Форма договору фінансового лізингу - повна письмова.

Обов'язковість реєстрації предмета лізингу в передбачених законом випад­ках (ст. 12 Закону). Строк лізингу - відповідно до умов договору, але не менше одного року;

Можливість відмови від договору фінансового лізингу лізингоодержувачем в односторонньому порядку, якщо має місце значне (за­звичай понад 30 днів) прострочення передачі предмета лізингу, за умови письмо­вого повідомлення про це лізингодавця; лізингодавцем, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж част­ково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів; при цьому лізенгодавець має право вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису но­таріуса.

Гарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу: у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу перехо­дять до нового власника предмета лізингу; якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лі­зингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше; предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

49. Співвідношення договору господарської оренди та договору загальноцивільного найму.

За договором господарської оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення гос­подарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди від­повідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

Об'єктом оренди можуть бути: цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних і комунальних підприємств не пови­нна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призна­чення, що належить суб'єктам господарювання. Істотні умови (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість май­на з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відраху­вань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

В свою чергу за договором загальноцивільного найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 ЦК України). Правове регулювання договору найму (оренди) здійснюється Главою 58 ЦК України. Метою договору є забезпечення передання майна у тимчасове користування. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний. Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень.

Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути (ст.760 ЦК України): а) річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); б) майнові права. При цьому, законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Ціна договору встановлюється за домовленістю між сторонами. Якщо вона не встановлена договором, то визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. У зв’язку з цим ціна не є істотною умовою договору. Форма договору: усна або письмова.

Таким чином, договір господарської оренди та договір загальноцивільного найму є по суті єдиним договором про передання майна у тимчасове користування, але відрізняються метою, формою, істотними умовами, засадами правового регулювання, тощо.

50. Договірні форми державно-приватного партнерства.

Державно-приватне партнерство — співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами — підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законами та іншими законодавчими актами.

Правове регулювання договірних форм державно-приватного партнерства здійснюється згідно ГК та Закону України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р.

Згідно ст. 5 Закону у рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону та інших законодавчих актів України можуть укладатися договори про: концесію; спільну діяльність; розподіл продукції; інші договори.

Істотні умови договорів, що укладаються в рамках здійснення державно-приватного партнерства, мають відповідати вимогам, встановленим законами України.

Вид договору, що укладається в рамках державно-приватного партнерства, визначається органом, який приймає рішення про здійснення державно-приватного партнерства.

Договори, укладені згідно з частиною першою цієї статті, регулюються законодавством з урахуванням особливостей, передбачених Законом, у разі якщо щодо них у передбаченому Законом порядку прийнято рішення про здійснення державно-приватного партнерства.

Концесія - це діяльність вітчизняного або іноземного суб'єкта господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво) та/або управління (екс­плуатацію) об'єктом концесії відповідно до вимог закону та умов концесійного до­говору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб. Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється: Господарським кодексом України (глава 40, що визначає поняття та основні за­сади концесійної діяльності - статті 406-407, договірні засади здійснення конце­сійної діяльності - ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію, - ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режи­му господарювання - ст. 418); законами України: від 16.07.1999 р. «Про концесії» (містить визначення застосовуваних у За­коні термінів - ст. 1, положення щодо: принципів концесійної діяльності -ст. 2, об'єктів концесії - ст. 3, засад концесійної діяльності, в тому числі обмеження, - статті 4-5, щодо концесійних конкурсів - статті 6-8 і догово­рів концесії, що укладаються за результатами їх проведення, - статті 9-16, прав та обов'язків сторін концесійного договору - статті 17-25, статистич­ної звітності у сфері концесійної діяльності - статті 26-27); від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобіль­них доріг» (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної ді­яльності з вищезгаданих питань); від 16.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (визначає конце­сійний договір як один з основних видів договорів у сфері іноземного ін­вестування - ст. 22).

Договірні засади здійснення концесійної діяльності згідно з укладеним і зареєстрованим в установленому порядку концесійним договором, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі (терміном від 10 до 50 років) суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до закону з метою задоволення суспільних потреб; істотні умови договору: сторони договору; види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майна або технічні та фінансові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання праці працівників - громадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки, сировини, матеріалів; умови та обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизацій­них відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; від­повідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів, взятих у концесію; порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна (держава) доручає іншій стороні - інвесторові на визначений строк проведення пошуку, роз­відки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отри­манням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Відносини, що складаються в процесі укладення та виконання таких догово­рів, регулюються Законом України від 14 серпня 1999 р. «Про угоди про розподіл продукції», що визначає: учасників цих відносин: а) інвестори та б) держава (в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції); в) Постійно діюча міжві­домча комісія (Міжвідомча комісія), яка утворюється Кабінетом Міністрів Укра­їни у складі представників державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України й уповноважена вирішувати питання з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції; умови укладення угоди про розподіл продукції (ст. 6); конкурсні засади визначення інвестора, з яким укладається угода про роз­поділ продукції (ст. 7); вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 8), у тому числі до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди - переліку видів ді­яльності інвестора та програми обов'язкових робіт із визначенням строків виконання, обсягів і видів фінансування, технологічного обладнання та ін­ших показників, що не можуть бути нижчими від запропонованих інвесто­ром у конкурсній заяві, а також інших істотних умов.

51. Правове регулювання комерційної концесії.

Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на під­ставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесій­них відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних правоволодільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу пев­ного виду товару та (або) надання послуг.

В Україні правове регулювання відносин щодо комерційної концесії забезпе­чується:

Господарським кодексом: глава 36 «Використання-у підприємницькій діяль­ності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)», яка містить положення щодо: поняття та предмета договору комерційної концесії (ст. 366); форми та реєстрації договору комерційної концесії (ст. 367); комерційної субконцесії (ст. 368); винагороди за договором комерційної концесії (ст. 369); обов'язків правоволодільця (ст. 370); обов'язків користувача (ст. 371); обмеження прав сто­рін за договором комерційної концесії (ст. 372); відповідальності правоволоділь­ця за вимогами, що заявляються до користувача (ст. 373); зміни та розірвання договору комерційної концесії (ст. 374); наслідків зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця (ст. 375); законодавства про комерційну кон­цесію (ст. 376); Цивільним кодексом, глава 76 якого («Комерційна концесія» - статті 1115-1129) містить положення, які є аналогічними (з деякими відмінностями) відпо­відним положенням ГК; від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»; від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (передбачає захист від неправомірного використання комерційної таємниці, товарного знака та інших об'єктів права промислової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції); від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; від 23.06.2005 р. «Про міжнародне приватне право», що встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один зі своїх елемен­тів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, у тому числі щодо визначення права, що застосовується до дого­вору комерційної концесії з іноземним елементом за відсутності згоди сторін про вибір права (п. 21 ч. 1 ст. 44); від 14.09.2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу тех­нологій» щодо договору комерційної концесії як одного з видів договорів про транс­фер технологій (ч. 1 ст. 17), істотних умов такого договору та порядку його укладен­ня (ст. 16), обмежень щодо укладення договорів про трансфер технологій (ст. 18); підзаконними нормативними актами, серед яких: постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» та інші нормативно-правові акти (див.: розділ III «Майнова основа господарювання», тема 12 «Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання»).

Відповідно до Господарського та Цивільного кодексів України, договір ко­мерційної концесії має такі характерні ознаки: предмет договору - право на використання об'єктів права інтелектуальної та промислової власності: комерційного досвіду, ділової репутації, торго­вельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таєм­ниць тощо; при цьому передбачається використання користувачем комп­лексу виключних прав у певному обсязі із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності; різновид договору про трансфер технологій; сторони договору: правоволоділець і користувач - суб'єкти підприємниць­кої діяльності; форма договору - повна письмова (у вигляді єдиного документа, підписано­го обома сторонами); недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору; обов'язковість державної реєстрації договору органом, який здійснив реєстра­цію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець; у разі якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем; у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право поси­латися на договір лише з дня його державної реєстрації; відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір; обов'язки сторін за договором.

52. Правове регулювання посередницьких, а тому числі агентських відносин в сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним по­середництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередни­цтво (агентську діяльність у сфері господарювання), включає:

Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву (ст. 295 - закріплює поняття та низку ознак агентської діяль­ності; ст. 296 - визначає підстави виникнення агентських відносин; ст. 297 - встановлює вимоги щодо предмета агентського договору; ст. 298 - покладає на агента обов'язок повідомити суб'єкта, котрого він представляє, про кож­ний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду, а також наслідки невиконання такого обов'язку; ст. 299 містить положення про два види агентських відносин - немонопольні та монопольні; ст. 300 - закріплює принцип особистого ви­конання агентом дій, щодо яких він має повноваження від принципала; ст. 301- визначає порядок взаєморозрахунків в агентських відносинах; ст. 302 - фіксує обов'язок агента зберігати конфіденційну інформацію, ст. 303 - містить положення щодо основних засад відповідальності за невиконання (неналежне виконання) умов агентського договору; ст. 304 - визначає, в яких випадках може мати місце припинення агентського договору; ст. 305 - основні нормативно-правові акти, що регулюють агентські відносини: Гос­подарський кодекс України; спеціальні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до ГК, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання; положення Цивільного кодексу України щодо договору доручення, які застосовуються щодо агентських відносин, не врегульованих ГК і спеціальними нормативно-правовими актами;

Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних засадах;

спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість комерцій­ного посередництва в окремих галузях господарювання:

у сфері страхування: Закон України від 16.03.1996 р. «Про страхування»; постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.1996 р. № 1523 «Про порядок провадження діяльності страховими посередниками»; у сфері банківської діяльності: Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність»; постанова Правління Національного банку України від 12.08.2008 р. № 241«Про розрахунки за послуги з міжнародних авіаперевезень»; постанова Правління Національного банку України від 12.12.2002 р. № 502 «Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України»;

у сфері транспорту: Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р.; Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17, 19); Закон України від 20.02.2003 р. «Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації»; Інструкція про порядок реєстрації ліній закордонного плавання, затв. наказом Міністерства транспорту України 31.05.2000 р. № 276, Положення про сертифікацію суб'єктів, що надають агентські послуги з про­дажу авіаційних перевезень на території України, затв. наказом Державної служ­би України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації 30.12.2004 № 255;

у сфері приватизації: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» визначає серед учасників приватизації таких осіб, як посередники (статті 6, 9); постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р. № 1320 «Про забез­печення продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних розписок на міжнародних фондових ринках» (регулює договірні відносини між агентом - фі­нансовою установою та Фондом державного майна України в процесі продажу акцій відритих акціонерних товариств, що належать державі); наказ Фонду державного майна України від 31.07.2001 р. № 1378 «Про затвер­дження Положення про порядок здійснення конкурсного відбору агентів з роз­міщення депозитарних розписок на державні акції на міжнародних фінансових ринках»;

у сфері спільного інвестування:

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоратив­ні інвестиційні фонди); рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.2003 р. № 3 «Про затвердження Положення про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування» (визначає особли­вості здійснення комерційного посередництва агентом з розміщення та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування та вимог щодо нього: наявність статусу торговця цінними паперами, ліцензії на здійснення професійної діяльнос­ті на ринку цінних паперів, договірних відносин з компанією з управління актива­ми ICI про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ICI);

у сфері туризму: спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та під­приємництва, та Міністерства культури і туризму України від 11.09.2007 р. № 111/55 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження туроператорської та турагентської діяльності».

Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та Міжнародної торговельної палати (МТП), зокрема такі, як: Женевська конвенція про представництво в міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 p. у Женеві як додаток до Віденської кон­венції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів: застосовується у разі, якщо принципал і третя особа належать до різних держав, а агент упо­вноважений принципалом на укладення договорів купівлі-продажу товарів; Гаазька конвенція про право від 14 березня 1978 p.: закріплює - як загальне правило - принцип: пріоритет погодженого сторонами права, що застосо­вується в міжнародних агентських відносинах, а у разі відсутності такого погодження - правила визначення національного застосовуваного права; Директива Ради ЄС від 18 грудня 1986 р. № 86/653, яка поширюється пе­реважно на незалежних агентів і, відповідно, закріплює поняття: а) неза­лежного комерційного агента як незалежного посередника, наділеного по­вноваженнями щодо обговорення умов купівлі та продажу товарів від імені іншої особи (принципала) чи обговорює та укладає такі угоди від імені та в інтересах принципала; б) агентського договору як договору, спрямованого на здійснення агентом як юридичних, так і фактичних дій, кінцевою метою яких є встановлення договірних відносин між принципалом і третьою осо­бою, а також (в) передбачає, що агент, як правило, діє від імені принципала, хоча і припускається можливість вчинення агентом дій від власного імені - незалежно від вказівки на існування принципала, проте за умови, що він діє в інтересах принципала; Директива 2004/39/ ЄС Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 р. щодо ринків фінансових інструментів визначає обов'язки інвести­ційної фірми при призначенні прикріплених агентів дл^ цілей рекламуван­ня послуг цієї фірми, здійснення запитів щодо бізнесу або отримання на­казів від клієнтів або потенційних клієнтів та їх передачі, розміщення фі­нансових інструментів і надання консультацій стосовно таких фінансових інструментів та послуг, що пропонуються інвестиційною фірмою; акти МТП: Типовий комерційний агентський контракт (публікація МТП, лис­топад 1991 р.), Вказівки МТП щодо складання комерційних агентських контр­актів (публікація МТП 1983 р.), Коментар до Типового комерційного агент­ського контракту Міжнародної торговельної палати (публікація № 512); та ін.

53. Правове регулювання особливих режимів господарювання.

В окремому розділі (розділ VIII ГК України) до особливих режимів господарювання віднесені: спеціальні (вільні) економічні зони (глава 39, статті 401-405); концесії (глава 40, статті 406-410); виключна (морська) економічна зона України (ст. 411); прикордонна територія (господарська діяльність на державному кордоні України - ст. 412); санітарно-захисні та інші охоронні зони (території та об'єкти) - ст. 413; спеціальні режими господарювання в окремих галузях народного господар­ства (ст. 414); території пріоритетного розвитку (ст. 415); режими господарювання в умовах надзвичайного (ст. 416) та воєнного ста­ну (ст. 417).

Нормативно-правове регулювання господарської діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах становлять: Конституція України від 28 червня 1996р., зокрема положення щодо встанов­лення виключно законами України порядку створення та функціонування віль­них та інших спеціальних зон, що мають економічний та міграційний режим, від­мінний від загального (ст. 92); Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., який містить окрему главу -гл. 39 «Спеціальні (вільні) економічні зони»: ст. 401 визначає поняття С(В)ЕЗ та мету їх створення; ст. 402 містить основні положення щодо території та статусу С(В)ЕЗ; ст. 403 визначає типи С(В)ЕЗ; ст. 404 закріплює основні гарантії для суб'єктів господарювання С(В)ЕЗ; ст. 405 містить положення щодо законодав­ства, яке діє на території конкретної ВЕЗ; ст. 418 - гарантії прав учасників госпо­дарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання (в тому числі від незаконного обмеження прав); Митний кодекс України від 11 липня 2002 р., зокрема положення щодо вста­новлення митного кордону і меж спеціальних митних зон, які не збігаються з дер­жавним кордоном України; Закон України від 13.10.1992 р. «Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон»; Розпорядження Президента України від 16 січня 2002 р. «Про Комісію з пере­вірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності»;

постанови Кабінету Міністрів України: від 05.07.1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контрак­ту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розви­тку, в спеціальній (вільній) економічній зоні»; від 24.09.1999 р. № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режи­мом інвестиційної діяльності»; від 28.02.2001 р. № 184 «Про Порядок проведення аналізу результатів функ­ціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціаль­ним режимом інвестиційної діяльності»; тощо.

Спеціальна частина законодавства про С(В)ЕЗ містить нормативно-правові акти різної юридичної сили щодо конкретних С(В)ЕЗ, у тому числі: закони України: від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальні режими інвестиційної діяльності в Донецькій області»; від 15 січня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Яворів»; від 18 березня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»; від 3 червня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Славутич»; від 15 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в Луганській області»; від 16 липня 1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»; від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Рені»; від 23 березня 2000 р. «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту»; від 13 липня 2000 р. «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв»; від 21 грудня 2000 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим»; від 22 березня 2001 р. «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»; від 5 квітня 2001 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області»; від 18 листопада 2003 р. «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області» та ін.

Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється: Господарським кодексом України (глава 40, що визначає поняття та основні за­сади концесійної діяльності - статті 406-407, договірні засади здійснення конце­сійної діяльності - ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію, - ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режи­му господарювання - ст. 418);

законами України: від 16.07.1999 р. «Про концесії» (містить визначення застосовуваних у За­коні термінів - ст. 1, положення щодо: принципів концесійної діяльності -ст. 2, об'єктів концесії - ст. 3, засад концесійної діяльності, в тому числі обмеження, - статті 4-5, щодо концесійних конкурсів - статті 6-8 і догово­рів концесії, що укладаються за результатами їх проведення, - статті 9-16, прав та обов'язків сторін концесійного договору - статті 17-25, статистич­ної звітності у сфері концесійної діяльності - статті 26-27); від 14.12.1999р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобіль­них доріг» (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної ді­яльності з вищезгаданих питань); від 16.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (визначає конце­сійний договір як один з основних видів договорів у сфері іноземного ін­вестування - ст. 22);

постановами Кабінету Міністрів України: від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; від 12.04.2000 р. № 639 «Про затвердження Методики розрахунків концесій­них платежів»; від 12.04.2000 р. № 642 «Про затвердження Положення про проведення кон­цесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права держав­ної та комунальної власності, що надаються у концесію»; від 12.04.2000 р. № 643 «Про затвердження Типового концесійного дого­вору»; від 13.07.2000 р. № 1114 «Про затвердження Порядку визначення об'єктів концесії, концесіонерам яких можуть надаватися пільги щодо концесійних плате­жів, дотації, компенсації, та умов їх надання» та ін.

Правовий режим господарювання в виключній (морській) економічній зоні України визначається: Господарським кодексом України (ст. 411, 418); Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економіч­ну зону України» (далі - Закон «Про МЕЗ»); Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 р., що була ратифікована Законом України від 3 червня 1999 р. «Про ратифікацію та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 р.; Кодексом України «Про надра» від 27.07.1994 р., зокрема його положення щодо використання морського дна та його надр у виключній (морській) економічній зоні.

Правовий режим господарської діяльності на прикордонній території (на державному кордоні України) визначається: ГК України (ст. 412); законами Укра­їни від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» та від 03.04.2003 р. «Про Державну прикордонну службу»; міжнародними угодами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (наприклад, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про будівництво автодорожньо­го мосту через ріку Західний Буг на українсько-польському державному кордоні в районі пункту пропуску Ягодин - Доруйськ, ратифікована Законом України від 20.04.2004 р.); підзаконними нормативно-правовими актами, прийнятими відповід­но до закону (Указ Президента України від 02.07.1996 р. «Про заходи щодо розви­тку економічного співробітництва Автономної Республіки Крим з суміжними при­кордонними адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації»; наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України та Державної служби України від 24.11.2003 р. № 297/793 «Про затвердження Технології прикордонного та митного контролю у пунктах пропуску через державний кордон» та ін.).

Система нормативно-правових актів про спеціальний режим господарю­вання в охоронних зонах: Господарський кодекс України (статті 413, 418); закони України: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»; від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; від 15.02.1995 р. «Про статус гірських населених пунктів в Україні»; від 10.02.2000 р. «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону» та ін.

Система нормативно-правових актів про галузеві режими господарювання: Гос­подарський кодекс України (статті 414, 418); закони (зокрема, Закон України від 21.09.1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних силах України»).

Система нормативно-правових актів про режим надзвичайного стану: Господарський кодекс України (статті 416, 418); закони України: 1) загальні щодо такого режиму господарювання та умов/ підстав його встановлення: від 16.03.2000 р. «Про правовий режим надзви­чайного стану»; від 08.06.2000 р. «Про захист населення і територій від над­звичайних ситуацій техногенного та природного характеру», від 13.07.2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»; 2) спеціальні - щодо ого­лошення певної території зоною надзвичайного стану чи надзвичайної еко­логічної ситуації: від 05.09.2000 р. «Про затвердження Указу Президента України «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусове, Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» та ін.

Система актів законодавства про воєнний стан: Конституція України (ст. 92); Господарський кодекс України (статті 417, 418); Закон України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану».

54. Правовий режим інноваційної діяльності.

Відповідно до ст. 328 ГК держава регулює інноваційну діяльність шляхом: визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність регулюється низкою нормативно-правових актів різ­ної юридичної сили - від законів до локальних нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти вищої юридичної сили:

кодекси: Господарський кодекс України, в главі 34 дається визначення інноваційної діяльності (ст. 325), визначаються її види (ст. 327), форми інвестування в інновації (ст. 326), шляхи та форми державного регулювання (ст. 328) та система державних гарантій інноваційної діяльності (ст. 329), основні заса­ди державної експертизи інноваційних проектів (ст. 330), поняття та зміст договору на створення і передачу науково-технічної продукції (ст. 331), який використовується для виконання інноваційних розробок на замов­лення суб'єкта інноваційної діяльності з метою їх наступної реалізації; Цивільний кодекс України - глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» (регулює договірні відносини, що складаються в процесі виконання таких робіт, в тому числі розробки інноваційних проектів);

закони України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», в ст. 3 якого закріплено по­няття інноваційної діяльності як однієї з форм інвестиційної діяльності; від 13.12.1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з яким інноваційна діяльність належить до науково-технічної (ст. 1); від 02.10.1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу», що визна­чає основні засади проведення науково-технічної експертизи, включаючи й експертизу інноваційних програм і проектів; від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інноваційної діяльності техно­логічних парків», що регулює особливість здійснення інноваційної діяльності зазначених у ньому суб'єктів інновацій­ної діяльності; від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», що забезпечує правове ре­гулювання комерційної інноваційної діяльності, в тому числі дає визна­чення основним поняттям (інновацій, інноваційної діяльності, інновацій­ного продукту, інноваційної продукції, інноваційного проекту, інноваційної інфраструктури, суб'єктів інноваційної діяльності, інноваційного підпри­ємства, об'єктів інноваційної діяльності - статті 1, 4, 5, 14-16), закріплює принципи державної політики у сфері комерційної інноваційної діяльності (ст. 3), основні засади державного регулювання в цій сфері (статті 6-12), визначає правовий режим інноваційних проектів (статті 12-13) та заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності (статті 17-22); від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Укра­їні», що закріплює визначення понять пріоритетних напрямів інновацій­ної діяльності, їх видів (стратегічні та середньострокові), основних засад їх формування, експертизи, затвердження, механізму їх реалізації та моніто­рингу; від 14.09.2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», що визначає правові, економічні, організаційні та фінансові заса­ди державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій і спря­мований на забезпечення ефективного використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу України, технологічності виробництва продук­ції, охорони майнових прав на вітчизняні технології на території держав, де планується або здійснюється їх використання, розширення міжнародного науково-технічного співробітництва у цій сфері; визначає умови укладення договору про трансфер технологій, в тому числі його істотні умови (ст. 16), види таких договорів (ст. 17) та обмеження щодо їх укладення (ст. 18).

Підзаконні нормативно-правові акти з питань інноваційної діяльності регу­люють, як правило, процедурні та/або організаційні аспекти питання інновацій­них відносин, серед них:

акти Президента: в тому числі Про Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, затв. Указом Президента України від 12.05.2011 року № 583/2011;

постанови Уряду України: від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку ін­вестиційної діяльності на 2002-2010 роки», в якій важливим напрямом державної інвестиційної політики визнається сприяння створенню інду­стріальних парків для розвитку високотехнологічних виробництв, а також передбачається низка заходів, спрямованих на його реалізацію; від 05.08.2002 р. № 1106 «Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів»; від 17 липня 2003 р. № 1094 «Про затвердження Порядку формування, екс­пертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності»; від 6 серпня 2003 р. № 1219 «Про затвердження Положення про Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур ін­ших типів»; від 17 вересня 2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реє­страції інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів»; від 20.09.2006 р. № 1335 «Про віднесення Української державної іннова­ційної компанії до сфери управління Державного агентства з інвестицій та інновацій»; від 23.11.2006 р. № 1643; «Деякі питання організації діяльності технологіч­них парків»; Порядок проведення моніторингу та здійснення контролю за реаліза­цією проектів технологічних парків, затв. постановою КМ України від 21.03.2007 р.№517та ін.;

відомчі нормативно-правові акти: Порядок ведення державного реєстру технопарків та інноваційних структур інших типів, затв. Міністерством у справах науки і технологій 30.10.1998 №281; Наказ Міністерства промислової політики України від 11.09.2006 № 329 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інвестиційних проектів, спрямованих на реалізацію інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції у сфері промисловості, у тому числі вітчизняного машинобуду­вання для агропромислового комплексу»; «Питання конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для їх фінансування за рахунок коштів Державної інноваційної фінансово-кредитної установи», затв. наказом Державного агентства України з інвестицій та розвитку від 23.11.2011 №122 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 8 грудня 2010 р. за N 1229/18524).

Міжнародно-правові акти: Угода про науково-технічне співробітництво в межах СНД (13.03.1992 р.); Угода від 24 вересня 1993 р. про підтримку і розвиток малого підприємни­цтва в державах - учасницях СНД (Угоду ратифіковано із застереженнями Законом № 582-XIV від 08.04.99); Угода від 24 грудня 1993 р. про міждержавну експертизу проектів будівни­цтва, які становлять взаємний інтерес для держав - учасниць Співдружнос­ті Незалежних Держав; Угода від 16 червня 1994 р. між Україною та Європейським Співтовари­ством про наукове і технологічне співробітництво (Угоду ратифіковано За­коном № 368-IV від 25.12.2002); Угода між Урядом України, Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів Республіки Білорусь про співробітництво і кооперацію в галу­зі створення і виробництва хімічних волокон і технологічного обладнання для їх випуску (Москва, 17 жовтня 1994 р.).

55. Господарсько-правові умови здійснення страхової діяльності в Україні.

Страхування - це професійна діяльність спеціалізованих організацій (страхових компаній або страховиків) щодо надан­ня учасникам відносин у сфері господарювання (страхувальникам) страхових послуг, спрямованих на захист їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування страхових випадків за рахунок грошових фон­дів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Страхування у сфері господарювання регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких: Господарський кодекс від 16.01.2003 р.: містить положення щодо страхування як різновиду фінансової діяльності (ст. 252), суб'єктів такої діяльності (ст. 353), законодавство про страхування у сфері господарювання (ст. 355); Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.: глава 67 (статті 979-999) регулює договірні відносини щодо страхування; Закон України від 07.03.1996р. «Про страхування» (в ред. Закону від 04.10.2001 р.): встановлює вимоги щодо страховиків, їх майнових активів, здійснюваних ними операцій, державного регулювання сфери страхування та ін.; акти Уряду: постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1993 р. № 709 «Про ство­рення Національної акціонерної страхової компанії «Оранта»; постанова КМУ від 1 червня 2002 р. № 733 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслід­ків під час перевезення небезпечних вантажів»; постанова КМУ від 12 жовтня 2002 р. № 1535 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації»; постанова КМУ від 16.11.2002 р. № 1788 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвес­ти до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру»; постанова КМУ від 23 червня 2003 р. № 953 «Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду»; постанова КМУ від 13 квітня 2005 р. № 286 «Про встановлення розміру плати за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування»; та ін.; відомчі нормативно-правові акти: постанова Правління Нацбанку України від 11.04.2000 р. № 135 «Про за­стосування іноземної валюти в страховій діяльності»; Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені розпоря­дженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг Укра­їни (ДКРРФП) від 28.08.2003 р. № 40; розпорядження ДКРРФП від 28.05.2004 № 736 «Про затвердження Поло­ження про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення дер­жавного реєстру страхових та перестрахових брокерів»; розпорядження ДКРРФП від 26.11.2004 № 2875 «Про затвердження Пра­вил розміщення страхових резервів із страхування життя»; розпорядження ДКРРФП від 17.12.2004 № 3104 «Про затвердження Пра­вил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами стра­хування, іншими, ніж страхування життя»; розпорядження ДКРРФП від 28.12.2004 № 3197 «Про затвердження По­ложення про порядок та умови ведення страховиками персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя»; розпорядження ДКРРФП від 04.08.2005 № 4421 «Про затвердження По­рядку складання та подання звітності страхових та/або перестрахових бро­керів»; розпорядження ДКРРФП від 22.11.2005 № 4934 «Про затвердження По­ложення про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір на­бути статусу страховиків (перестраховиків), до Державного реєстру фінан­сових установ»; розпорядження ДКРРФП від 11.04.2006 № 5619 «Про затвердження По­ложення про особливості укладання договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних за­собів»; розпорядження ДКРРФП від 19.07.2006 № 6021 «Про затвердження По­рядку реєстрації філій страховиків-нерезидентів»; розпорядження ДКРРФП від 07.09.2006 № 6201 «Про затвердження Лі­цензійних умов провадження страхової діяльності філіями страховиків-нерезидентів»; розпорядження ДКРРФП від 16.11.2006 № 6426 «Про затвердження Поло­ження про здійснення нагляду за діяльністю філій страховиків-нерезидентів та застосування заходів впливу за порушення ними законодавства про фі­нансові послуги та про внесення змін до деяких нормативно-правових ак­тів»; розпорядження ДКРРФП від 07.12.2006 № 6504 «Про затвердження По­рядку ліквідації філій страховиків-нерезидентів»; та ін.

Господарська діяльність у сфері страхування може здійснюватися лише гос­подарськими організаціями, що створюються як фінансові установи зі спеціаль­ним предметом діяльності у формі будь-якого виду господарського товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 1 ст. 2 Закону України від 07.03.1996 р. «Про страхування»). Однак у більшості випадків засновники страхової організації (страховика - за визначен­ням зазначеного Закону) обирають при її заснуванні акціонерну форму, врахо­вуючи переваги останньої.

Страховим компаніям (страховикам) притаманні такі характерні риси: наявність щонайменше трьох засновників/учасників (хоча для держав­них страхових компаній це правило не діє); якщо єдиним засновником та учасником страхової компанії є держава, то така компанія отримує статус державної (національної); в решті випадків використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика забороняється; спеціальний і виключний предмет діяльності - лише страхування, перестра­хування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням; допускається також виконання за­значених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика; обов'язковість отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності в по­рядку, специфіка якого визначається ст. 38 Закону «Про страхування»; вимоги до майнової бази страхової організації, спрямовані на забезпечення платоспроможності страховиків, щодо складу майнової бази: наявність сплаченого статутного фонду та на­явність гарантійного фонду страховика; створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; спеціальні вимоги до статутного фонду; значний рівень державного регулювання, що здійснюється Уповноваже­ним органом (Державною комісією з регулювання ринків фінансових по­слуг України/ДКРРФП) та його органами на місцях шляхом: ліцензуван­ня страхової діяльності; ведення Державного реєстру фінансових установ; особливість ведення бухгалтерського обліку і звітності; спеціальні вимоги до ліквідації, реорганізації та санації (в тому числі при­мусової), визначені ст. 43 Закону «Про страхування».

56. Договір страхування в сфері господарювання: поняття, суттєві умови, порядок виконання.

За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачу­вати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Характерні риси цього договору: сторони договору: страховик (суб'єкт страхової діяльності) та страхуваль­ник (особа, якій надаються страхові послуги); форма договору - письмова, модифікацією якої у сфері страхування може бути страхове свідоцтво (поліс, сертифікат); договори страхування укладаються відповідно до правил страхування (роз­робляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підляга­ють реєстрації в Уповноваженому органі/ДКРРФП при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування); порядок укладання договору: страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страху­вання страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику; договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхо­вого платежу, якщо інше не передбачено договором страхування; предмет договору - майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страху­вання); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності); зміст договору:

Істотні умови договору (предмет договору; страховий випадок; розмір гро­шової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настан­ня страхового випадку (страхова сума); розмір страхового платежу і строки його сплати; строк договору та інші умови, визначені актами законодавства, - ст. 16 Закону «Про страхування»).

57. Способи забезпечення виконання господарських зобов'язань.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується: заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать); заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами.

За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігові і умови та порядок застосування яких визначається ЦК.

Оскільки, відповідно до абзацу 2 ч. 2 ст. 199 ГК до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК, розглянемо їх за цивільним законодавством.

Види забезпечення зобов'язань в даному випадку умовно можна поділити на: зобов'язально-правові та речово-правові. До першого виду відноситься: неустойка, порука, гарантія та завдаток. До другого - застава і притримання. Для речово-правових видів (способів) характерне те, що інтереси кредитора можуть бути забезпечені за рахунок майна, яке перебуває у володінні кредитора.

Зобов'язально-правові способи змушують боржника виконати належно зобов'язання під страхом настання негативних наслідків, які пов'язані із зобов'язальними вимогами.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК, застосовуються і передбаченими статтями ЦК такі способи.

Неустойка (штраф, пеня) – грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст.549 – 552 ЦК).