Політична карта Європи

Нестійкість політичної карти, яка була характерна для Середньовіччя збереглася і в наступному періоді. Пов’язана вона з виясненням стосунків між європейськими країнами, у яких головну роль грали великі держави, а малі, стаючи на сторону сильніших гравців, приєднувалися до цих протистоянь. Таким чином склалися декілька головних вузлів протистояння.

Одним з найзапекліших було протиріччя між Священною Римською Імперією німецької нації та Францією, яке загострилося на початку XVI ст. за часів правління Карла І Габсбурга. Коли Карл V став імператором Священної Римської Імперії, вона мала територію, що простягалася від Атлантики до Балкан. Він мав намір створити могутню католицьку монархію, що панувала б у всій Європі, однак, цього ж прагнула і Франція, тому між ними виникли війни, у яких перемогли Габсбурги. Внаслідок Реформації у 1517 році Священна Римська Імперія була розколота на дві частини – протестантський північ та католицький південь. Конфесійний розкол призвів до загострення внутрішнього положення, та зростання конфлікту між країнами імперії та імператором, що вилилося у війну між Карлом V та протестантами. Імператор здобув перемогу, але значна частина населення була незадоволена його релігійною політикою, а тому об’єдналася проти нього.

У 1555 році на рейхстазі було прийнято Габсбурзький мир – рішення про гарантування свободи віросповідання, але імператор не підтримав його, і тому зрікся престолу на користь свого сина Філіпа ІІ. Пізніше володіння Священної Римської Імперії були розділені між двома гілками Габсбургів – іспанською та австрійською. Австрійські володіння відійшли до брата імператора Фердинанда, а Італія та Іспанія – до сина. Політика Філіпа ІІ була не дуже успішною, і тому привела до утворення Республіки Сполучених Провінцій у Нідерландах (об’єднання семи північних провінцій проти Іспанії; південні провінції залишилися за Іспанією). Невдалою виявилася також спроба залучити Англію до сфери впливу Габсбургів – вона ставала все потужнішою, а тому їх протистояння вилилося економічні війні та піратство. Згодом це протистояння перейшло у конкретні військові дії – походи «Непереможної Армади». Приводом до цього морського походу була страта католицької королеви Марії Стюарт та напад Френсіса Дрейка на порт Кадіса. У липні 1588 році армада вийшла з гирла річки Тежу і попрямувала до Нідерландів, щоб узяти на борт солдатів, які знаходилися там і згодом висадитись у гирлі Темзи неподалік від Лондона. При вході в протоку Па-де-Кале армада зустріла флотилію Дрейка, а тому іспанці так і не дійшли до Дюнкерка. Назад армада змушена була йти Північним морем і загибель армади підірвала морську могутність Іспанії.

Тривалий час провідна роль у Європі належала династій Габсбургів, яка була католицькою і всіляко утискала інших. Це вилилося в Тридцятирічну війну (1618-1648 рр.), яка мала визначальний вплив, адже за Вестфальським миром 1648 року через територіальні втрати Священної Римської Імперії, яка остаточно сформувалась як конгломерат незалежних держав, змінилася розстановка сил. Вестфальський мир також є основою міжнародних відносин та стосунків національних держав. Водночас, за ним відбулося збільшення володінь Франції та особливо Швеції.

Інший важливий вузол протиріч – північ Європи, де йшла боротьба за панування на Балтійському морі, яка спричинила численні військові зіткнення передусім між Данією та Швецією. На початку XVI ст. поряд зі Священною Римською Імперією великою державою була Данія, адже, відповідно до Кальмарської унії 1397 року під владою данських королів були об’єднані Норвегія, Швеція, Ісландія, Фарерські острови, Гренландія та усі острови Балтики. У 1523 році Швеції вдалося розірвати унію і добитися незалежності (в той час як Норвегія продовжувала залежати від Данії аж до 1814 року), а потім протягом кількох століть успішно воювати з Данією за контроль над Балтійським морем. За Вестфальським миром Швеція одержала контроль над майже усім його узбережжям. Як наслідок, завдяки успішним війнам проти Священної Римської Імперії та Данії до середини XVII ст. Швеція стала однією з найбільших держав Європи.

В цей же час відбувалася національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, яка зробила свій внесок в розвал Речі Посполитої. Тут відбувалося суперництво між Польсько-Литовською державою та Росією. Уже на початку XVI ст. всі сучасні білоруські та частина українських земель знаходилися під владою Великого Князівства Литовського, а західна частина України під владою Польщі. У 1569 році була укладена Люблінська унія, за якою Польське Королівство та Литва об’єдналися у Річ Посполиту, яка була заснована для боротьби з Московським Царством. У 1609 році Сигізмунд ІІІ розпочав відкриту інтервенцію проти Російської держави, і хоча в 1612 році поляки були вигнані з Московії, східний кордон Речі Посполитої проходив уже не так далеко від неї. Згодом, під тиском Росії та Хмельницького кордон перемістився на захід. У 1654 році Переяславська рада проголосила входження України до складу Росії.

Головні зміни на політичній карті південно-східної Європи були пов’язані з тим, що у XVI ст. Османській Імперії вдалося завоювати тут нові території – південну частину Угорщини, Молдову та Трансільванію. Османська Імперія досягла апогею своєї могутності, а її флот вільно плавав по всьому Середземному морю аж до Гібралтару. Внаслідок важкої боротьби з Венецією під владу імперії перейшли майже всі острови та велика частина узбережжя Адріатичного моря.

Найпоширенішою формою в період Раннього і Нового часу залишалася монархія, проте на зміну становій монархії з’явився абсолютизм, за якого монарху належала необмежена верховна влада. Виникнення абсолютної монархії було обумовлено появою централізованих держав, що потребувало великих коштів, сильної армії та чиновницького апарату. Абсолютизм почав формуватися ще в XV ст., але найбільшої сили досяг у XVIII ст. перш за все у Франції, Англії та Іспанії. В Іспанії період його розквіту є панування Карла І та його сина Філіпа ІІ. У Франції початок розвитку абсолютизму припав на час правління Франциска І, а його вершиною було панування Людовика XIII, який скасував виборні органи в частині земель. За допомогою королівських чиновників йому вдалося встановити контроль за провінційним управлінням і підпорядкувати їх центральному. Під час його правління величезну владу мав кардинал Ришельє, який посідаючи посаду першого міністра фактично мав усю повноту влади у Франції. В Англії абсолютизм досяг свого розквіту за часів правління Єлизавети І, яка правила країною 45 років, але їй доводилося зважати на існування парламенту, який залишався важливим елементом політичної структури англійського суспільства. Прикладами країни, що не досягли абсолютизму є Данія, Швеція та Німеччина. В той же час у Європі збереглися і станово-представницькі монархії, за умов якої влада монарха поєднувалася з органами виборного представництва. Прикладом якої може бути Росія, де крім монарха була боярська дума. Проте, боярська дума з часом почала втрачати свій вплив і змінилася спеціальними установами – наказами. З 1549 року почали скликатися земські збори – вищі станово-представницькі установи. За часів правління Івана Грозного державний устрій Росії почав еволюціонувати у бік абсолютизму. Він став першим російським царем, що дало йому змогу зайняти вищу позицію у дипломатичних відносинах з Європою. В Європі того часу дещо зміцнився і республіканський устрій – наприклад в Нідерландських Сполучених Провінціях, де після звільнення від іспанського панування найвищим органом стали постійно діючі генеральні штати. Республіканський устрій зберігся і у Венеції. Єдиним містом з республіканським устроєм була Добровницька Республіка, процвітання якої відбувалося завдяки морській торгівлі. Держава включало власне місто Добровник, частину побережжя Далмації та деякі острови. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому Добровник часом називають першою в Європі демократичною державою. Державний устрій Речі Посполитої досить специфічний – хоча держава й називалася республікою, але не була такою, адже очолювалася монархом, який мав титул короля польського і великого князя литовського. Цей специфічний політичний режим інколи називають шляхетською демократією з огляду на широкі права на управління країною шляхти, яка проте була лише частиною народу. Найвищим законодавчим органом був з’їзд шляхти – сейм, на якому обирали короля. В період між сеймами король управляв державою разом з обраною сеймом радою резидентів. Під час прийняття рішень сеймом в кожного шляхтича було право вето – право вільного протесту. Велике Князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої, що проявлялася у тому, що воно мала свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, а судочинство велося на основі Литовських статутів.