Основні напрямки діяльності

Світова війна супроводжувалася небаченими раніше людськими жертвами і матеріальними втратами воюючих сторін. За перші два роки рос армія втратила 7, 5 млн. вбитими, пораненими й полоненими. Але на заміну їм прийшли 15 млн запасних рекрутів, яких набирали по всій імперії, особливо у прифронтовій зоні, якою була вся НУ.

Величезних втрат зазнала і австро-угорська армія, яка також компенсувалася новими масовими мобілізаціями по всіх регіонах А-У, у т.ч. у Зах Україні.

У ході війни відбувалися величезні зміни в народному господарстві, викликані переорієнтацією на забезпечення потреб армії. В той же час краща, найпрацездатніша частина робочої сили була призвана до армії. Місце мобілізованих у місті й селі зайняли жінки, підлітки і військовополонені. Рівень кваліфікації цих людей був низький і не відповідав вимогам виробництва. Промисловість, транспорт і фінанси не витримували перевантажень воєнного часу і розладнувалися. Ні за рівнем розвитку, ні за організацією вони не були здатні забезпечити потреби фронту і тилу. Перш за все, це стало відчуватися в РІ та А-У та Нім імп.

Неминучим наслідком цього був дефіцит на все, від боєприпасів до товарів широкого вжитку та продуктів харчування. В містах з’явилися черги – найчутливіший індикатор економічних негараздів. У 1916 великі міста РІ опинилася перед загрозою голодних бунтів. Продовольчі труднощі швидко наростали в Нім й А-У. В той же час невелика група представників великої промислової та фінансової буржуазії, користуючись наданими урядом пільгами, одержувала надприбутки. Все це викликало загострення соціальних суперечностей, наростання антиурядових настроїв у всіх євро країнах.

Особливо складною була соціально-політична обстановка Росії. Авторитет правлячого режиму швидко падав серед усіх верств населення. Царський уряд звинувачувався в некомпетентному керівництві, а близькі до престолу особи – в державній зраді. Посилювалися опозиційні настрої в Держ Думі, де у 1915 р сформувався опозиційний уряду Прогресивний блок. У відповідь на вимогу блоку провести демократичні реформи, у т.ч. припинити репресії проти українців, цар розпустив Думу.

Однак репресивними заходами було неможливо зупинити наростання масового народного руху, зокрема страйкового руху робітників. Так, на поч. 1916 р декілька днів страйкували робітники металургійного заводу в селищі Кам’янському Катеринославської губернії. Півтора місяця тривав страйк суднобудівників Миколаєва. Три тижні не виходили на роботу шахтарі Горлівсько-Щербинівського району. Загальна кількість страйкарів перевищувала 25 тис. чол..

Тривожні для режиму події відбувалися на селі. Економічна криза швидко охоплювала с/г. У зв’язку з нестачею робочої сили, реманенту, тяглової худоби посівні площі в Україні у 1914-1916 рр зменшилися на 1, 9 млн дес.. Ціни змінювалися у невигідному для селян напрямку. Якщо до війни за один пуд пшениці в Україні можна було купити 10 аршин ситцю, то у 1916 р – лише 2 аршини. В цих умовах селянські господарства, особливо малоземельні, занепадали. На початок 1917 р з 4 млн селянських господарств України 0, 64 млн не мали посівів, а 1, 4 млн не мали коней. Природне незадоволення селянства інколи виливалося у відкриті бунти. Так було, наприклад, у 1915 р. у с. Нижня Сироватка Сумського повіту, де незадоволені несправедливими діями землемірів селяни, головним чином солдатки, розгромили волосну управу і вигнали стражників із села. Для придушення виступу був надісланий загін поліції, який заарештував і кинув до в’язниці близько 300 учасників виступу.

У тилу поступово назрівав могутній антиурядовий виступ широких народних мас. Настрої в тилу швидко перекидалися на фронт, внаслідок чого цілі полки відмовлялися йти у бій.

Ставало очевидним, що РІ наближається до революційного вибуху, у ході якого буде вирішуватися подальша доля всіх народів, що входили до її складу, у тому числі і укр. народу. Своєю прямолінійною і реакційною політикою царизм наближав свій кінець.

На відміну від рос уряду, уряд А-У здійснював значно гнучкішу політику, зокрема в національному питанні. Але ця політика суттєво не поліпшувала становище українців. Навпаки, восени 1916 р надії ГУР і всіх інших лояльних А-У політичних сил Зах України на одержання автономії укр. частини Галичини й Буковини стали розвіюватися.

4 листопада 1916 р. уряд Німеччини проголосив утворення «самостійного» Польського королівства з 10 губерній Польщі, які до 1914 р належали РІ, а в ході воєнних дій були захоплені нім військами. Одночасно імператор А-У Франц-Йосиф І проголосив автономію Галичини без розподілу краю на східну і західну частини. Українців, таким чином, віддавали під контроль поляків. Було проігноровано найважливішу вимогу зах українців, з якою вони зверталися до Відня десятки років: надати автономію Сх Галичині, населеній переважно українцями. Більше того, між урядами Нім та А-У відбувалися переговори щодо утворення у майбутньому з Королівства Польського й Галичини як самостійної держави у формі конституційної монархії. Для Нім й А-У значно важливішим було мати у Європі союзних з ними поляків, ніж вирішувати «укр. питання» в умовах, коли більша частина Україна була під рос контролем.

Життя підказувало українцям, як західникам, так і наддніпрянцям, що їх визволення залежить передусім від них самих.