Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основними метолами дослідження мови є описовий,порівняльно-історичний, зіставний і структурний.






Описовий метод. Мета -дати точний і повнийопис мовних одиниць. Суть – інвентаризаціяя та систематизаціяя мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну системуякоїсьмови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки.Ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й
шумні, шумні - на дзвінкі й глухі). Цей методмає велике практичне значення, пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створеноописові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод. Об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. Головне завдання - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці - звуки, слова, їх форми і значення.

Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний - до минулого, яке не засвідчене писемними документами. На основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. На основі порівняльно-історичного методу: історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод. Об’єктом є вивчення різних мов - споріднених і неспоріднених. Мета - шляхом зіставленнявиявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні)риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. Наприклад, зіставлення дієслова в українській і англійській мовах виявитьнаявність в українській мові категорії виду (доконаного інедоконаного) і відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника - наявність в англійській мові категоріїозначеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в українській мові.Практичне застосування зіставний метод знайшов у теоріїтапрактиці перекладу і в методиці викладання іноземнихмов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.

Структурний метод. Він застосовується при дослідженніструктури мови, а його метою є пізнання мови як цілісноїфункціональної структури, елементи якої співвіднесені йпов'язані строгою системою відношень і зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження - дистрибутивній, безпосередніхскладників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз (" розподіл"). Опирається на положення про те, що різні мовні елементи мають різне оточення (дистрибуцію). Оскільки оточення кожного елемента є своєрідним, специфічним, неповторним, то на його (оточення) основі можна докладно вивчити досліджуваний мовний елемент. Маючи текст, ми можемо вивчати дистрибутивні властивості мовної одиниці (звука, морфеми, слова), навіть не знаючи, як вона вимовляється і що вона означає. У невідомому тексті на основі дистрибуції можна визначити межі слова, відокремити основу ви закінчення (закінчення в тексті буде частіше траплятися, ніж основа), визначити суфікси, префікси, голосні та приголосні звуки.

Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу.

Аналіз за безпосередніми складниками. В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.

Трансформаційний аналіз. Його суть - основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає якусь трансформацію, а інша- ні, то такі одиниці належать до різних класифікаційних рубрик. Трансформаційний аналіз знайшов практичне застосування в прикладній лінгвістиці, особливо в автоматичному перекладі й у викладанні рідної та іноземної мов.

Компонентний аналіз. Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні значення слова на його елементарні смисли, які називають семами, або компонентами. Ці компоненти - своєрідні атоми значення. Компонентний аналіз виявився дуже корисним для укладання тлумачних словників: за його допомогою кожне значення слова отримує вичерпне і несуперечливе тлумачення.

Крім розглянутих, у лінгвістиці застосовують соціолінгвістичні, психолінгвістичні, математичні та ін.. методи.

5. Система і структура мови

Будь-яка мова є відкритою складною системою. Система - це сукупність взаємоповязаних і взаємозумовлених елементів. За своїм складом системи бувають однорідні (гомогенні) й неоднорідні (гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна система: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи). За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кількістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в українській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голосних фонем тощо). Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних елементів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціонування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її.

Особливістю кожної системи є те, що всі її компоненти взаємоповязані, а, отже, вилучення будь-якого компонента руйнує усталений порядок.

Система в свою чергу має структуру - особливий спосіб організації системи, її внутрішню будову.

Мова як система має " чотириярусну ", або чотирирівневу будову:

1. фонологічний рівень - найнижчий рівень організації, головна функц. одиниця - фонема

2. морфологічний - гол. одиниця - морфема

3. лексико-семантичний - гол. одиниця - слово

4. синтаксичний - г.о. - речення

Рівні мови — деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, сёла — села, англ. foot — feet, нім. Vogel — Vogel тощо. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).

«Синхронія і діахронія»

Всі ми знаємо, що явище мови є стабільне. Але важко не помітити, що мова відрізняється в різні періоди її розвитку. (мова Київської Русі і СУЧ) З цього слідує, що мова – одночасно життєва діяльність і продукт минулого.

Отже, існує два підходи до вивчення мови: на певному часовому зрізі, і вивчення мови в її історичному розвитку. Для позначення цих підходів використовують два поняття: синхронія і діахронія.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку (горизонтальна вісь)

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує описове мовознавство. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії. Для чого? Створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов.

Діахронія – історичний розвиток мови (вертикальна вісь)

Історичне мовознавство – вивчення мови у часі (діахронічний підхід)

Варто зазначити, що кожне мовне явище має свою історію і своє місце в системі мови. Тому для повного вивчення мови важливий і діахронічний і синхронічний підхід.

#6.

Мова - суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації.

Мова виникла в процесі становлення самої людини як суспільної істоти, в процесі спільної трудової діяльності людей. Передумовами виникнення мови були здатності видавати звуки та здійснювати рухи, які виступали способом спілкування, засобом задоволення потреби обмінюватися думками, пізнавати властивості предметів і явищ.

Мова - суспільне явище, найважливіший засіб влаштування людських стосунків. За її допомогою люди здатні порозумітися, здійснюють обмін думками, набувають знань, передають їх нащадкам, мають змогу організувати спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Комплекси звуків мови, що позначали певні об'єкти, набували певного значення, ставали спільним для людей засобом обміну думками. Мова є системою знаків соціального походження, яка утворилася і сформувалася впродовж історичного розвитку діяльності людини.

Слово як одиниця мови має два аспекти - зовнішній, звуковий (фонетичний) і внутрішній, змістовий (семантичний). Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку.

Єдність цих двох аспектів (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова - це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей.

Слово суміщає функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалося, узагальнювалося, надавалося новим об'єктам. Внаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку мови.

Головні складові мовної системи - її словниковий склад і граматична будова.

Словниковий склад - це сукупність слів кожної окремої мови. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: чим багатший і різноманітніший словник, тим багатша і різноманітніша мова.

Практичне вживання мови включає активний словник, тобто слова, якими людина користується для висловлення своїх думок, спілкуючись з іншими людьми, і пасивний - ті слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але рідко їх вживає.

Обсяг і характер активного і пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри опанування мови, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад сам по собі ще не становить мови. Для того щоб з допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Це забезпечує граматична будова мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно узгодити, щоб точно передати зміст думки. Граматика мови формує правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) і цим дає змогу висловлювати поняття та судження, складати уявлення про предмети та явища, їх різноманітні ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, воно завжди співвідноситься з означуваними ним певними об'єктами та явищами дійсності. Фіксація в слові об'єктивної дійсності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх вияву визначає сигніфікативну (означувальну) функцію мови.

Граматична будова мови - функція, зумовлена потребами спілкування та розвитком вираження змісту предмета у формі інформаційних структур. Вона - можливість формулювати думки і передавати зміст повідомлення.

Описані раніше головні елементи і функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, коли відбувається мовлення між людьми.

Мова і мовлення — поняття не тотожні.

Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування.

Залежно від віку, характеру діяльності, середовища існування людини її мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що люди говорять однією мовою.

Так, у однієї людини мовлення образне, яскраве, виразне, переконливе, а в другої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Це вже свідчить про відмінності у володінні мовою.

Кожній людині притаманні свій індивідуальний стиль мовлення, відмінності в артикуляції звуків, інтонації, логічній виразності. Отже, кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З іншого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення тлумачиться і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв'язувати мнемонічні або розумові завдання. У таких випадках мовлення може набувати форми мовного акту, що є складовим елементом іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової або навчальної.

Мова - це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

Фізіологічним підґрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку. Подразниками для нього є слова, " сигнали сигналів" (І. П. Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово має три форми вираження: слово почуте, слово побачене, слово вимовлене. Функціонування його пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин:

1) легенів, бронхів, трахеї;

2) гортані;

3) глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язика, зубів і губ.

Кожен з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мовлення.

Діяльність периферійного мовленнєвого апарату - зона впливу кори великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зони кори репрезентовані кількома аналізаторами, що взаємодіють і координаційно пов'язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за своєю природою акт здійснюється за участю другої сигнальної системи та в тісному взаємозв'язку з першою сигнальною системою.

#7. Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Мислення і мова виникають і розвиваються одночасно.

Мислення у власному розумінні слова без мови неможливе. Абстрактне мислення — це мовне, словесне мислення.

Мова — необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогою мови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюється формування узагальненої думки.

Мова дає змогу закріплювати й зберігати набуті людьми знання, передавати їх із покоління в покоління, використовувати у практичній діяльності і в подальшому пізнанні дійсності всю суму знань, нагромаджених людством,

Перебуваючи в єдності, мислення й мова нетотожні, це різні соціальні явища. Мова — звукова матеріальна оболонка думки, мова — означає мислення — віддзеркалює об'єктивну реальність. Мова — засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якого народу.

Мислення вивчається формальною логікою, а мова — предмет мовознавства. Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення

об'єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі,

які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чуттєве

сприйняття не дає повного відображення дійсності. Мислення, оперуючи

найвищими абстракціями, переборює обмеження чуттєвого сприйняття й

повнокровно відтворює дійсність.

На думку сучаснихучених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-образне, технічнеі поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах. Чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищихтварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі твариникористуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці методами— дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експериментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тимиметодами, які використовує людина. Вони різняться лише ступенем свогорозвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризуєвласне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчихтварин.Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльностілюдини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нормальне мислення може протікати лише за безпосередньої участіяк першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участікожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи нали другої сигнальної системиможуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можутьбути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жести двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чують. Інші, власне жестові знаки, незіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадуватипозначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим(ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складнішеперевести їх у слова.Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать ітакі факти: 1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створюватипоняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретнихпредметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо); 2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне; 3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне; 4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові.

 

На базі природних мов виникли штучні мови науки.

Природні, або національні, мови — це звукові (мова), а пізніше і графічні (письмо) інформаційні знакові системи в кожній нації, що історично склалися.

Штучні мови — це спеціально створені мови. На відміну від природних ці мови конструюються цілеспрямовано для міжнародного спілкування (напр., інтерлінг, есперанто), автоматичної обробки інформації за допомогою ЕОМ (мови програмування, машинні мови), запису інформації (інформаційні мови), для вирішення інших завдань у галузі науки і техніки.

Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їхгенетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появізвукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і вфілогенезі (в історії виду). Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але незлиті в одне, певною мірою автономні і мають свої специфічні риси, яківимагають спеціального вивчення.

 

№8 Проблема походження мови є дуже складною. Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма.
Перш ніж розглянути різні гіпотези з цієї проблеми, слід наголосити на тому, що питання походження мови треба відрізняти від питання походження конкретних мов світу. Конкретні мови, навіть дуже давні, виникли не раніше 10 тисяч років тому, тоді як людство заговорило декілька сот тисяч років тому.
Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людства цікавить Людей із найдавніших часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої відповіді на них.
В античні часи (V—IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники посоли Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує ЇЇ. Назви предметів потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлю-ються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що й мова виникла свідомо, за домовленістю.
У XVH—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови— звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.


Звуконаслідувальна гіпотеза.

Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт; капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконасліду-вальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко, по-руминськи кук, по-болгарськи кукавіца, по-словацьки кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних швах не збігаються.
Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом і Платоном.У ХІХ ст. її підтримував Вільям Уїтні
Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла; випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов'язковим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже мало, причому в розвинених мовах їх значно більше, ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як
було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям чується, що качка кричить кря-кря, англійцям — квак-квак (quack " крячати"), французам — кап-кап (сапсапег «крякати»), датчанам — paп-paп (rappe " крякати, гого-тати").А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, голова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо) не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати дуже гнучке мовлення, Що передбачає тривалий попередній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпотезу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її теорією гав-гав

Звукосимволічна гіпотеза.

Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.
Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ.
Ще давній мислитель Аврелій Августин говорив, що слово " мед" приємне для слуху, " гострий" — неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц, В.Гумбольдт, Якоб Грімм, Гейман Штейнталь, український мовознавець Олександр Потебня, швейцарський мовознавець Шарль Баллі.
Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Леибніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все обмеженішою.
Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять приклади, де ці " приємні звуки" служать для вираження не завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак дослідження 80-х років ХХст. свідчать на користь того, що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово — дзеркало душевного стану людини.
Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула " ах! ". Від цього вигуку утворилися похідні — ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова.
Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції, які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що " пристрасті зумовили перші звуки голосу» і що - " мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудрявський.
Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадковим явищем (хоча врозуміло, що жодна дитина не заговорить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які виражають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному (укр.. ну!, англ.. уай!). Та й, зрештою, не слід зводити мову лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до того ж важливіші функції.

Гіпотеза трудових вигуків.

Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре, підтримував Карл Бюхер. За цією гіпотезою, інстинк-тивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи: трудових процесів. Первісна мова була набором, дієслівних коренів.
Це по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого ще виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигуку хоча пов'язаний із працею, — факт біологічний, а не соціальний.


Гіпотеза жестів

Її відстоював російський учений Микола Якович Марр. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.
Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832—1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови — мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів — уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.
Справді, мову жестів використовують багато племен. Австралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мовою жестів користуються, як правило, тоді, коли заборонено говорити, а також під час спілкування різномовних племен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкуватися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен заборонено розмовляти юнакам: у період посвячення їх у мисливці. 5Ік бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести були і є допоміжним засобом спілкування, властивим: усім народам.

 

#9 -10 Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака,

внутрішня властивість.

Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в певниймомент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовленихелементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділенийперіод. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мовияк системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») — історичний розвитокмови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний ідіахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують одинодного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто одинсинхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьохмовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова єне-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою вбудь-який момент її існування, тобто і в синхронії. Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкогоі змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мовазмінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б сталакомунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вонабула зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніхпоколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати, нові явищазовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди маютьпричину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. Дозовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Зовнішні причини мовних змін Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками.Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневоленнякорінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення наодній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюєтьсяінша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовнихконтактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими інеспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні(на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самійтериторії); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні(безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані(природно-штучні). Контактування мов може зумовити такі процеси: 1) запозичення лексики і фразеології.2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідокконтактування румунської мови зі слов'янськими її артикуляція дуженаблизилася до артикуляції слов'янських мов 3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова 4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюркських мовах є шістьвідмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім'ї, їхдев'ять.Помітним є вплив мовних контактів на зміни в синтаксисі 5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів тапрефіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозиченіпрефікси а-, анти-, 6) інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -up-, -ізм-, -ант-, -аж-, -am-, -ар- та багатоінших (бригадир, марши рувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, аркушат, актор, фактор).

 

Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лексичні.Синтаксис на відміну від морфології характеризується високим ступенемпроникності.Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищимступенем непроникності. Вважають, що контактування мов не збагачує, аспрощує морфологію. Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови.Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, ай конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних спільних мов і навітьмовну асиміляцію. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування зблизькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокимиструктурними відмінностями, то можливість впливати одна на однунезначна. Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто зфункціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічномусередовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають уконтакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактнозумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнутидопоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мовибез категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо.Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо зашовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністюпереходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвитокконтактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводитьдо витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовахспільних ознак.(Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належатьгрецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови) Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилисяв мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів умові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови. Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якоїрозчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців умові-переможниці корінних жителів.

 

Адстрат (термін М. Бартолі) — сукупність рис мовної системи, якіз'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалогоспівіснування і контактів сусідніх народів. На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мовної взаємодії єнейтральним: при ньому не відбувається асиміляції етносу і розчиненняоднієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як прикладможна навести білорусько-литовський, словенсько-італійський та іншіадстрати. Сучасний стан будь-якої мови — це результат її довговічної історії, дерізноманітні мовні впливи відбилися в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Внутрішні причини мовних змін Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цихсуперечностей (антиномій) основними є такі: 1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження(позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають устані нестійкої рівноваги 2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурімови дозволяє норма.3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спроститимовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді якслухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишковоїінформації.4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато новихслів і виразів з'являються внаслідок суперечності між стандартним іекспресивним началами в мовленнєвій діяльності. 5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом ітекстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлюєскорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту.

 

. Закономірності розвитку мов (дивергенція і конвергенція)

З часу свого виникнення і протягом усього періоду існування будь-яка мова (на перших порах - діалект, яким володіли члени племені) переживає безперервні зміни. Не з однаковою інтенсивністю, але змінюється звуковий і словниковий склад, зазнають еволюції морфологічна і синтаксична системи живих мов.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Сучасна мовна ситуація у світi характеризується суперництвом процесів мовної дивергенції та конвергенції. З одного боку, існує близько п’яти тисяч мов, якими послуговується людство на п’яти континентах. Точної кількості мов досi не встановлено, позаяк остаточно не визначено статус деяких автохтонних говірок в Азії, Африці та Океанії, i питання про те, чи є вони окремими мовами чи діалектами інших мов, залишається відкритим.

З іншого боку, спостерігаємо тенденцію до значного поширення п’яти-семи мов, які прагнуть увійти до клубу так званих світових мов. Йдеться насамперед про англійську, іспанську, французьку, арабську, португальську, російську. Ці мови є національно негомогенними, тобто розподіляють свої функції, обслуговуючи різнi нації і різні культури.

Дивергенція в лінгвістиці, 1) фонологізація варіантів фонеми у зв'язку з усуненням позиційних умов, що спочатку зумовили дане варіювання. Наприклад, в історії російської мови утворення твердих і м'яких приголосних фонем з однієї фонеми після падіння зредукованих і в історії англійської мови утворення фонем s і z, f і v з позиційних варіантів однієї і тієї ж фонеми; 2) позиційна зміна звуків, алофонічна розбіжність в межах однієї фонеми; 3) мовна еволюція, в результаті якої діалекти однієї мови відособляються від ін. діалектів цієї ж мови і утворюють самостійні мови. Протиставляється конвергенції.

Конвергенція (від латів. convergo — наближаюся, сходжуся) — зближення або збіг два і більш лінгвістичної суті.

 

Питання 12.

2. Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Для первісного суспільства були характерні рід та плем’я (обєднання людей). Кожне плем’я користувалось своїм діалектом. Так наприклад, у селі Хіналуг (Азербайджан) говорить окремою хіналузькою мовою 1 тисяча осіб. Розпад племен приводив до роздрібнення діалектів (мов). Також, коли племена об’єднувались в союзи племен => виникали споріднені діалекти. Проте, такі союзи та діалекти мали обмежене функціонування. Вони були лише засобом розмовно-побутового спілкування. Зародження класового суспільства пов’язане з виникненням рабовласницьких держав. Племінні діалекти стали територіальними диілектами. Виникає потреба в державній мові. Тоді в деяких державах виникає так називаєма державна мова (койне в Греції, лат мова в Римі).Також, виникають перші писемні мови – давньоіндійська, санскрит. За феодалізма складаються помісно – територіальні діалекти => утворення багатьох діалектів. Проте, діалектне членування мови не збігалося з племінним. У феодальному суспільстві виникла необхідність над діалектної мови для державних потреб (церкви, науки, літ-ри, тощо). Наприклад, у країнах Сходу використовувалась арабська мова (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). Рідні мови мали обмежені функції оскільки більшість функцій були закріплені за офіційною мертвою мовою.

Питання 13.

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація – це стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, тощо. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Тоді національною мовою могла стати тільки жива мова. Вважають, що першою нацією була італійська.(це пов’язано із творчістю Данте Аліг’єрі, який не латинською, а італійською мовою). Національна мова обов’язково повинна була мати літературну форму. Літературна форма – це вироблені та прийняті суспільством норми усного та писемного різновидів. Для літературної мови також характерна стилістична диференціація мовних засобів. З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з'являються і поширюються соціальні діалекти. Через пробудження національної свідомості й боротьби проти національного гноблення (з одного боку) та прагнення до інтернаціоналізованого життя (з іншого боку) виникає потреба створення міжнародної мови. Так наприклад у такій багатонаціональній імперії як Росія, українці боролись за права своєї мови. Створення міжнародної мови відбувалось декількома шляхами – 1. Роль міжнар.мови можуть виконувати живі національні мови. Так міжнародною мовою спочатку стала французька мова, проте вже потім (у другій половині 19 ст.) стала англійська. 2. Виникають допоміжні мови – так звані піджини. Наприклад Broken English у Африці. 3. Намагання створити штучну мову. Треба зауважити, що ще перша штучна мова волапюк була створена у 1879 році. Друга штучна мова, есперанто, була створена у 1887 році. Есперанто стала найпоширенішою штучною мовою серед усіх інших. Есперанто широко використовувалась (у пресі, на радіостанціях, тощо).

Питання 14.

у тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мав місце шикоропоширений лінгвоцид. Починаючи з 30-х років закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться російський алфавіт в усіх республіках. Далі розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського " общерусский язык" уводяться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу " язык межнационального общения", який одночасно є " языком мира и дружбы". Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей — " совєтський народ", головною ознакою якого є спільна мова, російська. Всіляко заохочувалось переведення навчальних закладів із національною мовою на викладання російською мовою. Внаслідок такої політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, далі почалося їх відмирання. Так, за роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови. Усіх хто стояв на захисті рідной мови жорсткого карали. І сьогодні, на пострадянському просторі крім зниклих є чимало «хворих мов» - це мови, які втрачають своє значення як засобу спілкування. Вони поступово відмирають. Керецькою мовою, приміром, в 1991 р. розмовляли тільки 3 особи у Чукотському національному окрузі. Показово, що в Росії, де питання лінгвоциду з відомих причин не люблять обговорювати, останнім часом з'явилися праці під промовистими назвами: " Красная книга языков народов России" (1994)


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.019 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал