Політична карта Азії

Майже впродовж всього Середньовіччя на політичній карті Азії переважали великі централізовані держави.

Серед таких держав – Візантія (Східна Римська Імперія), яка виникла на місці давньогрецької колонії Візантій (звідки була запозичена назва) в 395 році, де виникла столиця імперії – Константинополь. Тоді вона охоплювала Малу Азію, частину Вірменії, Північну Месопотамію, Сирію, Палестину (в Європі – Балканський півострів, в Африці – Єгипет, Кірінаїку в Лівії). Від час утворення до часу зникнення (1453 рік) територія, розміри та обриси Візантійської імперії змінювались. Розквіт Візантії пов’язують з ім’ям імператора Юстиніана (VI ст.), який мав за мету відновити колишню Римську Імперію, що було частково здійснено – він повернув чимало території довкола Середземного моря (Апеннінський та Піренейський півострови). Але після його смерті утримати ці землі не вдалося і до середини VII ст. територія Візантії скоротилася приблизно вдвічі. В VII-VIII ст. араби двічі намагалися взяти Константинополь. IX ст. ознаменувалося для Візантії тривалою боротьбою з болгарами. В X-XI ст. відбувалися походи київських князів на Константинополь (Царград). Наприкінці XI ст. Візантію дуже сильно потіснили (територія Малої Азії) турки-сельджуки – західнотюркські племена, що прийшли з Приаралля. В XIII ст. Візантія різко відрізнялася від того, що вона представляла раніше – вона стала типовою роздробленою державою і характеризувалася послабленою центральною владою. Кінець Візантійської Імперії пов’язаний з навалою турків-османів, які навесні 1453 року взяли Константинополь, що був останнім оплотом держави. Історики умовно приймають цю дату як кінець Середньовіччя.

В VI ст. Новоперське Царство Сасанідів (за іменем іранського шаха Сасаніда) за своєю могутністю змагалося з Візантійською Імперією, що вилилося в кілька століть майже безперервних війн. Царство Сасанідів є останньою доісламською Перською державою. В свої найкращі часи воно об’єднувало Іран, Ірак, Афганістан, частину Азербайджану, Вірменію та Грузію. В VII ст. сасанідам тимчасово вдалося відбити Єгипет, Сирію та Палестину. Але ця імперія проіснувала порівняно недовго – в VII ст. вона зазнала нападу арабів, оскільки в VII-IX ст. сформувалась та розширилась арабська держава – Арабський Халіфат (халіф – представник, спадкоємець). Це відбулося внаслідок успішних завойовницьких воєн та наведення ладу на власних землях. Початок Арабського Халіфату пов’язаний з об’єднанням держав Аравії, який було покладено кочовими племенами, що почали об’єднувати тодішні держави Аравійського півострова – Ємен («щасливий»; найрозвиненіша держава, що різко відрізнялася від інших країн півострова завдяки підземним водам), Неджд та Хіджаз (території вздовж Червоного моря), який став осередком об’єднання з центром в Мецці. Саме з Мекки вийшов Мухамед, який фактично і був засновником держави, а після його смерті влада перейшла до його родичів-наступників – халіфів, які й стали володарями. Араби досить швидко почали завойовувати нові території – в середині VII ст. вони розпочали війну на два фронти – проти Візантії та Царства Сасанідів. Незабаром Перська держава увійшла до складу Арабського Халіфату і до кінця VII ст. араби фактично забрали більшу частину Візантійської Імперії – території Палестини та Сирії, і проникли навіть в Середню Азію, де завоювали держави Сагдіан, Хорезм, Пенджаб. На північ вони розширили свої володіння до Великого Кавказького хребта, на південь – до річки Інд, на заході – до Атлантики, на схід – до Паміру та Гіндукушу. Таким чином Арабський Халіфат подібно до колишньої Римської Імперії розташовувався в трьох частинах світу, але за розмірами навіть перевищував її. Проте, така імперія виявилася недовговічною – на її місці виникли окремі держави – Багдадський Халіфат, зі столицею в Багдаді, який проіснував аж до середини XIII ст. В 1258 р. після взяття Багдаду останній арабський халіф був зашитий в мішок і затоптаний кіньми татаро-монголів. В XIV ст. відбувалися навали турків-османів, які так само як до них араби встигли створити величезну Османську Імперію. Вона виявилася більш життєздатною і проіснувала аж до ХХ ст. В період свого розквіту Османська Імперія крім території Малої Азії включала Балканський півострів, території на північ від Дунаю, майже всю Передню Азію та Північну Африку.

В VI ст. в районі Алтаю (сучасна Північна Монголія) виник союз тюркських племен, який з часом набув рис державності і став називатися Тюркським Каганатом (Гьоктюрк). Їх правителем був каган – титул, який відповідає царю або імператору. По суті, він перетворився в найбільшу імперію Середньої Азії і простягався від Чорного до Жовтого моря, охоплюючи всі центральні степові території. Держава Чингізхана зародилася в Забайкаллі, а її столиця знаходилася в Кара-Курумі. Саме звідти, здійснюючи завойовницькі походи Чингізхану вдалось створити величезну державу – від Каспію до Жовтого моря. Після смерті Чингізхана з’явився ще один полководець та державний діяч – Тимур (Тамерлан), який в XIV ст. створив Державу Тамерлана зі столицею Самарканді. За кілька десятиліть він підкорив всю Середню Азію, Іран, майже всю Передню Азію та Північну Індію.

Наприкінці XII ст. виникає велика централізована держава зі столицею в Делі – Делійський Султанат, що проіснував до XVI ст. Його розміри в період розквіту являли собою приблизно сучасну територію Індії. В південній частині півострова Індостан в XIV ст. виникла інша давня держава Віджаянагр, що проіснувала до XVII століття (сьогодні в селі Хампі знаходяться руїни столиці Віджаянагр, які внесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО).

В І ст. на півдні Індокитаю в дельті річки Меконг виникла Держава Фунань, яка проіснувала до VI ст. Пізніше (IX-XIV ст.) на території Камбоджі існувала Ангкорська Імперія. На місці сучасної М’янми в XI-XII ст. існувала Держава Паган (сьогодні однойменне місто). На місці сучасної Індонезії в XIII ст. розташовувалась потужна Імперія Маджапахіт, що охоплювала не лише Зондські острови а й півострів Малакка. Ця імперія підтримувала відносини з Китаєм, який впродовж майже всього Середньовіччя залишався великою централізованою державою. Вже в XIV ст. він мав приблизно таку саму територію як і сьогодні, а також Корею, частину Монголії, сучасний Непал, частина В’єтнаму.

Класичним прикладом феодальної роздробленості була Японія – формально влада належала імператору, але в другій половині XIII ст. почався період «воюючих країн», який тривав від середини XV і до кінця XVI ст. Реальна влада в Японії належала феодалами, які між собою конфліктували. Коли до їх боротьби долучилися самураї, то це призвело до виникнення невеликих самурайських держав, які вели безперервні війни між собою. Така ситуація ще сильніше вплинула на децентралізацію влади, і авторитет імператора та феодальних князів став дуже малим.

Як в Європі, так і в Азії політична карта була дуже мінливою – з’являлися дуже потужні імперії, які недовго проіснувавши, розпадалися, а на їх місці виникали нові. Причинами цього були як зовнішні вороги, так і внутрішні міжусобиці.

Найпоширенішою формою правління в Азії була необмежена монархія («східна деспотія»). Залежно від держави монарх міг називатися по-різному: василевс (пов’язано з Візантією, де влада належала імператору або василевсу; влада василевса мінялася залежно від того, в якому стані перебула Візантія – наприклад за Юстиніана його влада була необмеженою, хоча і не спадковою, а виборною і проголошеною сенатом; з послабленням Візантії влада василевса ставала все меншою та меншою), імператор – в Китаї (імператор – людина, яка мала необмежену владу і всі піддані підпорядковувалися йому), халіф та султан – уособлення поєднання влади державної та релігійної (їх помічники – візири). В державі Чингізхана все населення було поділене на десятки, сотні, тисячі та пітьми (десять тисяч). Існувала надзвичайно жорстка дисципліна – найменша провина каралася смертю.