Політична карта античного світу

Термін «політична карта» бере початок саме з часів античного світу внаслідок виникнення перших рабовласницьких держав. Основною рисою політичної карти античного світу були найбільшим і та найсильніші державами Давнього Сходу.

Давній Єгипет. В 4 тис. до н.е. в долині Нілу було кілька десятків дрібних держав, кожною з яких керував фараон. Але, згодом, один з єгипетських фараонів завоював дельту Нілу, а інший верхів’я Нілу. Десь в 3 тис. до н.е. фараон південного царства зміг підкорити собі північну частину і утворилася єдина могутня держава – від порогів на річці Ніл (поблизу сучасного міста Атбара) до Середземного моря. Кордони Давнього Єгипту й надалі розширювалися: в період Нового Царства за фараона Тутмоса (XV ст. до н.е.) держава простягалась від 4-их нільських порогів до Північної Сирії. Але, зрештою, пізніше територія Єгипту опинилася у звичних межах – територіальною основою стала долина Нілу та прилеглі землі.

На території Західної (Передньої) Азії в античному світі з’явилося кілька могутніх держав завойовників, серед яких Ассирія, яка почала формуватися в середній течій річки Тигр (територія сучасного Іраку) ще в 3 тис. до н.е. Найбільшої могутності вона досягла у VIII-VII ст. до н.е. Є припущення, що це була перша держава, що спробувала об’єднати під однією владою увесь Близький Схід. Завдяки завоюванням царів Ассирії її територія набула таких розмірів, які до того не мала жодна держава – за царювання Ашурбаніпала його держава простягалася від Вірменії та Ірану до дельти Нілу, через що її часом називають першою в історії світовою державою.

До складу Ассирії входив Вавилон, що знаходився на півночі Месопотамії. Нововавилонське Царство на чолі з Навуходоносором ІІ після падіння Ассирії в VII ст. до н.е. стає новою світовою державою. На той час існували й інші держави (Лідія, Мідія, Урарту, Колхіда, Іберія, Щаслива Аравія), але вони поступалися територією, а відповідно й могутністю.

На території сучасного Ірану в VI ст. до н.е. було засноване Перське Царство Ахеменідів. Завдяки своїм завоюванням в історію ввійшов один з царів – Кір ІІ, іншими відомими царями були Дарій, Ксеркс. Держава займала Іранське нагір’я, частину Індостану, Середню Азію, Малу Азію та частину Єгипту.

Перша давня індійська держава утворилася в долині Гангу і отримала назву від давнього племені аріїв – Бхаратаварша. Історики не можуть точно визначити дату її виникнення та існування. В цей же час на північному сході сучасної Індії утворилася держава Магадха. Підйом цієї держави відбувся приблизно в VII ст. до н.е. Вона відома тим, що стала ядром виникнення кількох наступних давньоіндійських держав (Маурі IV-II ст. до н.е.). Крім того, Магадха стала великим економічним, культурним і релігійним центром давньої Індії. Вважається, що звідси поширився давній буддизм і джайнізм. З нею також пов’язують також поняття «перша давня держава загальноіндійського масштабу».

На території Китаю змінилося кілька давніх рабовласницьких держав, серед яких уваги варта передусім держава Цінь (ІІІ ст. до н.е.) – імператор з цієї династії зміг об’єднати майже всі тодішні китайські землі в одну державу. Наступною була Імперія Хань (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – за якої китайська держава простягалася від Тихого океану до Середньої Азії, від Маньчжурії до Індокитаю.

Колишні держави Середньої Азії, що існували там в першому тисячолітті до нашої ери – Бактрія, Фергана, Согдіяна, Хорезм, на рубежі нашої ери увійшли в Кушанське Царство, яке в період розквіту простягалося від Каспійського та Аральського морів до Північної Індії.

Особливістю політичної карти Давнього Сходу є її нестабільність, нестійкість. Всі держави, що претендували на звання світової держави, були утворені в результаті завоювань, а тому були конгломератом територій. Для державного устрою були характерна значна централізація влади, що було обумовлено історико-географічними умовами формування політичної карти – держави були приурочені до великих річок, а іригація вимагала жорсткого контролю (давньосхідна деспотія – необмежена влада монархів). Існував адміністративно-територіальний поділ – Єгипет поділявся на номи (той, хто його очолював називався «номарх»), Перська імперія за часів Дарія була поділена на сатрапії (на чолі їх стояли «сатрапи»), в Китаї існували області, які поділялися на повіти.

Давня Греція (Еллада) є збиральною назвою для цієї країни – цим поняттям охоплювалися десятки цілком самостійних міст-держав (полісів). Сформувалися ці поліси у VIII-VI ст. до н.е., а періоду розквіту досягли в V-IV ст. до н.е. Поліс – місто оточене стінами, своєрідна фортеця, довкола якої збиралося місцеве населення. За деякими даними таких міст-держав в тодішній Греції налічувалось близько сотні, населення їх коливалось в межах 5-10 тис. осіб, але бувало і до 100 тис. осіб. Чимало з них знаходилися в стані війни, але коли виникала спільна загроза, то вони об’єднувалися в тимчасові союзи (крім військових існували торгівельні союзи).

В 3-2 тис. до н.е. північну та центральна частину східного узбережжя Середземного моря займала Фінікія. В ній також існували міста-держави, що постійно боролися за колонії і першість в торгівлі. Більш організованим з точки зору влади було Ізраїльсько-Іудейське Царство, але зрештою і воно після завоювання розпалося на Ізраїль та Іудею. Через своє важливе геополітичне положення Фінікія та Ізраїльсько-Іудейське царство були неодноразово завойовані.

На території сучасного Тунісу існував Карфаген – держава, що на початку ІІІ ст. до н.е. завоювала Північну Африку, Південну Іспанію, Сицилію та Сардинію.

Імперія Александра Македонського (IV ст. до н.е.) отримала назву, за ім’ям Александра, македонського царя, визначного полководця та державного діяча, що був учнем Арістотеля. Ця давня держава включала Македонію, Грецію, Перську імперію (Царство Ахеменідів), Єгипет. Після смерті Александра, який був одноосібним правителем та тримав державну цілісність силою, впродовж двох років імперія розпалася на окремі держави, якими правили деадохи.

Найбільшою державою, яка утворилася на місці імперії Александра Македонського було Сирійське царство (Держава Селевкідів). Була заснована в ІІІ ст. до н.е. Селевком І, який заклав рід селевкідів – одну з гілок Ахеменідів. Територія Сирійського царства простягалася від Малої Азії до Середньої Азії (до річки Сирдар’ї) та Індії. Оскільки, вона успадкувала від імперії Александра Македонського структуру конгломерату різних племен, народів, то зрештою розпалася через внутрішні конфлікти, розбрат та навали завойовників.

Римська імперія (VIII ст. до н.е., період найбільшої могутності – II ст. н.е., коли вона суцільним поясом охоплювала басейн Середземного моря, тобто була розташована в трьох частинах світу). Єдність земель та народів в Римській імперії підтримувалася силою зброї, але з посиленням кризи рабовласницького суспільства її міцність поступово втрачалася. Криза рабовласницького устрою передусім торкнулася західної частини, тому центр імперії перемістився на схід, що спричинило в 830 р. перенесення столиці з Риму до Візантії (пізніше Константинополь). 395 р. - поділ на Зх та Сх Римську імперії. В Зх Римської імперії крах рабовласницької системи відбувався дуже бурхливо, супроводжувався війнами, повстаннями, переворотами, що підірвало колишню могутність. В 410 р. прийшли вестготи, а потім з Африки припливли вандали. Все це спричинило те, що в 476 р. був повалений останній римський імператор, тому цей рік вважається датою падіння Західної Римської імперії. Це було настільки важливою подією, що цей рік також вважається кінцем епохи античного світу.

В Давній Греції існувала влада привілейованих верств населення, які складали меншість (родова знать), що називала себе «кращою владою» - аристократією. Поряд з терміном «аристократія» використовується термін «олігархія» (влада небагатьох). В Давній Греції існувала олігархічна або аристократична республіка Спарта – в ній влада належала двом царями, яких обирав сам народ, що згодом був відсторонений від управління. За межами Еллади олігархічною республікою можна вважати Рим в період VI-I ст. до н.е., а також Карфаген, в якому законодавча влада знаходилася в руках сенату, тобто рабовласницької аристократії. Карфаген міг би вважатися республікою, але більшість населення не приймала участі в управлінні. На відміну від Спарти в Давній Греції існували й інша форма – для Афін характерна була демократична республіка (влада народу, народовладдя). Стародавні Афіни управлялися народним зібранням, що вирішувало всі питання – там кожен міг виступати зі своєю пропозицією. Досить часто правління родової аристократії могло трансформуватися в демократію, але могло і в тиранію (жорстоке правління, пригноблення) – форму державного правління, що була встановлена шляхом застосування насильства. Тиранія, як правило, означала одноосібне правління – серед аристократів виділявся лідер, що силою захоплював владу. Для античного світу характерним було те, що тиранія не завжди сприймалася негативно, оскільки, в населення було бажання мати сильного правителя (наприклад, тиран Діонісій перетворив Сіракузи (Західна Сицилія, V-IV ст. до н.е.) на одну з наймогутніших держав). Характерною ознакою тиранії була узурпацією (загарбання) влади – її незаконне захоплення. Держава Александра Македонського в міру того, як зростала в розмірах, поступово перетворювалася на деспотію (всевладдя, вседозволеність), в якій існувала необмежена влада правителя. Найбільше різноманіття форм правління було в Давньому Римі - історики виділяють три етапи, коли змінювались різні форми правління: царський, республіканський та імператорський. Із середині VIII ст. до н.е. до початку VI ст. до н.е. на чолі Риму стояв цар, що був і суддею, і полководцем, і релігійним керівником, і законодавчою особою в одному лиці. Однак, влада не була спадковою – царя обирали за поданням народу і через голосування сенату. В республіканський період (VI-сер. I ст. до н.е.) носієм верховної влади офіційно був народ, саме тому, слово «республіка» означає «суспільна справа». Але, фактично, при владі стояла аристократія – більшість же, які називалися «плебс» (основна маса народу), яка могла на своїх зборах (плебісцитах) приймати певні постанови. В цей період з’явився так званий імператор, але в зовсім іншому розумінні ніж згодом, оскільки, він був лише полководцем. Імператорський період (від І ст. до н.е.) виник внаслідок чергової кризи республіканської форми правління, яка не могла забезпечити стабільність великої імперії, а тому виникла потреба в «сильній руці». Так поступово і виникла форма, яку можна назвати «військова рабовласницька диктатура». Диктатором в давньому римі призначали особу, яка мала необмежену владу в разі надзвичайних ситуацій, але на термін не довший, ніж шість місяців. Відомими диктаторами були Помпей, Краз, Сула, Цезар (вирізнявся тим, що зміг стати довічним диктатором). Тоді ж, він отримав право додавати до свого титулу слово «імператор» - людина, що одноосібно правила і мала повноваження сенату. Октавіан (наступник та родич Цезаря) провів державну реформу, за якою начебто було повернуто республіку і влада передавалася народу. Він проголосив себе принцепсом – «першим серед рівних» (серед сенаторів). Насправді, система принципатів була прихованою специфічною формою монархії і поступово Октавіан став одноосібним правителем. Пізніше сенат нагородив його титулом «август» - «звеличений богами». З кінця ІІІ ст. в Римській державі закріпилася військова диктатура з необмеженою імператорською владою – фактично те, що ми зараз називається абсолютною монархією.

Давня Греція була сукупністю міст-держав, але ці поліси входили до складу областей. Деякі з цих областей з часом одержали й сформували державність (наприклад Спарта). Імперія Александра Македонського поділялася на сатрапії (що було запозиченим в династії Ахеменідів) – військово-адміністративні округи, очолювані «сатрапами» (хранителями царства). Римська держава більшу частину свого існування поділялася на власне Італію (сучасний Апеннінський півострів) та провінції – іноземні, чужоземні території, які були підкорені та управлялися римським намісниками. Першою римською провінцією стала Сицилія, згодом їх кількість зростала і в ІІІ ст. вона зросла до 100 (сто першою була адміністративна одиниця Рим). В свою чергу, провінції об’єднувалися в диоцези, а ті, утворювали чотири префектури.