Реформа П. Столипіна в Україні

В Україні общинне землеволодіння не набуло такого поширення, як в інших регіонах імперії. Селянські громади були слабкими, індивідуальне господарство переважало над общинним. Протягом 1907–1911 рр. в Україні зі складу общини вийшли 226 тис. селянських господарств.

Столипінська реформа сприяла застосуванню машин в господарствах заможних селян та поміщиків, що привело до підвищення врожайності та товарності зернових. Щорічно з України вивозилося 250–300 млн пудів, що становило понад 40 % російського експорту зернових.

У тих губерніях, де українські селяни не виявляли бажання виходити з общини, урядовці насильницьким шляхом насаджували селянські відруби та хуторські господарства. При цьому не враховувалися ні особливості регіону, ні селянські традиції. Так, у квітні 1910 р. на Чернігівщині у с. Безуглівка Городнянського повіту сільський сход не дав дозволу на вихід дев’яти заможних селян з общини. Землемір і урядник не змогли переконати селян. Почався бунт, який був придушений лише за допомогою зброї. Повсюди за відмову підкорятися розпорядженням землемірів селян арештовували або виселяли з губернії.

Селянські скарги не давали результатів. Відомими прикладами насильницьких дій влади були події в селах Собаківка та Свинарка Уманського повіту Київської губернії. Саме уманські урядовці, виконуючи указ царя, домоглися найбільшого результату за кількістю новостворених відрубів та хуторів серед повітів європейської частини імперії. Місцева адміністрація розглядала столипінський землеустрій як єдиний шлях підвищення ефективності сільського господарства.

Більшість новоутворених селянських господарств були бідняцькими і мали у своєму розпорядженні від 1 до 3 десятин землі. Під час розподілу общинної землі чинилося багато несправедливостей. Кращі землі відводилися заможним селянам. Відсутність достатньої кількості землі, її низька якість та неможливість використання техніки робили основну масу селянських господарств збитковими. Це змушувало селян продавати власні земельні наділи. Опинившись без землі, основна маса селян-бідняків ставали найманими робітниками. Вони працювали в господарствах поміщиків, заможних селян або подавалися до міста у пошуках роботи.

Переважна більшість селян, яка скористалася послугами Селянського банку, не змогла своєчасно сплатити борги по кредитах і втрачала землю, що перебувала під заставою. У 1910 р. в Україні було понад 21 тис. таких селян-банкрутів.

Власниками землі за роки реформи змогли стати лише 8 % селян, які володіли 15 % общинної землі. Поміщиків аграрна реформа практично не зачепила. Перед Першою світовою війною в їхніх руках залишалося понад 10 млн десятин землі.