Соціально – економічний розвиток

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Основний зміст. Соціально – економічний розвиток України на початку 20 ст. Фактори загострення соціальних протиріч: демографічний, технологічний, політичний. Три точки зору на реальний вихід з економічної кризи. Широкомасштабні зміни в аграрному секторі: Столипінська аграрна реформа. Українська ідея початку 20 століття. М. Грушевський – основоположник української етнополітики. Інтеграція українських політичних сил напередодні і під час Першої світової війни. Україна в стратегії інших держав в період Першої світової війни.

Соціально – економічний розвиток

Соціально – економічний розвиток України на початку 20 ст. Вікове порубіжжя (кінець 19 – початок 20 ст.) характеризував завершальний етап промислового перевороту і перехід до індустріалізації.

Оцінюючи економічний розвиток України, відзначимо, що її економіка розвивалася продуктивніше, ніж в інших частинах Російської імперії. Як приклад, 1900 рік Україна продукує 52% заліза і видобуває 68, 9 % вугілля всієї Російської імперії, посівні площі цукрового буряку складали 84, 8 % від усіх посівних площ у Росії. Більш того, саме в Україні засновано перші в Російській державі монополістичні об’єднання: 1901 р. – „Продвагон”, 1902 р. – „Трубопродажа”, 1902 р. „Продамет”, 1904 р. – „Продвугілля”. Монополістичне об’єднання „Продвугілля” – одне з найбільших в Росії. Воно контролювало переважну частину видобутку вугілля в Донбасі і його реалізацію. Хоча шахти, контрольовані об’єднанням, були розміщенні в Україні, управління монополією базувалося в Петербурзі, а, фактично, керував об’єднанням комітету у Парижі, до складу якого входили французькі і бельгійські промисловці та банкіри, що володіли 87 % усіх капіталів монополістичного об’єднання.

Звідси пояснення до провокації національних і класових ускладнень, коли клас власників був далеким від українства в етнічному розумінні. Так, в цукровій промисловості першу групу власників (найбільш чисельну) складали польські землевласники, що трансформувалися в промислову буржуазію, друга група – єврейська буржуазія, третя група – буржуазія бюрократична, постачальником лав якої були російське урядовство і російські великі землевласники в Україні.

Суспільно – політична практика кінця 19 – початку 20 ст. в Російській імперії свідчить про пошук економічної моделі подальшого розвитку. Соціальні верстви і соціальні групи володіли своїм баченням проблеми і пропонували свої рецепти розв’язання її. В центрі, враховуючи аграрний уклад Російської імперії, аграрне питання. Селянство – найбільш чисельний клас, сільське господарство – основна галузь економіки. Отже, від вирішення „селянського питання” залежала загальна соціально – економічна перспектива: індустріальний розвиток, загальна модернізація країни, подолання відсталості, надання економіці характеристик конкурентоспроможної.

Оцінка аграрної проблеми з позиції більшовиків (лідер В. І. Ленін) зводилась до акцентуації на наявності гострого протиріччя у сфері земельних відносин на ґрунті малоземелля маси виробників (селян) і надмірної кількості землі у землевласників. Рецепт вирішення проблеми за авторством більшовиків – розподіл всієї землі між селянами, що дасть ефект зниження „земельного голоду”. Таку точку зору на поч. 20 ст. поділяли всі революційні партії Російської імперії. Це при тому, що кожна з них висувала свою програму, проте всі вони зводились до того, що ліквідація селянського малоземелля можлива лише на основі примусової конфіскації поміщицьких, державних, удільних, монастирських земель та додаткового наділення ними селян. Чи мали рацію революціонери?

Фактори загострення протиріч: демографічний, технологічний, політичний.

1.Демографічний – значне зростання кількості населення.

2.Технологічний – функціонування застарілих методик землекористування.

3.Політичний – відстоювання урядом системи общинного землеволодіння і землекористування.

Починаючи від другої половини 19 ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Порівнюючи цифрові показники, з’ясовуємо, що населення Східної Європи зростало швидше, ніж у Західній. За століття (з 1800 р. по 1900 р.) найбільше з усіх країн Європи зросло населення України: людність Європи зросла більше ніж удвоє, а України – втроє.

В контексті Російської імперії маємо такі показники: населення Російської імперії за 80 років (1835 – 1915 рр.) зросло на 181 %, а України – на 253 %. Демографічні зміни відчувалися перш за все на селі.

Відповідно змінилася і густота населення в різних районах України, що призвело до різкого підвищення орендних і купівельних цін на землю. Середня ціна десятини землі в Україні в 1893 – 1902 рр., у порівнянні з 1863 – 1878 рр., зросла майже в 4, 5 рази. Найбільш швидкими темпами зростали ціни в Полтавській, Харківській, Чернігівських губерніях та Бессарабській, катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях. В період з 1893 – 1902 рр. Ціна на землю в перших трьох губерніях зросла на 31 %, а в останній на 38 %. Великим попитом користувалися дрібні земельні ділянки (1, 2 – 5 дес.), на придбання яких могли розраховувати бідняцько – середняцькі господарства. За таких умов купівлі переважна більшість селян вдається до оренди землі. За офіційними донними в період з 1877 по 1905 рр. площа поза надільної землі, орендованої селянами, збільшилася в українських губерніях майже на 39 %.поширення практики оренди призводить до зростання орендних цін. Найбільш високими вони були на ділянки в 1 – 2 дес., що здавалися на короткий термін. В цілому, орендні ціни на поч. 20 ст. у порівнянні з 60 – ми роками 19 ст. зросли у 8 – 10 разів: досягли вартості 15 – 20 рублів за десятину.

Практика і методика землекористування на початку ХХ ст. продовжує залишатись екстенсивною: екстенсивне землеробство.

За екстенсивної системи землеробства збільшення продуктивного земельного фонду відбувалося за рахунок освоєння непридатних земель (перелогових і цілинних), пустощів, що дало ефект зростання посівних площ в 1, 2 рази: в 1861 році посівні площі в Україні становили 19727 тис. дес., а в 1884 році – 23463 тис. дес.

Технологія обробітку землі, знаряддя праці (техніка), рівень забезпеченості робочою і продуктивною худобою на поч. ХХ ст. були незадовільними. Обсяг виробництва сільськогосподарської продукції залишився незмінним. Це за умови збільшення українських губерній.

Селяни рятуються шляхом пролетаризації. За даними урядової комісії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні було близько 10, 7 млн. селян здатних до фізичної праці. В землеробстві задіяно 2, 3 млн. чол., в різних галузях промисловості ще 1, 1 млн. осіб. Решта близько 7, 3 млн. чол. понад 63% від загальної кількості становили надлишок робочої сили.

Такий значний надлишок робочої сили призвів до здеревіння праці. Сподіваючись на поліпшення свого становища, селянство України вдається до переселень в інші регіони імперії. З 1885 по 1900 рр. з України переселилося 367093 особи. Найбільшим був відтік з губернії Лівобережної України, що пояснюється поширенням в цих землях поміщицьких господарств феодального зразка, в яких нехтувано інтенсивними формами господарювання.

Значну роль у поглиненні надлишкового населення відігравала промисловість і не лише сільськогосподарська. Але погіршення стану економіки України, викликане світовою промисловою кризою, знижує знекровлює потенціал основних галузей металургійної, кам’яновугільної, залізорудної. Відповідно падіння виробництва призводить до скорочення робочих місць. Кількість робітників у металургійній галузі промисловості (південь імперії) в період з 1899 по 1902 рік скоротилася з 45, 4 до 35, 8 тис. чоловік; в кам’яновугільній (1900 – 1902 рр.) з 82 тис. чол. до 76 тис. чол. На перший погляд скорочення незначне, але воно свідчило про загальну тенденцію: попит на робочу силу падає, з зв’язку із скороченням виробництва. Ця обставина призупинила процес пролетаризації селянства і цим самим поглиблювала кризову ситуацію в аграрному секторі. До посилання кризи в сільському господарстві додавалися й інші фактори: небажання вищих урядових кіл застосувати ефективні і рішучі кроки з метою реформування соціально-економічних відносин, бюрократизм державного апарату, глибокий антагонізм між різними групами поляризованого суспільства.

Помилковою була політика уряду після реформи 1861 р., спрямована на збереження поземельної общини положення 1861 р. фіксує укріплення общинних порядків на селі, земельного права общини, її адміністративних та фіскальних функцій з круговою порукою селян за всі платежі та повинності і т. ін. Розвиток товарно-грошових відносин «вимагав» розпаду общини. Отже, самодержавний уряд, стримуючи процес руйнування общини, гальмував процес товаризації. Серед стримуючих заходів Закон 1866 року про обмеження практики сімейних розподілів, з 1898 року заборона виходу з общини.

Вимога спільної сівозміни, одночасного початку і завершення польових робіт всіма господарями ставило їх у повну залежність один від одного, тому що передбачала необхідність вирощування з однаковим вегетативним періодом, що не допускало особистої ініціативи у виборі вирощувальних культур: не давало можливості видозмінювати спеціалізацію господарств. Отже, традиційна трипільська система з чистим паром, прогоном, спільної череди худоби і випасом її на полях – все це «зв’язувало руки»господарям і вело до марної витрати 1/3 землі під паром та перелогах.

Отже, самодержавство, закріпивши після реформи 1861 року позиції общинного землекористування, припустилося помилки.

Три точки зору на реальний вихід з кризи. Перша, ініційована офіційними державними колами, полягала у необхідності створення умов для переселення контингенту з малоземельних губерній в малозаселені райони: Кавказ, Сибір, Далекий Схід. Кінцева мета такої політики – покращення економічного становища селянства, приборкання революційних настроїв.

Друга, трималася позиції про безперспективність практики переселень і закликала вдатися до інтенсивних форм господарювання в аграрному секторі. Тобто, вихід не в розширенні площ селянського землеволодіння, а в застосуванні прогресивних технологій.

Теоретиком антикризової програми третіх був вчений-економіст М.Туган-Барановський. Погоджуючись з тим, що впровадження нових технологій в землеробстві потребує значних капіталовкладень. До всього, результативність і першого, і другого шляху стане очевидною через десятиліття. Того часу як «селянська нужда не чекає, а вимагає допомоги негайно». Вихід у збільшенні селянського землеволодіння за рахунок викуплених державою приватно-власницьких угідь, що призведе до покращення добробуту, здобуття необхідних коштів для переходу на інтенсивні форми господарювання.

Широкомасштабні зміни в аграрному секторі: Столипінська аграрна реформа. Становлення капіталізму в сільському господарстві відбувалося двома шляхами – буржуазно-поміщицьким та буржуазно-селянським. Столипінська аграрна реформа стала кульмінаційним моментом у боротьбі за утвердження першого з них, у той час як революція 1905-1907 рр. – вищою точкою в процедурі проходження другим (буржуазно-селянським) шляхом.

Реформа, що передбачала широкомасштабні зміни у сільському господарстві, складалася з кількох ідейних напрямів:

- право виходу з общини;

- закріплення надільної землі у приватну власність;

- переселення в інші регіони імперії;

- інтенсифікація землеробства.

Реформа переслідувала і політичні цілі: була прийомом до стабілізації становища на селі, як однією з умов збереження самодержавного устрою. Вона мала своїх прибічників серед російського і українського істеблішменту, і своїх опонентів – більшовиків, які звинувачували реформатора у захисті інтересів латифундистів та куркулів. Столипін виходив виключно із інтересів держави, для якої вважав життєвонеобхідним збереження недоторканості приватної власності та, як наслідок, що звідси випливає, створення дрібної приватної власності, надання селянам реального дієвого права виходу з общини і вирішення проблем інтенсивного землекористування.

Столипін вважав реформу заходом радикальним. І в цьому пояснення до того, що такий злам державного масштабу та глибини не міг забезпечити добробут одразу всім. Він визнавав те, що реформа пов’язана з втратами, але вони мали бути мінімальними. Результативність реформи демонструє таблиця: «Виробництво основних сільськогосподарських культур в Україні в середньому за рік (млн. т.)»:

Домінуючою в історичній науці є оцінка реформи як руйнувача общини, як «прелюдії» до масового обезземелення селян та зубожіння значної їх частини. Звичайно ми не володіємо статистикою того, яка кількість селян, що продали землю, була баластом з економічної (а не соціальної) точки зору в общині. Але, слід визнати, це була та частина селянства, яка не могла організувати рентабельне господарство. Якщо абстрагуватись на мислинневому рівні від соціального утопізму, то дійдемо розуміння того, що реформа створювала умови для функціонування, дії економічних законів, стимулювала природний вибір тих, хто був здатний витримувати на соціальних гарантіях держави. Проблема в тому, що оцінка цієї реформи одним здійснюється з позиції моралі, а другими з позиції економічної спроможності. Слід пам’ятати, що принципи першої та другої не в усьому тотожні.