Політична карта Європи. Політична карта середньовічної Європи крім того, що була мозаїчною була ще й дуже нестабільною

Політична карта середньовічної Європи крім того, що була мозаїчною була ще й дуже нестабільною. Типовим явищем була поява великих держав та їх розпад. Кордони держав постійно змінювалися через численні війни, загарбницькі походи, та Велике переселення народів (умовна назва сукупності етнічних переміщень народів Європи в IV-VII ст.).

Початком Великого переселення народів вважаються 370-ті роки коли з Приуралля на схід рушили гунни – кочовий племінний союз народів. Рушили вони двома шляхами – центральним та південним (через Кавказ в Малу Азію). Гунни підкорили численні племена, зокрема германські племена готів, що жили в Північному Причорномор’ї. Готи рушили на захід і поділилися на вестготів та остготів. Рух германських племен на захід спричинив зникнення з політичної карти в V ст. Західної Римської Імперії, на руїнах якої виникли численні ранньофеодальні королівства: Королівство вестготів (утворилося на території сучасного Піренейського півострова), Королівство остготів (остготи підкорили Апеннінський півострів та прилеглі північні райони), франки, що жили вздовж течії річки Рейн завоювали Галлію (колишню давньоримську префектуру) і створили Королівство франків, в басейні річки Рона виникло Королівство бургундів, а на території сучасної Великобританії утворилися 7 окремих королівств (англи, сакси, юти, фризи). Ці державні утворення були нетривалими і розпадалися. Прикладом може бути Імперія Карла Великого (VIII-IX ст.). Завдяки йому територія Франкської держави простягалася від сучасної Північної Іспанії до річки Ельба, від Ла-Маншу до Адріатики. В цей час він був наймогутнішим правителем на території Європи, але після його смерті імперія розпалася. Серед частин на які вона розпалася сформувалися центри, що згодом стали ядрами Франції, Німецької державності, та Італії.

Середньовічна карта мінялася також і через інші події, наприклад завоювання норманами різноманітних територій: Північної Франції (Нормандське герцогство); Північної Італії та Сицилії в XI ст., утворивши там Сицилійське королівство. Подальша історія розвитку також була пов’язана з загарбницькими війнами. Наприклад, за рахунок німецької колонізації територія німецької держави розширилась аж до Західної Двіни (Східна Пруссія), іншим потоком колонізації – через Чехію, частину території Польщі.

Велике Князівство Литовське внаслідок низки загарбницьких воєн сильно розширилося - в XIII-XIV ст. його територія простягалася від Балтики до Чорного моря, від Західного Бугу до Дніпра і далі до верхів’їв Волги.

Інший приклад переселення – прихід тюркських племен болгар на землі нижньої течії Дунаю в VII ст. Саме воно дало назву новій балканській державі – Болгарському царству. В X ст. воно було завойоване Візантією, потім відродилося, а згодом було поневолене турками.

На початку VIII ст. араби переправилися через Гібралтар, розбили вестготів, захопили практично весь Піренейський півострів і створили свою державу зі столицею в місті Кордова. Проіснувала ця арабська держава на Піренейському півострові до XI ст.

На початку IX ст. відбулося переселення племен угорців (мадярів) з Приуралля на територію Середньодунайської низовини, що стала ядром формування Угорського королівства.

В XIII ст. на територію Європи прийшла навала монголів, але вони не ставили за мету створити нові держави, а мали лише завойовницький характер.

Домінуючою формою того часу була монархія, але вже тоді монархія подекуди була не абсолютною, а обмеженою діяльністю дорадчого органу. Наприклад, в 1265 році в Англії виник перший парламент, що ділився на дві палати – палату лордів (аристократи) та палату общин (представники нижчого стану). Наприкінці XV ст. за часів Івана III («великого князя Русі») існувала боярська дума, яка складалася з колишніх князів. Разом з тим, існували міста-республіки - Північна та Середня Італія, де існували Генуя, Венеція, Мілан, Флоренція, які були мікродержавами. У Венеції на чолі республіки стояв «дож» (обирався довічно), який розділяв владу з дорадчим органом. Інший варіант – Бремен, Франкфурт-на-Майні, Гамбург, Нюрнберг – міста, які формально підкорялися імператору, але насправді були маленькими незалежними республіками: чеканили власні гроші, самостійно, незалежно від імператора, могли оголошувати війну та укладати мир. На Русі пізніше існували аналоги міст-держав – Великий Новгород, який управлявся вічем (народним зібранням), на якому вирішувались важливі питання. Часом його називали боярською республікою, але згодом бояри перебрали на себе функцію віче. Також можна згадати Псков і його колонію В’ятку, де була подібна форма правління. В 1291 році об’єдналися перші три адміністративні одиниці (кантони) в Швейцарії і виникла Швейцарська конфедерація. Кантони в ній мали повну самостійність, була відсутня централізованість – не було центральної влади, єдиної армії та одної монети. Спільні справи вирішувалися на з’їздах (ландтагах) представниками кантонів.