балад деррі-даун. Ці пісні, як

припускають, походять із сивої давнини, давнішої, ніж епоха семи держав англів і саксів;

їх співали в часи друїдів, прославляючи жреців, коли ті йшли в ліс по омелу.