Причини аграрної реформи

На початку ХХ ст. становище селянства в Російській імперії погіршилося. Перенаселення, малоземелля, висока грошова ставка за оренду поміщицьких земель, низькі врожаї та ціни на селянську продукцію – такою була реальна картина в аграрному секторі. Селяни були обплутані численними податками.

Під час кризи відбулося значне скорочення внутрішнього ринку та різке падіння світових цін на зерно. Неврожай 1901 р. загострив ситуацію і спричинив хвилю стихійних селянських бунтів. Ситуація в сільському господарстві спонукала царя створити спеціальну комісію на чолі із П. Столипіним, яка розробила проект указу про можливість вільного виходу селян з общини та переходу общинної землі у приватну власність. На основі розроблених комісією пропозицій у листопаді 1906 р. цар видав указ про селянське землеволодіння та землекористування. Після його розгляду Дума прийняла законопроект, який, після підписання царем у червні 1910 р., набув чинності.

У 1906 р. П. Столипін очолив російський уряд і почав упроваджувати курс, який визначив як «порядок і реформи». За підтримки царя він намагався модернізувати країну шляхом проведення реформ, зокрема аграрної та освітньої.

П. Столипіну вдалося розпочати аграрну реформу, розраховану на 20 років. Вона передбачала передачу общинної землі у приватну власність селян з можливістю її подальшого продажу. Селянам дозволялося виходити з общини. Реформа передбачала зведення розпорошених земельних володінь сільської громади в одне ціле з їх подальшим поділом на окремі самостійні господарства. Селянські господарства, які утворювалися в межах села, стали називатися відрубами, за межами села – хуторами. У місцях, де землеробство мало другорядне значення, закон общину не руйнував.

З одного боку, такі кроки уряду мали зберегти поміщицькі землі від зазіхань з боку селян, з іншого – створити на селі прошарок заможних селян – фермерів та долучити село до ринкових відносин. Крім того, це дозволило б сформувати міцну опору самодержавства в суспільстві як серед поміщиків, так і серед заможних господарів на селі.

Для полегшення придбання землі було створено Селянський поземельний банк. Селяни одержали у своє розпорядження удільні й казенні землі та значні кошти для викупу поміщицьких земель. На пільгових умовах банк продавав селянам землю, надаючи їм відповідні кредити. Заможні селяни-позичальники могли своєчасно розраховуватися по кредитах. Середні й бідні господарі такої можливості практично не мали і часто опинялися в кабальній залежності від банку.

Значна кількість селян з недовірою сприйняла руйнування звичного укладу життя, оскільки аграрна реформа несла немалі ризики. Наприклад, традиційне черезсмужжя давало можливість селянам періодично змінювати земельні наділи, що зменшувало залежність господарств від ґрунтових та кліматичних умов. Крім того, для багатьох селян вихід на хутір означав неминуче розорення, оскільки землі за селом часто були доволі низької якості, а господар залишався сам на сам зі своїми проблемами, не маючи звичної підтримки від общини. У результаті до початку 1917 р. в імперії було утворено лише 10, 5 % господарств, побудованих на засадах особистої власності.

П. Столипіну вдалося розпочати руйнацію селянської общини, відкрити шлях до запровадження ринкових відносин на селі, але не вдалося створити значний прошарок «міцних господарів».